Світлана та Олексій ЛУКАШЕНКИ півтора року живуть у крайній хаті села Пархимів Деснянської громади. Переселенці з Донеччини. З селища Курахівка Покровського району.
— Двох лосів отам, край дороги, бачили, — показує Світлана Лукашенко.
— І косуль, — підказує Олексій, її чоловік. — І в дочки на городі скакали.— Бусли ходять. Ми в землі колупаємося, а він, як агроном, поряд. Удома ми такого не бачили, — дивується жінка. — А тут ще налякали, що селом бігають лисиці. То я боялася ввечері і в туалет з хати вийти. На кутку — одні дачники. Роз’їхалися, і ми — самі.
«Вісім прильотів у нашу квартиру»
— Спочатку нас семеро було в цій хаті, — 67-річна Світлана запрошує до кімнати. У залі працює телевізор. Це єдина велика річ, яку привезли з собою з дому. — Покинули дім, бо там було вісім прильотів. Саме в нашу квартиру, — з болем згадує Світлана. — Коли виїжджали, вікон не було, даху не було. Дверей.
9 червня в Олексія день народження. Прийшла моя подруга зі своїм чоловіком. Тут і прилетіло. Завдяки тому, що скла у вікнах уже і так не було, нас не покромсало. Попадали на підлогу.
— Шахеди били, як тут?
— Міномети. До зони бойових дій ще було 15 кілометрів. Мар’їнка поряд. Там уже нічого нема, — зітхає Олексій.
— Після того прильоту не спали. Сидимо без світла, без води. Льоша каже: «Збирайся», — Світлана кутається в синій кардиган з українською вишивкою. — Уже виїхали, а подруга дзвонить: «Свєто, знову до вас приліт. У двір, усе настіж». Вони ще тоді два місяці просиділи. І теж виїхали.
А ми зв’язалися з іншими сусідами. Від них дізналися, що в нас взагалі дому немає, — тяжко зітхає і замовкає Світлана.
— Була приватизована квартира в одноповерховому будинку на двох господарів. До пенсії ми працювали на залізниці. Чоловік — машиністом, я — стрілочницею. Городу шість соток коло дому. Двір. Усе втратили.
Дві сумки і телевізор
— Виїжджали з двома сумками. Думали, ненадовго. Тільки телевізор з дому взяли. Водії нас з телевізором брати відмовлялись. Ледь вмовили.
Цю хату допомогла знайти євангельська церква Еммануїл. Старша дочка була в них на реабілітації. У Броварах. Уже чотири роки живуть з чоловіком у Києві. Постійно на зв’язку.
Говоримо, я кажу в трубку: «Ой, Танечко, усе. До нас летить!» Вона чула. І я фотографії їй відсилала. Розказала про нас пастору. Нам навіть грошей на дорогу вислали.
Приїхали в Бровари 29 червня. День у Києві гостювали. Правнучок народився, якраз ми його ще не бачили. Чоловік в онуки військовий.
А 1 липня ввечері нас привезли сюди.
Дали де спати…
Коли приїхали, спати було ні на чому. Ні одягу, ні посуду. З собою — літні речі.
Через два будинки від нас живе Таня. Теж біженка. Багато років жила в Очеретиному Покровського району. Залишилася без нічого. Але тут у неї мати жила. Ми ввечері приїхали, вона зразу й прийшла. «Я знаю, що таке біженці, і чого ви потребуєте. Постіль є?»
Та яка постіль, нам навіть ні на чому спати, — і зараз тремтить голос Світлани. — Вона нам ліжка знайшла. Односельці постільну білизну принесли. Теплий одяг.
Дякувати фондам, допомогли. Дякувати людям, які впустили нас у дім. За житло не платимо, тільки за електрику.
У хаті тепло. Топиться грубка.
— Звернулися до лісничого. Каже: «Без проблем». Зразу попередили, що грошей нема. І з нас взяли тільки за підвезення. І нам, і дітям дров привіз.
— Під кінець опалювального сезону трохи не вистачало, — згадав чоловік. — Я знову до лісничого: «Дрова закінчуються». «Без проблем. Привеземо».
Причіп вивантажили. Сусід попиляв. Рубав я сам.
— Тут була одна старенька шафа. Стіл кухонний. Холодильник. Усе інше люди позносили. І стільчики, і крісла. Доріжки оці різні. Дещо ми самі тут знайшли. Чайник, — каже Світлана. — А плиту нам з Броварів привезли. Газова. Духовка електрична. Газову плиту і балон нам церква купила.
— Балон газом заправляти треба в Острі. Наймаємо таксі та їдемо. 500 гривень. Плюс десятилітровий балон заправити — 400 гривень. Вистачає на місяць. Ще купили балон, щоб не так часто їздити.
…і що саджати
— Місцеві до нас добре ставляться, — радіє Світлана. — Навесні шмат городу дали. Ми засадили. Не знали, як тут саджати. Але нам підказували.
Тут же ого-го скільки садять! Удома — клаптик, не більше двох відер картоплі. А тут — 15. І вручну. За трактор платити треба. А пенсії мізерні.
Тут багато що не так, як удома, — зізнається Світлана. — Цибулю садять на зиму. Удома я так саджала, але трішки, на зелень. А тут — кілограмами.
Уперше в житті побачила, як часник трактором садять. Як картоплю трактором викопують.
Якісь гробаки картоплю їдять, — має на увазі хробаків жінка. — У нас такі є — личинка хруща. Але ж не стільки їх, що по п’ятеро під стеблом.
А навесні нам люди картоплі на посадку дали. Розсади помідорів. І все питають: «Що ще треба?» Дякуємо, запевняємо, що нічого. Обходимося тим, що є.
— Дай Боже людям здоров’я, — вдячно зичить Олексій.
— Правда, ми ще українською балакаємо погано, — перепрошують. — Але стараємося. Нас розуміють і пояснюють.
Піду до Тані, сусідки. У неї там верейки якісь. Я прошу: «Таню, пояснюй мені, будь ласка, або перекладай, що це таке». Каже: «Кошик з двома ручками».
А в чому різниця між хлівом та коморою, якщо і те, й інше — сарай? — досі не розуміє Світлана.
— У хліві — худоба, у коморі — запаси, — пояснюю різницю.
У комплекті до хати кури, собака і кіт
— Як переселенці отримуємо по дві тисячі гривень. Дочка зі своїм чоловіком — ні. Якби влаштувались офіційно на роботу, виплати були б. Офіційно працювати тут ніде. Важко їм.
Неофіційно — їздили на ягоди в сусіднє село Савенки. Збирали малину, лохину, жимолость.
Минулого тижня ні за що було таблетки купити. А в мене тиск, судоми ночами, — зітхає Світлана. — Терплю. І терпіти ще два тижні.
У магазин підемо, буває, не вистачає грошенят до пенсії. Люди дають на віру. Знають, що віддамо.
Коли купили тут свої перші три ложки, я плакала. Ми кожній каструльці, кожній сковорідці, кожній новій тарілці раділи.
Гуманітарку звідти, з нашої громади, раніше присилали. Військова адміністрація посилкою. Борошно, крупа, пляшка олії, згущене молоко, консерви, печиво, тушонка індича.
Курочок тримаємо. Ми приїхали, тут були кури і гуси. Гусей господарі порізали, а курей нам залишили. Дев’ять штук.
Удома ми господарство не тримали.
— Доглядати нескладно. Пшениці насипав, та й весь догляд. Сарай почистив, — навчився Олексій. — Собака, кішка тут теж у спадок нам дісталися.
На столі книжки. Складені у саморобній книжковій шафці. Зробили з коробки з-під тістечок.
— Кілька своїх з дому привезли. А то в Острі на базарі купували, — бере одну з книжок хазяйка.
— Світло вимикають, як і всюди. У нас ліхтар хороший. Ще вдома гуманітаркою отримали. Заряджається і від сонячної батареї, і від розетки. Днів на три вистачає.
Чоловік книги читає, а я в телефоні сиджу. Ще радіо слухаємо без світла.
Комод теж з коробок від гуманітарки, яку привозила організація «Червоний Хрест».
— Узимку, як онуки приходять до нас на вихідні, уже їх є на чому і залишити. Лишнім ліжком розжилися. Або на черені грубки сплять. Плед стелю і лягають. Тепло.
Ванної нема. Умиваємося з тазика. Душ — за хатою.
Дуже тягне додому
— Ремонт тут потрібен. Давно його не було. Нам люди пропонують залишитися тут назавжди. Сергій Козей, староста, допомагає. Кажуть, і з будівництвом допоможуть.
Але 67 — не той вік, щоб будуватися. Дрова вже порубати — проблема, — крекче чоловік. — Безплатно допомагати завжди не будуть.
— З жовтня і наша Курахівка окупована, — журиться Світлана. — Телефон відкрию, як побачу фото свого двору і дому, починаю плакати, — зізнається.
— Коли війна закінчиться, поїдемо додому.
— Там же у вас усе розбите… — не розумію.
— У дітей дім цілий, — махнула рукою жінка. — З ними житимемо.
Джерело: "Вісник Ч"Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- У Сосниці відкрили модульне містечко для внутрішньо переміщених осіб: перші мешканці з Семенівки та Донеччини
- Ветеранка із Запоріжжя відкрила бʼюті-бізнес у Чернігові
- На Чернігівщині громада купили хати для переселенців з дітьми: вільні місця ще є
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
