92-річний Валентин ЛАТАКОВ відкриває кришку ноута. Вмикає. На столі роутер, у руках безпровідна мишка. Замість килимка — карта Чернігівщини. Валентин Іванович живе в приватному будинку в Новгороді-Сіверському.
Був проти, а тепер не уявляє, як без нього
— Ноутбук менша дочка подарувала. Показала, як ним користуватися. А я спершу проти був, — розповідає дід. — Перед тим діти мобільні нам з дружиною купили. Сьогодні купили, а завтра поїхали. Кажу: «Ви ж хоч би розказали, як користуватися!» А тоді махнув рукою: «Та воно мені треба? Хай уже…». Тільки для телефонних розмов мобільний був. І тепер телефоном користуюся не так активно.
Ноутбук коштував 25 тисяч гривень. Новий. Питаю дочку: «Ну навіщо?!» А вона: «Пап, ти подивись, тобі сподобається!»
А й правда, — повертається до екрана, водить мишкою по мапі.
На екрані з’являється ТСН. Звучать українські новини. У кутку між вікнами байдикує телевізор. Валентин Іванович вмикає його рідко.
— Зробив так, що в мене ютуб з комп’ютера на телевізор показує. Сам я з ноута дивлюся. Але коли ще хтось, виводжу зображення на більший екран.
Не кожен телевізор можна під’єднати. А тут ми з сусідкою глянули — можна! Попросив привезти з Чернігова все необхідне для під’єднання. Недорого, 500 гривень обійшлося.
Красота. Програм багато, можна вибрати. Усе там є. Що мені сподобається, те і дивлюся.
Українську знаю. У школі вчив. Але оті нові словечка модні, — прикладає руку до серця Латаков. — Я їх не розумію. Треба заходити в інтернет, дивитися, що означають.
Зараз так до ноутбука звик! Щось мені треба зробити по хазяйству — включив, глянув як.
Валентин Іванович зробив грубу два роки тому. Що до чого, підказав інтернет. Топить додатково, коли дуже холодно. Газ дорогий.
— На велосипеді рівновагу не втримаю. Хочу зробити триколісний. Думаю, вийде. Свій велосипед для переобладнання вже розкрутив на запчастини, — сміється Валентин Іванович.
Окуляри вдягнув — нічого не бачу!
— А газети я зараз читаю без окулярів, — хвалиться Латаков. — Дивовижно, але факт. Працював інженером у заводоуправлінні цегельного заводу, що в Новгороді. Багато читав, багато писав. І вже носив окуляри 3,5+.
Коли пішов на пенсію, десь рік з пресою не спілкувався. Тобто не читав її. Одного разу надягнув окуляри три з половиною, узяв газету — не бачу нічого! Двійку надягнув — те ж саме. Півтора — бачу, але погано. Зняв, глянув — мені й так нормально видно букви, — розводить руками дідусь.
— І слава Богу, після того кілька років читаю без окулярів. Може, комусь це здасться фантазією, але це правда, — радіє Валентин Іванович. — Взагалі ніяких окулярів зараз не визнаю.
Дочка та внуки приїхати не можуть.
— Спальня безхозна, спати нікому, — показує простору кімнату з двома ліжками. На них вишиті подушки у два ряди. — Мало в нас гостей буває.
Навіть головним по пиріжках був
Дружини Євдокії Олексіївни вже нема чотири роки.
— Ми жили в Сімферополі. Дружина захворіла. Лікарі сказали: «Треба міняти клімат. Їдьте туди, де народилися». І ми послухались. Приїхали до Новгорода-Сіверського.
За професією я технік-будівельник. І мені дуже тут подобалося. Клімат хороший.
Дочки до школи пішли. Дружина працювала в будинку побуту. У лікарні сестрою-господаркою. У новгород-сіверському міськторзі продавчинею. А я там будівельником. Потім у сільгоспуправлінні. Далі — у заводоуправлінні.
Доробляв в общепиті. Усюди тільки по будівництву. Між іншим, два рази заміщав директорку у відпустці, — закидає ногу на ногу Валентин Іванович. — Кажу їй: «Я ж з деревом, з металом… А пиріжки пекти не вмію» «Нічого, справитеся».
Бджолині триповерхівки
— Отам три старих рої, три сім’ї бджіл, — веде до вуликів у дворі Валентин Латаков. Вони під навісом перед будинком. Поряд рівненькі грядки, кущі картоплі.
Вулики незвичні. Багатоповерхові.
— Багатокорпусні, — уточнює Валентин Іванович. — У цьому — три корпуси, там — чотири. На одну сім’ю кожен.
— Навіщо бджолам таке? — дивуюся. Бо досі бачила тільки вулики-кубики. Однокімнатні.
— У маленькому вулику і меду менше, — не зважаючи на кусючих комах, прямує до їхніх осель Валентин Іванович. — Три-чотири корпуси — тоді і мед буде.
Там же і розплід має бути. Й окремо, де бджоли виводяться. Де матка сіє все це, — перераховує процеси, під які треба окремі кімнати бджолам. Нові рої поки що в малих одноповерхових вуликах.
— То скільки їм? — обережно просуваюся слідом за Валентином Івановичем.
— Так бджіл не рахують. Ті взяті цього року, весняні. А ці, що зимували, є й по 20-30 років. Але ж вони щороку оновлюються.
Рої літають і сюди залетіли. Я пастки спеціально ставлю. Вулики з рамками. Рій, якщо прилітає, то разом з маткою. Рік буде, на другий, може, й ні. У травні зазвичай починається роїння. Як у людей: коли діти виростають, ідуть з сім’ї. Так і тут.
Була хата під Грем’ячем, у Дуброві. Земельна ділянка. Дуся моя звідти родом. Бджіл ми забрали, щоб туди взимку не їздити. І війна почалася. Лишили там багато: посуд для бджіл, інструменти.
Розводжу їх з 1983 року. Спочатку зимували тут. Улітку вивозив у села на гречку, липу, акацію. Тепер вивозити вже здоров’я не дозволяє.
Щось же сіють — я вже не виїжджаю ні велосипедом, ні мотоциклом, щоб подивитися. Хоча їжджу своєю «Славутою».
Мед продаю по 150 гривень за літр. І люди до мене йдуть. Перекупникам не здаю. І сам на базар не виношу. Років чотири підряд в Іспанію посилав, другу своєму.
— За євро?
— Усе продаю на гривні. Іншу валюту не визнаю.
Раз на два тижні вулики перебираю. Розкриваю корпуси, виймаю рамки. І так зверху й донизу. Дивлюся, як там розплід, чи будуть роїтися. Мед відбираю, якщо є.
Один вулик на день розкриваю. Уже мені вік не дозволяє та й енергії не вистачає на три зразу.
Як зберегти бадьорий вигляд, коли вже перевалило за дев’ятий десяток? Валентин Латаков вважає, що це через працю.
— Я дуже рано почав працювати. Раніше у вісім-дев’ять років уже щось робили по господарству, по дому. І я так само. Підлітками в колгосп ходили. Щось підвезти, скопати, боронити. Ми 12-річними вже косили. Зараз це дивує.
Батько загинув у 1942-му. До армії я вже сам себе забезпечував. І мав трудовий стаж.
В армії отримував 300 рублів. Великі гроші на той час і робота хороша. Механіком радіоприладів і кисневого обладнання. Ще й годували, одягали.
Жінка і прибере, і їсти зварить
Валентин Іванович обробляє город. Грядки рівненькі, городина гарна. Огірочки на тичках. Господар сам зробив драбинки з гілок, щоб огірки на них плелися. Город допомагає обробляти 81-річна Антоніна Гуд. Троюрідна сестра покійної дружини.
— Будинок Антоніни розбили. А в мене великий дім. І я тут сам. Попросилася. А я й радий. Жінка і прибере, і їсти зварить. Усе-таки самому важко, — радіє дідусь компаньйонці. Виділив окрему кімнату.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Батько на папері: з’явився після загибелі сина
- Родина із Чернігівщини: батько поранений, дочка на передовій
- Наталія Карпенко та четверо дітей — у злиденній хижі: на нову хату, після пожежі, ще збирають
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
