У просторому й затишному будинку Валентини й Василя Ховренків у Городні панують тиша, біль і розпач. У просторій вітальні багато кімнатних квітів і серед них на столику — портрет усміхненого Андрія з чорною стрічкою. Тут назавжди поселилось безмежне батьківське горе. Штаб-сержант, інспектор прикордонної служби Андрій Ховренко загинув 26 лютого, захищаючи Чернігів. Андрія і його побратимів Сергія Чубаня та Олександра Горицького рашисти розстріляли на околиці Чернігова, коли хлопці під час бойового чергування нарвалися на ворожу диверсійно-розвідувальну групу.
«Мамо, не хвилюйся»
Валентині Петрівні кожне слово про сина дається важко. Невимовний материнський біль заполонив не тільки її єство, а й увесь простір довкола.
— Який він був, наш Андрійко? — жінка посміхається крізь сльози. — Як і усі хлопчаки, допитливий, жвавий, мав багато друзів. Любив свою першу вчительку Наталію Фіонову. І змалечку мріяв служити в поліції. Я все життя пропрацювала бухгалтером у місцевому відділенні поліції, Андрію дуже подобались хлопці у поліцейській формі, які стояли на сторожі законності. Але після школи сина в армію на строкову службу не взяли через плоскостопість. Сказали: «Ну якщо дуже вже прагнеш стати військовим, почекай до 25 років». Він і пішов навчатись у чернігівське профтехучилище на електрозварювальника. Отримавши спеціальність, у свої 19 років працював за фахом у Києві, але ми все кликали його додому, в Городню. Він повернувся, влаштувався в автомайстерню. Пізніше поїхав у Чернігів, працював на будівництві. Захотів вчитися далі, вступив до чернігівського кооперативного технікуму, отримав диплом юриста. Одружився на гарній дівчині, вони з Танюшою подарували нам онучечку Сніжану. А як тільки дочекався 25 років, побіг у військкомат, щоб здійснити свою мрію. Щоправда, пішов не в поліцію, а підписав контракт на прикордонну службу. Так і служив у Чернігівському прикордонному загоні, у відділі прикордонної служби «Добрянка»…
У 2015 році Андрій Ховренко добровольцем пішов в АТО. Материнське серце рвалось на частини, жінка просила сина дзвонити частіше, щоб вона знала, що з ним все добре. А він віджартовувався: «Мамо, як буде не добре — вам повідомлять». Частіше дзвонив дружині і донечці, яких любив безмежно. Якось телефон мовчав майже тиждень, Андрій не відповідав. Вже потім розповів, що на його очах вбили друга й бойового побратима. Так переживав втрату, що не міг розмовляти й не хотів хвилювати батьків, які по голосу б зрозуміли, що щось трапилось. Але були й радісні дзвінки з передової: «Мамо, ти там у Гуглі в інтернеті знайди, вже вся країна говорить, як ми з хлопцями затримали авто, вщент забите готівкою». Він пишався своєю непростою службою, безмежно любив Україну — в його гаражі у Чернігові на всю стіну квітло жовто-блакитне знамено і висіли численні нагороди, отримані за мужність і патріотизм.
Ледь вирвались з пекла, але воно наздогнало їх
Мати каже, що Андрій весь час їх заспокоював і намагався не хвилювати розповідями про ризики та небезпеку. Але десь за тиждень перед 24 лютого батьки помітили, що син став дзвонити частіше — щодня, а то й двічі на день, запевнюючи : «Все нормально. Не переживайте». Якось раз обмовився — мовляв, зайду в гараж, візьму лопату. Треба окопи копати». На стривожене запитання батьків швидко виправдався: «Та то я пожартував». А у день вторгнення подзвонив і пошепки: «Не хвилюйтесь. Все нормально. Тільки сховайте мою форму і все, що вказує на приналежність до військового. Щоб у вашому домі нічого такого не було. Так треба».
Вже пізніше батьки дізнаються, що Андрій 24 вранці повинен був заступати на чергування, і при перших сигналах тривоги полетів на свій бойовий пост. Потім друзі розкажуть, що їм Андрій розповідав як з боєм на трьох БТРах відходили від кордону під смертельним вогнем рашистської зброї, втративши дві машини. «Як шпаки сиділи, обліпивши одну, яка залишилась і вивозила нас з під обстрілів. Ледь вирвались», — поділиться він з товаришами. 24-го вони змогли повернутись у Чернігів, а 25-го знову були в бою, вивозили поранених. У той день батьки востаннє чули голос сина телефоном. Наступного дня, виконуючи бойове завдання, вони з побратимами нарвались на ворожу ДРГ і всі втрьох загинули від поранень, несумісних із життям.
— Андрій наш з тими хлопцями, що разом загинули, не тільки разом служили, а ще й близькими друзями були. А з Сашком Горицьким навіть зовні схожими, — каже батько Василь Ховренко тихим тремтячим голосом, заходячи до кімнати.
— Та батьковою копією син наш був, — показує на фото Валентина Петрівна і надовго замовкає у німому беззвучному риданні.
І я згадала, де бачила цього чоловіка. Коли під час окупації у Городні не було світла і зв’язку, лише з потугами можна було вловити сигнал з картки МТС та подзвонити по стаціонарному телефону, яких вже майже ні в кого з людей не залишилось, біля міської ради зранку шикувались черги з тих, хто теплив надію з офісного телефону спробувати зв’язатись з рідними. Чоловік стояв окремо, з таким відчаєм і безпорадністю на обличчі, що я підійшла: «Давайте з мого телефону спробуємо, можливо, МТС спіймає». Зі слухавки линули безкінечні гудки, а з ними з батька витікало саме життя. Тоді він і розповів, що втратив сина на цій проклятій війні. А додзвонитись намагався доньці Марині, яка з двома дітьми була під обстрілами в Чернігові.
Він став воїном світла
32-річна Марина, молодша Андрієва сестра, працює медсестрою в Чернігівському пологовому. 32 доби вона провела з новонародженими й породіллями в підвалі лікарні. А разом з нею — і її власні сини 4 і 8 років.
— Я не знаю, як моє серце витримало все це,— каже Валентина Петрівна. — Андрія вже нема, а Маринка з онуками й тими крихітками під обстрілами, без тепла і без харчів. То я дзвонила нашому отцю Андрію, який волонтерив у Чернігові, прохала, щоб хоч щось із харчів їм туди завіз. А він мені в трубку: «Не плачте, а кажіть куди везти!» І завіз же! Донька казала, не тільки продуктів, а ще й іграшки якісь нашим хлопчикам. Я вже після звільнення пішла в церкву, щоб особисто йому подякувати, а він сміється: «Та хіба я все пам’ятаю куди що привозив. Вийшло — і добре. Хай усі будуть живі й здорові». А нещодавно старший онук Микитка каже мені: «Бабусю, а ти знаєш, що наш Андрюша тепер страж?». Ми давай допитуватись що це значить, а дитина у відповідь: «Я уві сні його бачив. Він стоїть із щитом і мечем біля Бога. Нас усіх захищає і поганих людей не пускає». А менший Ваня дуже на свого дядька схожий. Ті ж очі, той же погляд…
Дружина Тетяна та 14-річна татова улюблениця Сніжана досі не вірять у те, що в них війна відняла того, хто був найдорожчим. Доньку Андрій встиг у перший день вторгнення відправити з друзями у Волинську область. Тетяна ж залишилась у Чернігові, щоб бути поруч з чоловіком. Виїхала до дитини вже значно пізніше, після загибелі Андрія.
— Ми Сніжанку й на кладовище не брали, — кажуть дідусь з бабусею. — Таня на похорон приїхала, а дитина каже, що для неї татко живий. Нещодавно подзвонила і щебече: «Я татків срібний браслет на руку оділа. Він завеликий, то його зменшили, тільки два хвостики висять. Я сиджу за ноутбуком, а браслет тими хвостиками по клавіатурі клац-клац, ніби сам по собі. Дивлюсь на літери, по яких він клацає, а воно виходить «Я тебе люблю». То татко мені каже».
Від того батьківського горя кімната наче зжимається й робиться маленькою ємністю зі згустком безмежного відчаю.
Були безкінечні труни й тіла цивільних і військових
— Ми наче б хотіли, щоб сина тут поховали, у Городні, — каже Валентина Петрівна. — А Танюша в сльози: «А як же я? Нехай Андрюша тут буде, в Чернігові, поруч». То так і вирішили. Ховали ми синочка 5 квітня, на 39-ий день після його загибелі. Окупанти тільки звідси забралися. Ні доріг, ні мостів, ні пального. Міська рада дала нам солярки, то ми найняли мікроавтобус і поїхали в Чернігів. Забирали Андрія з військового моргу. Це були найжахливіші миті. Кругом тіла, тіла… А тут хлопчина років 18-ти на велосипеді під’їжджає : «Тут моєї мами нема?». Жінка з моргу каже йому: «Ні, дитинко, в нас тут лише військові». А він: «Я вже всі морги об’їхав. Її ніде нема. Може, випадково тут опинилась?". Це все не можна словами передати.
Поховали Андрія Ховренка в Ялівщині. Від побаченого в той день там, кажуть батьки, досі кров у жилах стигне. Тут тільки технікою землю розрівнюють, а тут вже братські могили готують. Під’їжджає КаМАз, а в ньому — не труни, а ящики з тілами загиблих від обстрілів та вбитих цивільних людей.
— У ті дні Чернігів був продовженням пекла, — каже Валентина Петрівна. — З моргу тіло нам забрати було нічим, щоб довезти до кладовища. Вже після обіду це було, ми Таню чекали, поки вона добереться. Кругом тіла, смерть, руїни. Вивозити загиблих військових з моргу на кладовище не встигають. Ми тим хлопцям, що машиною возять, навіть гроші пропонували, а вони нам: «Ви що, хочете, щоб ми за кров гроші брали?». Не в грошах справа, вони не встигали возити свої страшні вантажі. Я тоді подзвонила Роману Лутченку, нашому начальнику поліцейського відділку. Він допоміг, з кимось домовився за транспорт. Якби не Роман Михайлович, не знаю, скільки б іще чекати довелось, поки свою дитину змогли б поховати…
Дивлячись на фотографію сина, батько з матір’ю починають розповідати, як їхній Андрюша любив життя. Весь час у колі родини й друзів, відданий своїй службі й наповнений безкінечною любов’ю до України, він знаходив час для своїх захоплень. Найбільшим його хобі була риболовля. Любив збирати гриби, а ще — колекціонував старовинні монети. Його енергії й оптимізму міг позаздрити будь-хто.
Після загибелі воїна його товариші повідомили дружині Тетяні, що Андрія та двох побратимів, які загинули разом з ним, нагородили посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Така інформація з’явилась і у Вікіпедії. Але пізніше виявилось, що Указом Президента Андрій Ховренко, Сергій Чубань та Олександр Горицький відзначені медаллю «За військову службу Україні» посмертно.
— Та хіба в нагородах справа? — гірко зітхає батько. — Тих медалей за службу в Андрія зібралось багато. Ніякими відзнаками нам сина, дружині чоловіка, а доньці батька не повернути. Він безмежно любив нас усіх. І безмежно любив Україну. Як і усі ті хлопці, що фанатично стали на її захист, навіть не завжди маючи чим оборонятись.
З фотокартки Андрій світлим поглядом ніби хоче втішити та заспокоїти убитих горем батьків. Але, мабуть, нема у світі такої сили, щоб загасила біль материнського серця. Єдине, що ми можемо зробити для всіх тих, хто віддав життя за майбутню перемогу — це не забути. Пам’ятати Героїв і ту ціну, яку вони заплатили за те, щоб ми могли жити.
Джерело: "Новини Городнянщини"
