75-річна Марія ОСТАПЕНКО працювала в срібнянській друкарні. Ще до того, як газети почали верстати на комп’ютері.
За два місяці навчилася
— «Вісник» складую. А це моя «Срібнянщина», — бере з шафи стоси газет Марія. — Оці старі газети я друкувала! — пишається Марія Григорівна. — Шрифт трохи інший, смуги вужчі. Готову газету давали мені на підносі, — продовжує Марія Григорівна. — Дві сторінки на одній машині друкуються, дві — на другій. А всього їх чотири в нас було.
У типографію пішла працювати 18-річною.
Марія Григорівна показує фото в друкарні, за машиною.
— Сусідка з Подолу там працювала. Каже: «Машо, іди в типографію, робота є». Пішла. З освіти — вісім класів. Уже заміжньою три роки вечірньої школи закінчила.
Спочатку навчилася на тигельній машині. За два місяці, замість пів року. Вона менша. Усілякі замовлення виконувала. Довіреності, звіти різні. Навіть у Київ. Паперова фабрика папір нам давала, за бартером. Потім перейшла на велику типографську машину. Як я любила цю роботу! Як подобалося газету друкувати!
Газета виходила вночі. Підписували о 19.00-20.00. Як наборщик (метрантаж) набрав, коректор вичитав, редактор підписав. Тоді друкар починає друкувати.
А о 20.30 останній автобус до Охіньок, де я тоді жила, проходив. Шофери знали, що я їхатиму. Виходила до пожарки. Заключу газету в машину, приправлю, — сипле типографськими термінами Григорівна, — і побігла. Поки автобус прийде, надрукую половину. І решту — завтра, десь до 9.00.
Газета була тиражом 3900 екземплярів. А потім уже й п’ять тисяч. П’ять тисяч друкується три години. Уранці прибігаю о 6.30. Автобус ходив сумський, 30 копійок дорога. Стаю і додруковую. Кума телефонує з пошти: «Машо, уже давай газету в район». Шофери забирали. А в Срібному сама носила на пошту. Надрукувала тисячі півтори — не надто важке — на руку і понесла. Пам’ятаю, парад іде, а я газету несу.
Три рази на тиждень!
— План виконували, гроші заробляли. Директор запитує: «Машо, а скільки в тебе зарплати?» «220 карбованців». «А в мене 180…».
Якщо виконаю план, давали більше премії за місяць. І за квартал. Було, і 60 рублів до зарплати отримувала. Разом — уже 240. Та ще по 20-30 рублів за місяць. Я найбільше получала, бо найбільше годин працювала.
Дівчата поприходять на 9.00. Зібрались, на обід пішли. А я там сутками сиділа. Газета три рази на тиждень виходила.
Казала наша бухгалтерка: «Ти одна наполучала більше, чим я і директор». Навіть виписку мені зробила за рік. Так я ж і працювала не вісім годин, а, було, й 14. Понеділок — газета, середа — газета. І п’ятниця.
А тоді вже перевели на два рази. Було «Ленінське слово», а стала «Срібнянщина». Як і зараз. Виходить раз на тиждень.
По 10 літрів молока давали наборщикам і мені.
Лікарям у срібнянську лікарню журнали друкувала. А вони хлопцям — спирту, а мені — бинт. Бинт порозкладаю на машинах, кожному. Бригадиром була. 26 років працювала.
— Де ті верстати зараз?
— У Чернігів забрали. У видавництво. Задовго до війни.
Марія Григорівна зберігає багато грамот і подяк за свою роботу.
Чоловіка залишила в Охіньках
— Переїхала з Охіньок у Срібне. Там була заміжня 14 років. З села щодня на роботу їздила. А, було, ночами, друкую газету, а потім наймаю таксі та їду в Охіньки, бо двоє діток там. Лариса і Юра, різниця рік. Свекруха була молода, допомагала. Дітей до садочка водила. Іноді чоловік мене підвозив. Він працював у «Міжколгоспстрої». Автобусом людей розвозив по району.
Голова адміністрації, Подільський, запропонував: «Машо, зводять будинок біля автобусної станції. Хочеш квартиру?»
Дали однокімнатну, 36 квадратів. Із чоловіком зразу розвелася. Пив, життя не давав. Як розвелась, приїхав з села, вибив двері. Я на роботі, діти ще спали. Юра вискочив з балкона другого поверху. Міліцію викликали. А він п’яний спить. За барки і потягли. Протверезів, пробачення просив.
Сина поховала
— Юра помер у неповних 16 років. Ми вже жили в Срібному. Поїхав на змагання в Чернігів. Турнік поламався. Юра впав і вдарився головою.
Сталося це в неділю, у четвер мені поскаржився: «Мамо, голова болить. Поїхали в Прилуки». Бігом на автобус. Привезла в прилуцьку лікарню. Знайомий лікар ловко прийняв. Назавтра аналізи зробили, рентгени всі. «Будемо дивиться».
Я ці чотири дні щодня до нього їздила. Сказали, у понеділок зроблять ще рентген голови. І ми поїдемо в Чернігів. Бо є тромб. Але не повезли. Доки зробили той рентген… А він на руках у мене помер. У серпні поховала. Такий гарний лежав у труні. Важко мені перенести було.
— Судилися з лікарями?
— Ні. Дитини нема. Уже не повернеш.
Ларисі зараз 37. Хата поряд.
— А я живу у сватовій хаті. Лариса з Василем собі побудували. Квартиру продали. Як перейшли в свій дім, три корови тримали, свиней, утей сто штук. Я поратися допомагала.
У них і зараз дві корови, поросята, кури, утки, кролів багато.
Собі завела п’ять курей. Двоє яєчок є за день — мені вистачає. Лариса і молока принесе, і сала.
Онука Маринка, як училася в Києві, родове дерево склала, — показує Григорівна.
Одна кімната в її будинку — онуччина.
— Приїжджають з чоловіком і синочком. Правнучком моїм.
Пропущена літера
— Якось приїжджаю на роботу о 6.30. Бачу, стоїть за рогом дружина редактора. Я йду — заховалася. У типографії перевдягнулася, бігом до машини. Аж редактор летить.
Виявляється, у газеті пропущена літера. Він зранку вже збігав до директора типографії. Той направив до мене. А ми з редактором не здоровкалися. Бо мені на автобус треба, а він газету ніяк підписати не може.
Починає офіційно: «Григорівно…». Кажу: «Колю, я прийду пізніше». І йду до машини.
Тоді він: «Машо, не друкуй цього. Бо в заголовку буква «У» пропущена». У заголовку, у «Центральному комітеті Компартії України»! Заголовок по буквах набирався, а не рядками. Взяла газету, кажу: «Ану пішли в наборний цех». Іде за мною.
Знайшла, вставила ту літеру, відтиснула газету. Глянув: «Виправлено!» Дякував мені. Після того першим вітався. Друкарню розформували 25 років тому.
Щоб тиск тримати під контролем
— Завжди п’ять газет передплачувала. Я люблю читати. І люблю газети. Нема нових — старі читаю, — каже лінотипістка. — Два рази листа на розіграш посилала, і нічого. На третій виграла.
Марії Остапенко привезли тонометр. Апарат для вимірювання тиску. Бо досі вдома такого не завела. Прилад-автомат, накачувати нічого не треба.
— Хай Лариса розбереться що до чого і мені розкаже, — розсудила переможниця.
Лінотипіст — це фахівець, який працював з лінотипом — спеціальною друкарською машиною, що використовувалася в типографіях наприкінці ХІХ-у першій половині ХХ століття.
Чим саме займався лінотипіст:
- Набирав текст для газет, журналів і книжок, вводячи його на клавіатурі лінотипа.
- Машина відливала цілі рядки тексту з металу (свинцевого сплаву) — звідси й назва line-o-type («рядок тексту»).
- Слідкував за точністю: орфографією, розділовими знаками, пробілами. Помилки коштували дорого, бо металевий рядок доводилося відливати заново.
- Обслуговував машину: стежив за температурою металу, механікою, матрицями літер.
А ще був метранпаж — це працівник друкарні, який відповідав за верстку та оформлення сторінок перед друком. Тetteur en page буквально означає «той, хто розміщує (текст) на сторінці».
Що саме робив метранпаж:
- Розташовував набраний текст (рядки, колонки) на друкарській формі.
- Поєднував текст з ілюстраціями, заголовками, рамками, орнаментами.
- Стежив за макетом сторінки: відступами, рівністю рядків, симетрією.
- Готував друкарську форму до запуску в друк.
- Перевіряв відповідність верстки вимогам редакції та типографських стандартів. Це був попередник сучасного верстальника та дизайнера друкованих видань.
Марія Гаврилівна називає його «наборщиком».
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Віра Кубрак співала в «Сонячних кларнетах»: приз від "Вісника" поїхав у Сосницю
- Фотошпалери з України з любов'ю: чернігівка відкрила бізнес
- «Прийшов у прими, а живу як хазяїн». пара зійшлася через 20 років після знайомства
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
