Чернігів - найпівнічніший і наближчий до російського і білоруського кордону обласний центр України. Саме тому місто, яке знаходиться десь на відстані 70 км від тих країн, зазнало бомбардувань у перші ж дні повномасштабного вторгнення. Росіяни скидали на Чернігів все, що тільки мали: фугасні багатотонні бомби, касетні снаряди, гатили по житлових кварталах із систем залпового вогню. Подекуди в день місцеві жителі нараховували до півсотні обстрілів спільно з авіаударами.
Тож ще у перші дні вторгнення чимало чернігівців вирішили за краще евакуюватися. У когось це вийшло раніше, а хтось зміг виїхати й після того, як російська авіація розбомбила автомобільний міст через Десну -єдину транспортну артерію, що сполучала місто із трасою М-01 та Києвом.
Ми поспілкувалися зчернігівцями, які виїжджали у різний час та за різних обставин, і ділимося з нашими читачами їхніми історіями. А ще говорили з волонтерами, які допомагали містянам дістатися безпечного місця.
На Бобровиці місцеві навчилися на звук визначати типи бомб
Родина тележурналістки Ірини Ломонос живе на околиці Чернігова у мікрорайоні Бобровиця. До війни тут стояли добротні будинки, була хороша інфраструктура, ходив транспорт.
- За місяць рашисти перетворили наш район на пекло. З першого ж для на Бобровиці стріляли. Дуже стріляли. Це були міномети, танки, важка артилерія,— розповідає Ірина. Спочатку думали, що зможемо пересидіти весь цей жах в погребі. Хоча погода була така, що доводилося одягати на себе 3-4 шари одягу, куртку і закутуватися в ковдру. Поки була електрика, вмикали обігрівач. А потім почало зникати все. Росіяни пробили газопровід і припинилася подача газу. Потім обстрілами в шмаття порвало всю електромережу мікрорайону, і ми залишилися без світла. Перейшли жити-спати в стару дідівську хату. Топили піч.
Коли зникла вода, виїжджали за нею в місто. І все ще вірили, що пересидимо і зможемо витримати все: відсутність води, тепла, газу, електрики. І ми витримували. Стійко і навіть з гумором. Чоловік їздив містом у пошуках води, хліба, продуктів на кілька сімей з літніми батьками і дітьми. Допомагав просто знайомим.
Почалися авіаудари та обстріли градами. Одної ночі буквально навпроти двору родини Ломонос спалахнула будівля. На щастя, пожежа їхній дім оминула. Через відсутність світла і зв’язку сигналів тривоги люди не чули. Про обстріли дізнавалися вже “за фактом”. Так люди вивчили графік прильоту авіації, заводили будильник і спускалися в погріб двічі за ніч. Спати там було нереально холодно. З часом менший син Ірини став боятися виходити звідти.
Останньою краплею став приліт “поза графіком”.
- Ми вечеряли при тьмяному світлі ліхтарика, затуливши вікна. І раптом гул і удар зовсім поруч. Старенька хатка вся захиталася, на голови щось посипалося. Ми вибігали, розуміючи, що прилетіло поряд. Горіли сусіди неподалік. Неможливо було додзвонитися до рятувальників - зв’язку не було. Ледь додзвонилися, вискочивши на дорогу. Але вони так і не приїхали. Тієї ночі я не спала… Весь час дослухалася до звуків за вікном. Двічі ми спускалися в погріб. Залишатися там було складно. В ці дні на вулиці був мороз - 11. Хоча я розуміла:якщо впаде град або бомба, ми просто не встигнемо вискочити.
Зранку разом із батьками та кішкою переїхали в інший мікрорайон - до кумів. А 19 березня вирішили їхати з Чернігова. Перебралися до Черкас.
- Думали рухатися далі. Але я була в стані стресу і ступору. Тому залишилися. З житлом допомогла похресниця знайомої, дозволивши пожити в її квартирі, - зауважує Ірина.
Іра з сином Мирославом у Черкасах
Чоловік Ірини згодом повернувся до міста: по батьків, які спочатку не хотіли їхати. Це вдалося зробити лише за тиждень після того, як виїхала родина.
Канадська чернігівка посилала шахраїв за російським кораблем
Підприємиця Олена Тихоновська давно живе у Канаді. З Чернігова вона евакуювала маму: єдину ріднулюдину, яка залишалася у блокадному місті. Від самого початку російського вторгнення Олена разом з подругою-канадійкою гарячково шукали усі можливі способи перевезти своїх мам у безпечне місце. Родини були готові платити будь-які гроші.
- Також давала оголошення на своїй сторінці у Facebook, що допоможу з документами або розміщенням у Канаді, якщо хтось вивезе маму. Дзвонили і писали багато шахраїв - звичайно ж, були послані за російським кораблем. У результаті, вдалося виїхати через волонтера Артема (Ракітіна- ред.). Подруга записала себе, свою маму і мою на список до нього майже на початку війни, але надія на виїзд була дуже примарною (мало транспорту і ходок, дуже багато людей). Однак в середині березня, коли в місті вже кілька днів не було світла і зв'язку, подруга написала - треба терміново прибути до місця збору, - розповідає Олена.
Якимось дивом у цей час мама була на вулиці і побачила підлітка-дівчинку з телефоном - змогла написати доньці, що вона жива. Олена зателефонувала на цей номер і попросила маму бігти до першої школи так швидко, як тільки зможе. Ще раніше жінка просила її завжди бути готовою до від'їзду: пляшка води, документи, сухпайок.
Тож жінка виїхала у чому була. Знайомі просто передали їй рюкзак.
- За допомогою Бога, волонтерів і просто людей нам вдалося вивезти мам з Чернігова. Далі вони їхали автобусом до Польщі, з цим допомогла незнайома дівчина Ганна, яка дивом з'явилася у моєму WhatsUp за 15 хвилин до першого дзвінка мамі. Потім був розподільчий пункт у волонтерів на кордоні, три дні у моєї подруги Валерії у Варшаві та готель на кілька тижнів, доки ми оформляли всі документи. Я прилетіла до мами за 5 днів, щоб пройти всі візові процедури. 31 березня ми з Варшави вилетіли до Канади.
Єдиний член родини, який нині залишився у Чернігові - 14-річна полохлива кицька, яку не вдалося евакуювати. В день «ікс» вона просто сховалася дуже високо на шафі, звідки її фізично нереально було дістати. Окрім того, виявилося, що волонтери вкрай рідко евакуюють людей із тваринами. Нині з улюбленицею все гаразд. Вона живе у звичних умовах та харчуванні.
- У нас просто чудова сусідка, яка теж дуже любить тварин і годує нашу та дворових. Через таких же кошатників я купила багато всякого корму, і щойно проїзд відновили, вони привезли все це в місто. Тепер на півроку для всіх котів та собак району вистачає їжі, - розповіла Олена Тихоновська.
Олена Тихоновська з мамою Надією Демиденко
Випадкова евакуація
Фотограф та масажист Ігор Коньков зумів евакуюватися з міста ще у перший же день. Причому випадково. З першими ж вибухами Ігор разом із братом наполягли, аби родичі сховалися у підвалі. Тим часом сам на велосипеді поїхав здати кров до міської станції переливання. По поверненню брат попросив допомогти вивезти з Чернігова матір та своїх дітей. При цьому брати думали ще повернутися в місто.
- Виїхали за київський міст (через Десну - ред.), почекали, "ломанулися" назад - а поліція вже не пропускала, ніби мінували. Поліцейський каже: їдьте далі у бік Києва. Ну і поїхали, навмання, як бомжі, без нічого "взятого". На околиці Києва обстріл трохи налякав, працювали наші зенітки, і прильоти та вильоти. Об'їхали Київ, брат за кермом, в машині двоє його дітей, страшнувато за малечу. Їдемо далі, колона як річка, несе. Вночі вискочили з неї, заночували осторонь, теплими речами дітей закутали, самі не спали - від того в мене згодом і пневмонія почалася. Потім уже на Рівненщині колона розсмокталася, нас зупинила поліція для огляду, бо немісцеві номери. Вони направили нас до Кремінця, звідти - у Почаїв. Тут ми заночували в готелі лаври, - розказує чернігівець.
Згодом, родина так і залишилася на Тернопільщині. Сам Ігор після одужання намагається стати на облік до військкомату, але місцева комісія поки його завертає.
Ігор Коньков
Коли допомагали евакуювати дітей всі й навіть… диво
Громадський діяч, волонтер та співзасновник громадської організації «Evum» Сергій Зосименко згадує - перша евакуація видалася драматичною, бо потрібно було вивозити тяжко хворих на різноманітні онкологічні захворювання дітей. Через складнощі задачі це вдалося далеко не з першої спроби.
- Це було, здається, на 9-й день бомбардування міста російською армією. Нам допомагала велика команда: лікарі гематологічного відділення Єгор Павленко та Ольга Заєць, медсестри, волонтери, батьки дітей, наш «Evum», хлопці з Червоного Хреста, лікарня КНП КОР «КООД» в Кієві та лікар Сергій Дима, - починає розповідь Сергій Зосименко. - Одна дівчина з нашої команди під обстрілами стояла під своїм будинком -намагалася упіймати хоч якийсь інтернет, щоб домовитися про евакуацію онкохворих дітей з лікарні.
За 4 тижні до вторгнення Сергій з однодумцями розробили план екстреної евакуації. Збиралися його задіяти, коли виникне хоча б одна із загроз - наприклад,росіяни перетинають кордон на Чернігівщині, або якщо є загроза життю дітей та медичному персоналу, чи ризик щодо порушення постачання медпрепаратів. 24 лютого спрацювали усі три ризик-чинники одночасно.. Та у перший день евакуація не вийшла - 5 дітей перебували у тяжкому стані.
Проблема була і в тому, щоб забезпечити саме медичну евакуацію - від лікарні. Однак тут виявилося стільки складнощів, що ухвалили спільне рішення - організувати евакуацію власними силами, спільно з родинами. Захотіли виїхати з Чернігова 15 родин, вдалося це зробити 13-м з них.
Вся команда кілька днів без сну та відпочинку шукали спецтранспорт, інформацію про можливі безпечні шляхи з міста, водія, ліки. Коли все було готово… почався обстріл.
- Ми витягали дітей з буса, ховали в підвал, заспокоювали і… знову транспортували в бус. Знову обстріл. Знову те саме. І лише на 5-й раз нам вдалося виїхати і доїхати до автомобільного мосту. І там нас з матом військовий відправив нафіг - мовляв, поруч йде танковий бій. Тож ми повернулися на ніч в лікарню. Були у відчаї, бо розуміли: час на коридор спливає. Та й перебування дітей у підвалі - теж не на користь. Наступного дня під’їжджає бус, ми заносимо дітей і… навколо тиша. Ми спокійно виїжджаємо і їдемо до Києва, де доставляємо дітей прямо в лікарню. Це було наче диво, - згадує Сергій Зосименко.
Та найстрашнішим моментом цієї історії виявилося відчуття безвиході, неможливості захиститися від ворога.
- Усі лікарі та батьки, які були в дитячій обласній лікарні, щойно почули про наступ росіян - панічно почали шукати зброю. Будь-що. Ми хапалися навіть за столові ножі…- втомливо переповідає відчуття Сергій Зосименко.
Однак ця історія таки має свій хеппі-енд. Юних чернігівців вдалося транспортувати не лише до Києва, а й до лікарень Європи. Там вони отримують усе необхідне лікування, до того ж абсолютно безкоштовно.
Зуміли вивезти за 37 днів понад 1700 людей
Дмитро Блауш на час блокади Чернігова із заступника голови обласної ради перетворився на волонтера. З кількома однодумцями та власним транспортом за понад місяць з міста вдалося евакуювати близько 1700 людей. Тут допоміг інстаграм і великий список друзів.
Дмитро говорить: ще до повномасштабного вторгнення займався волонтерською діяльністю переважно через інстаграм, де на його сторінку було підписано близько 10 тисяч людей.
- З першого дня війни у багатьох були запитання: що, як, куди. Їхати чи ні - не сотні, а навіть тисячі повідомлень. Паніка. Чимало писали тих, у кого не було машин - я рекомендував до кого можна звернутися. Якщо зверталися мами з дітьми, з родичами-інвалідами - я радив, звісно, їхати. Найперша евакуація, яку здійснив особисто - маму з новонародженим немовлям до Куликівки.
Небезпека існувала реальна: наступного дня у цей мірорайон (вул.Шевченка - ред.) прилетіла ракета і зруйнувала райвідділок поліції та районну лікарню.
За словами Дмитра Блауша він та інші волонтери вели облік не лише заявок містян на евакуацію, а й тих, хто мав авто і був готовий запропонувати вільні місця. Згодом його друзі купили два мікроавтобуси і процес евакуації пішов швидше.
- Давали контакти водіїв і київські друзі, тож таким чином ми координувалися. Вдавалося вивозити навіть тоді, коли росіяни підірвали автомобільний міст через Десну. Були моменти, коли ми перевозили людей і човном - дякуючи волонтерам-киянам, які ризикували, приїжджали й забирали.
Чимало чернігівців, які виїхали з міста раніше, просили вивезти їхні автомобілі. Тож в ці машини садили людей і так доставляли у безпечне місце. Часом в одне авто поміщали аж восьмеро пасажирів. Виходила подвійна користь - вивозили транспорт з гарячої точки і рятували людей.
- Щоправда, доходило і до адреналіну - інколи за кермо дорогих авт сідали люди, які не водили по 13-15 років. Так трапилося з моєю знайомою Танею Гончаренко. Але все виходило, з Божою поміччю, - зауважує чернігівець.
З паливом проблем не було. Волонтерська команда підібралася численна, один з них - власник кількох фур, у нього була база, де брали паливо. Часто заправляли порожні авта тих, хто хотів евакуюватися - натомість просили взяти з собою додатково пасажирів.
Для вдалої евакуації діяло правило: що раніше виїдеш, то легше пройдеш кілометрову пробку біля 1-ї школи і дістанешся безпечного місця. Тож найскладніша робота - це побудувати маршрут.
- Тут допомагали Роман Лизогуб та Сергій Фаізов. Ми вивозили безкоштовно, за власний кошт або завдяки донатам друзів з-за кордону, - розповів Блауш.
Часто задля конспірації людей забирали з різних точок, інколи й з-під дому. Зокрема, лежачих хворих.
- Моя найпам’ятніша евакуація - це коли у мене в машині лежача бабуся, її 65-річна донька, молода студентка, дитина, два коти і пес. Ми всіх їх вивезли до Києва. Потім посадили у таксі, я заплатив, щоб їх вже напевне довезли куди потрібно, - згадує співрозмовник.
Та сама евакуація
За 37 днів російської блокади з Чернігова виїхало дві третини жителів. В обласному центрі лишилося від 80 до 95 тисяч мешканців, тоді як до 24 лютого Чернігів налічував 285-290 тисяч …
