Марія та Сергій Живалевські разом із дітьми, рятуючись від обстрілів, переїхали із Сумщини до Коропа минулої осені. Жахіття, яке коїть росія на прикордонні, триває і досі. Останнім часом ситуація на кордоні навіть погіршилася.
Війна змусила людей рятуватися. І їх не десятки, тисячі, а мільйони. Ми називаємо цих людей сухою абревіатурою ВПО. А скільки за тими трьома буквами пережитого. Болю, страху, страждань, відчаю… Недаремно так важко вмовити когось з переселенців на розмову. Не хочуть згадувати пережитого і знову повертатися у ті страшні часи, коли над головами літали снаряди, десь поряд зривалися ракети, а серце вискакувало від страху і ти не відав, виживеш чи ні, а тепер страшенно хочеться додому, у те життя, яке було до 24 лютого. Аж до сліз…
Звільнилася з роботи, аби бути з сином
Марію пішла вмовляти на розмову до аптеки, там останнім часом працювала переселенка. Але повідомили, що розрахувалася, хоча з Коропа нікуди не виїхала. Якось стало дивно, як можна розраховуватися, коли так важко у нас знайти роботу. І ось ми зустрілися. Цікавлюся, а чому ж кинула аптеку?
- Тепер із меншим сином ходжу до школи, сиджу з ним на уроках. Перше півріччя якось пройшло без паніки, а потім Данііл став відмовлятися ходити до школи, щоб не залишатися без рідних під час повітряних тривог. Боїться. Довелося звільнитися з роботи. Тоді, коли жили під постійними обстрілами, я не помічала у дітей страху, думаю, вони не усвідомлювали всього того жаху, а ось тепер, з часом, усе стало проявлятися. Сьогодні, коли йшли з дому, а проживаємо поблизу кладовища, саме прощалися із загиблим Героєм. Коли були почесні залпи, у мене на очах сльози, а Даня злякався і не хотів навіть іти з дому до бабусі, не дивлячись, що пояснювала, що все нормально, це честь Герою віддають, нас не обстрілюють, - розповідає Марія.
У вересні минулого року родина Живалевських із Сумщини втікала від обстрілів до Коропа. Взяли з собою тільки змінний одяг. А вже потім перевезли ліжко і шафу, бо невідомо, скільки тут ще житимуть і чи буде куди повертатися. Бо їхнє рідне селище обстрілюють мало не щодня.
До кордону – рукою подати
Проживала родина у селищі Зноб Новгородське Шосткинського району. Якщо по трасі, то за п’ять кілометрів від кордону, а якщо навпростець – то значно ближче.
- Якщо стати біля нашої річки, то на тому березі вже видно Білу Берізку. Це вже росія, - розповідає Марія. – Коли почалося широкомасштабне вторгнення, не дивлячись на близькість до кордону, жили спокійно. Ми з першого дня чули, що десь стріляють, десь щось прилетіло, десь щось впало, але нас не чіпали. А восени 2022 року почалося.
22 листопада Марія саме була у Коропі, чоловіка оперували у місцевій лікарні. Діти, десятирічний Матвій і шестирічний Даня, залишилися з бабусею. О четвертій годині ранку дзвінок: «Нас б’ють «Градами». Ніхто не думав, що буде так. Хотілося бігти, летіти додому. Та як? Чим вона могла допомогти за десятки кілометрів від дому? Марія хотіла брати дітей і бігти у погріб. Їх врятувало, що вони не побігли. Снаряд упав між їхнім та батьківським будинком, які стояли поруч. Батьківський будинок посікло осколками, у їхньому - повилітали вікна, всмоктало двері.
Коли повернулися Марія і Сергій додому, знову більш-менш затишшя настало. А потім почалося. То у сусіднє село прилетить, то на околиці їхнього селища вибухи чути. Одним людям осколок залетів під дах, почало тліти, добре, що погода була сира, пожежа не трапилася.
Уже не тільки дорослі, а і діти почали розрізняти, з чого їх обстрілюють. Чи то «Гради», чи САУ, чи гранатомети. По-різному гуде, свистить і вибухає.
Скидали навіть авіабомби
- Прийшов час, коли ворог почав бити по школах. У нас школи всі на дистанційці, то ніхто не постраждав. Прилетіло у Середньобуцьку, Голубовську, Чернацьку школи, - розповідає Марія. - Я саме була з дитиною у ванній, коли летіло прямо над нашим будинком. Пластикову стелю спочатку всмоктало, потім відпустило. Чоловік кричить: «Бомба летить». Ми вибігли у дитячу кімнату, там є дві глухі стіни, попадали на підлогу, так і лежали. Знайома телефонує, каже: «У Голубовську школу прилетіло». За логікою, мала б вже бути на черзі наша школа, бо всі у окрузі знищили, але нашу не чіпали. Зате прилетів шахед у ліцей, де навчають дітей робочим професіям. Це прямо за нашим городом, рукою подати. Упав снаряд перед входом у навчальну частину. Повилітали вікна, двері, зруйновано дах. Було це вночі.
-У ліцей прилітала і керована авіабомба, - продовжує Марія. - Мама казала, спершу смуги колами на небі з’явилися від літака. Одне коло, друге… Я не бачила. А потім, як увалить. Брат телефонує, питає: «Ти жива?». Кажу, що жива, а сама не розумію, що трапилося. Бо чула тільки страшенний вибух, ось поряд, біля себе. Забігла у будинок, а діти під столом сидять. Кажуть, що навіть пилосос заскакав по підлозі. Були тоді поранені, загиблі.
А потім - знову обстріли, до яких почали звикати.
Спочатку ховалися у будинку, у дитячій кімнаті здебільшого, дітей - під стіл, якщо зверху щось падатиме, то вони більш-менш захищені. Ховалися також і в погребі, але там також страшно. Там тільки від осколків можна сховатися, а якщо пряме влучання, то і не врятуєшся.
- Було таке, що сидимо у погребі, а мені телефонують, кажуть: «Горить». Ти вибігаєш на вулицю і думаєш, хоч би це не моя хата була, хоч би не прилетіло. Ні, далі, горить. Воно горить, а вони стріляють, не давали можливості загасити пожежу.
Коли у селищі хоронили першого загиблого на війні, росіяни били по самій процесії. Люди попадали на землю і лежали. Добре, що лягало десь поряд, а не по дорозі, де лежали люди. Я була в той час на роботі, підопічним обід розносили. Чую, вікна посипалися, дівчата попригиналися. Мій племінник, який був на похованні, казав потім: «Мені так було страшно, я так хотів жити». Щоб масово, усім селом провести Героя, ми не можемо. Бо дрони висять, усе бачать.
У травні, не витримавши обстрілів, Марія з дітьми виїздила у Глухів до свекрухи. Побули там десять днів, та і повернулися додому. Бо весна, усі городи садять, і собі хочеться у землі покопирсатися. Та і у будинок новий переселилися, який купили ще за мирного життя. Так мріялося у ньому пожити.
Літо якось пережили, постійно ховаючись від обстрілів. Коли на роботі, а працювала жінка у будинку престарілих, діти були у матері. Постійно під наглядом дорослих. Коли були тривоги, розповідає, ховалася з колегами у підвалі лікарні, а ось їхні підопічні нікуди виходити зі своїх кімнат не хотіли. Хтось був прикутий до ліжка, хтось і ходячий, але сиділи і тремтіли від страху.
- Улітку торік рашистська ДРГ розстріляла поблизу селища бригаду лісівників, які їхали на роботу, і замінувала їх. Розстріл знімали на відео та виклали все в інтернет, - обурюється Марія. - Уявіть, що відчували рідні загиблих, бачачи, як вбивають їхніх чоловіків, синів. Шестеро молодих чоловіків загинуло, а в них діти малі залишилися. Добу вони пролежали під палючим сонцем, бо рашисти не давали змоги підійти, аби забрати тіла, постійно обстрілюючи. Тоді дружині загиблого сказали, як не вдасться розмінувати, то зірвуть тіла. Але розмінували. Це страшне. Чоловік возив «Нову пошту» у село, з якого згодом усіх виселили, розповідав, що коли їхав, його обстрілювали. Він тікав, а позаду машини падали снаряди. Потім відмовився їздити. І того ж дня прилетіло у машину РЕМівців, одному чоловіку руку відірвало.
Остання крапля
Найстрашніше було, коли вирішили переїхати до Коропа. Це був вересень минулого року. Даня йшов до першого класу, і хотілося, щоб у дитини було нормальне навчання – за партою. Матвій тільки у першому класі трохи походив на уроки, а потім то ковід, то війна, але все ж знав, що таке школа. Але переважно - на дистанційному навчанні. У селищі так і не збудували бомбосховище для учнів, щоб вони могли навчатися.
- Уже настільки звикли до тих обстрілів, але прийшов край терпінню, - продовжує розповідь моя співбесідниця. - Перші три дні вересня вони обстрілювали селище постійно. Ми падали на підлогу під шафою, так і лежали.
Було це 3 вересня. Чоловік зателефонував, каже, сусідський будинок зруйновано, господаря посікло осколками. Ми тоді вскочили у машину – і на Глухів. Потемки їхали. Усю дорогу плакала, думала, що не виживемо. Переночували у свекрухи, на ранок повернулися. Сергій поїхав на роботу, він працював на «Новій пошті», я з дітьми - вдома. Обоє - за уроками на дистанційці. Чуємо, бух-бух. І ми вирішили їхати до мами, вона подалі від центру селища жила. Тільки схопили рюкзак, добігли до машини, воно як увалить, ми попадали. Дивлюся, сусіди в різні сторони. Незрозуміло, що робити. Забігли назад до будинку. Телефонує чоловік, каже: «У вас п’ять хвилин, поки перезарядяться. Бери дітей, їдьте швиденько до матері». Дітей - у машину, вікна повідкривали, і чуємо, як свистить і десь падає. А навпроти чоловік стояв, схопився за голову і впав. Десь воно поруч зривалося. Коли сиділи у маминому погребі, почала писати оголошення: «Шукаю житло у Коропі». Більше вже я не могла так жити, - розповідає Марія і знову повертається у той день, коли увірвався їхній терпець.
Обстріл скінчився. Жінка дітей відвезла до брата. Треба було збиратися на роботу. І знову обстріл.
-А я в душі. Змиваю голову, а вона не змивається. Я нервую, здавалося, що вічність пройшла, а не хвилина. Чоловік кричить, що їдемо знову до мами. Я біжу, пам’ятаю, послизнулася, падаю. Потім їдемо до батьків. Ми - знову у підвалі. А вони гатять і гатять. А потім – на роботу. Тоді впало біля школи, повилітали вікна, впало на дитячий майданчик, на території лікарні…
Дуже страшно, коли вони б’ють вночі. І ти не знаєш: прокинешся чи ні. Довгий час ми спали одягненими. Миєшся ти дуже швидко, бо не знаєш, чи встигнеш голову вимити, вдягтися і сховатися. Увесь час наготові. Хоча ми вже помітили, що вони гатили по селищу у певні години. Завжди - о двадцять третій, першій годині ночі, потім – о п’ятій ранку. То ми і жили за таким графіком. І діти так жили. Швидкий підйом. Вдягнулися та і сховалися. Хоча, коли обстріл, то і про тривожний чемоданчик забуваєш, аби скоріше втекти самим.
«Мамо, а пам’ятаєш…»
- Чому саме у Короп вирішили переїздити? – запитую.
- Бо тут наш кум проживає. Він нас кликав постійно. Каже, у Коропі спокійно, ото як одна ракета пролетіла, то і все, що бачили. А я все дивувалася, як може бути спокійно. Нам пропонували проживання у шелтері, але ми хотіли будинок, щоб перевезти своє хазяйство: двох собак і кота. Ми ж їх там не могли залишити. А наприкінці вересня підшукали у Коропі житло і для матері. А ось батько відмовився кидати свою хату. Каже, що будинок не залишить, бо все розтягнуть. Кажу, будинок - то таке, а життя…
У нас прилетіло, три людини заживо згоріли. Біля «Нової пошти» впало, повністю приміщення зруйновано. Прилітало на хлібозавод, біля будинку культури. Ніяких у нас критичних об’єктів немає, ніяких військових баз. Чим заважало їм старе приміщення поліклініки, його розбили…
Нашу розмову з Марією перебивають діти. Вони награлися на дитячому майданчику та і прибігли до мами. І собі хочуть мені розповісти, як вони жили під обстрілами.
- А як ми літом каталися: я, Артем і Даня. Тільки свист почули, зразу, хто на асфальт, хто в пісок, хто у траву. І аж за голови похапалися. Там біля магазину велика ямка, ми туди велосипеди кинули, - згадує десятирічний Матвій. - А тоді спини випрямили та і у двір, у підвал. Тоді нас довго били, аж до самого вечора.
- Тато - на роботі, мама - на роботі, а ми - на пічку. І бах! Біля бабусиного дому. Попало по березі і відлетіло. Впало поряд. Уранці вийшли, електричні дроти всі ніби ножицями перерізало ідеально рівно, а на землі ракета валялася. Ту ракету дядя Денис, він пожежним працює, забрав, а ми стали ямку закидати. І все, - підсумовує Даня.
- Я ще з тієї ракети осколок приберіг. Такий жирний, гарний. На пам’ять, - хвалиться своїм трофеєм Матвій. – Дома приховав.
Даня продовжує розповідати, як вони ховалися, як тікали від обстрілів, швидко вдягнувшись, схопивши тільки рюкзак, і все перепитує: «Пам’ятаєш, мам…». А як таке можна забути. І знову дитячі спогади...
Чи буде куди повертатися
- Ніколи не думала, що житиму у такий час, що з нами таке трапиться, - каже Марія. - Останній день, коли ми так солодко спали, був ранок 24 лютого. Вийшла на вулицю, навіть запах повітря був не такий. Порохом, димом пахло. А потім життя кардинально змінилося. Страшно. І за дітей, і за себе, і що батько там залишився. Як його вмовити, щоб він сюди приїхав. Я так мріяла про той будинок, що купили. Розумію, що мали його залишити. Повернемося туди чи не повернемося, уціліє дім чи ні? Так хочеться до свого колективу… Але ворог може знищити все село, і ніхто нічого відбудовувати біля кордону вже не буде.
Марія обурюється тим, як думають і що говорять росіяни. З родичами з росії вже не спілкуються. Останній раз, коли говорила зі своїм хресним, він сказав: «Ваші… хохли самі себе …». Там де три крапки, мало б стояти нецензурне слово. А ще назвав українців наркоманами і впевнено завірив, що скоро ми будемо єдиною країною.
- Це ж як їм мізки промили, що адекватно думати не можуть. Ти ж приїздив до нас відпочивати, ти ж бачив все. Як ти можеш нам не вірити, коли ми добре знаємо, звідки нас нещадно обстрілюють і хто створив нам таке жахіття. Та і чи спитали вони нас, чи хочемо ми бути єдиною країною з росією. Я сказала, що якщо таке трапиться, то виїду, а під їхнім прапором жити не буду. Опісля того, заблокувала номери, а згодом і видалила взагалі, - каже Марія. – Коли хрещений помер, від інших людей дізналася.
…Ось уже й прийшла весна. І так тягне душу на батьківщину. Та доведеться у Коропі садити городи, квіти і далі обживатися. Марія хоче, як діти адаптуються, знову шукати роботу – вона фельдшер. Сергій - на всяких підробітках. У дітей з’явилося багато друзів. Ніби і звикають до нового місця, але у рідному домі у своєму селищі краще. Та сьогодні прикордоння Сумщини нещадно обстрілюють. У їхньому Зноб Новгородському багато людей виїхало, з дітьми нікого не лишилося. Чи буде куди повертатися? На це питання відповіді дати не може ніхто.
Джерело: газета "Нові горизонти", авторка Людмила КОВАЛЬЧУК
"Час Чернігівський" писав про таке:
