Сєвєродонецьк до війни можна було сміливо назвати центром хімічної промисловості України і одним з найважливіших міст промисловості Донбасу. Там мешкало 130 тисяч жителів. Сьогоднішні новини, на жаль, дають картину повного руйнування не тільки промислових підприємств Сєвєродонецька, а й жилих домівок. Родина Єлізарових, яка виїхала з міста 25 березня, каже, 16 квітня отримали фотокартку від сусідів свого будинку, на якій видно, як ворожий снаряд знищив їхнє житло. Відтоді більше вісточок з Сєвєродонецька не отримували — у спаплюженому місті нема ні світла, ні зв’язку.
«Ми не підозрювали, що за право бути українцями доведеться платити таку страшну ціну»
Вадиму 46 років, його дружині — 45. Вони обоє народились у Сєвєродонецьку і прожили там все своє життя. Вадим працював контролером КПП на заводі «Імпульс», який виготовляв продукцію для сфери атомної промисловості. Інна трудилась у ПАТ «Укрнафта».
Подружжя згадує, коли в 2014 році місто тимчасово перейшло в руки бойовиків, воно теж зазнавало обстрілів, але не дуже інтенсивних. Бої точились здебільшого у приміських територіях. А коли українські військові звільнили Сєвєродонецьк, життя швидко налагодилось і повернулось у звичне русло. Тут панували стабільність і спокій. Місто молоде, промислове, робота знаходилась кожному, хто бажав трудитися.
—Тоді участь у боях за місто приймали і чернігівські воїни, — каже Інна. — Навіть біля автовокзалу на стінах були надписи: «Дякуємо чернігівському батальйону за наше звільнення!» На той час, якщо говорити відверто, у нас було десь 50 відсотків проросійськи налаштованого населення. Але за вісім років картина кардинально змінилась. Зараз таких, хто підтримує російських «освободітелей», принаймні серед усіх наших знайомих і нашого оточення можна на пальцях перерахувати. Після того, як вперше люди відчули гіркий смак війни, в багатьох відкрились очі. А більшість тих, хто свою позицію не змінив, мали змогу виїхати на територію так званих лнр, днр або ж і в росію. Відверто кажучи, ми навіть не цікавились, як там їм доводиться — добре чи не дуже. Ми всі були задоволені своїм життям і тим, що ми залишились часточкою України. І не підозрювали про те, що всім нам за це доведеться платити таку страшну ціну.
"Дворічний Вадик того дня так і не дочекався святкового ранку в садочку"
Незважаючи на обстріли, старші Єлізарови у ніч з 24 на 25 лютого працювали в нічну зміну. Навіть після того, як вибухи посилились, ніхто не залишив свій пост. Інна згадує, що черга з автомобілів, які чекали заправки, сягала до десяти кілометрів — фактично від Сєвєродонецька до Рубіжного. Керівництво переживало за співробітників і пропонувало їм залишити небезпечні місця, але Інна каже, що не могла цього зробити, бо люди стояли в черзі за життя. А в той час їхній онук, дворічний Вадик, мирно спав у ліжечку й бачив сон як вранці мама поведе його в дитячий садочок.
— Я рано бігла, щоб забрати сина в бабусі й повести в ясла, де повинен був відбутися святковий ранок, — розповідає донька Інни й Вадима 25-річна Ліда. — Але подзвонила подруга й каже: «Ти що, з глузду з’їхала? Який садочок? Війна почалась!». Нині від будівлі нашого ясла-садка майже нічого не залишилось. У нього потрапив ворожий снаряд. Тоді, в перший день, ракети влучили в аеропорт, розгромили інші будівлі. Такий обстріл був, що наші будинки ходили ходуном.
Садочок, зруйнований рашистами
У той же день Ліда зі своїм чоловіком Кирилом відправились у сусідній Лисичанськ. Звідти треба було забрати автомобіль товариша, який служив прикордонником і повернутись не міг. Коли повертались на двох машинах, бомба влучила недалеко від них, якраз у залізничний вокзал Лисичанська. Гуркіт і зарево було таке, що, здавалось, довкола палала земля й розкололось небо.
Ті канонади лунали щодня, посилюючись і наближаючись. Тому Ліда з чоловіком і сином вирішили виїжджати з небезпеки, забравши з собою й дружину та дитину товариша.
— Ми виїхали 10 березня в нікуди, — каже Ліда. — Забрали памперси, дитяче харчування, якісь там речі й рушили в напрямку Бахмута до Дніпра. У Дніпрі винаймали квартиру. Затим, оскільки винаймати житло було дуже дорого, перебралися в Кіровоградську область, в Знам’янку. Там мешкали в санаторії, який переоблаштували під житло для біженців. Три тижні ми перебували там безплатно, а потім нам сказали, що фінансування припинилось, тож слід або платити по 30 тисяч гривень за місяць за проживання з годуванням, або шукати інше житло.
Знайти інший прихисток виявилось непросто. Ліда каже, що коли орендодавці дізнавались, що житло шукають біженці з Луганської чи Донецької області, їм одразу відмовляли, або й просто кидали слухавку, нічого не пояснюючи. Врешті житло винайняти вдалось. До п’ятьох чоловік доєднались ще й батьки друзів, які до останнього не хотіли полишати власні домівки, але все вимушені були на це зважитись. Тож довелось перебувати у трикімнатній квартирі вдев’ятьох.
«Один, два, три, чотири..» — свій страшний лік вів метроном війни
Старші Єлізарови до 25 березня залишались в Сєвєродонецьку, й навіть під обстрілами ходили на роботу. Прийняли рішення виїжджати тоді, коли вже довелось і ночувати в підвалах. Члени сім’ї і всі мешканці будинку встановили негласне правило: коли хтось один спить, інший несе варту, щоб не пропустити нічного чи передранкового обстрілу. Всі інформували один одного про небезпеку або телефоном, або просто вискакували у під’їзд і стукали у всі двері, повідомляючи про тривогу. Алгоритм зборів простий: Кирило хапав дитину, Ліда — документи, а Інна з Вадимом — сумку з речами, термос і щось із наготованої їжі. Інна каже, що за той час вони вже добре знали, що коли чується звук вильоту снаряда у них є вісім секунд, щоб встигнути сховатись в укриття. Бомбосховище, облаштоване власними силами жильців, розташоване було за п’ять метрів від під’їзду їхнього двоповерхового будинку. Знаходитись взимку в холодному підвалі 24 години на добу не у всіх була можливість — люди інколи мусили підійматися у квартири, щоб підігріти води чи взяти якийсь харч або теплі речі для дітей. Одного разу в годину тимчасового затишшя багато хто з сусідів вирішив збігати до свого житла, щоб узяти щось з необхідного. І саме в цей час знову почався обстріл. Люди завмерли хто де і губи кожного беззвучно рахували: «Один, два, три, чотири...». Страшний метроном відліку секунд життя...
— Ми з сусідом вибігли з під’їзду, відрахувавши вісім секунд і, почули приземлення «Граду» десь неподалік. Довкола — сніг. Білий - білий, без жодного людського сліду. А над головою летить щось червоне. Сусід мені: «Інно, лягай!». Ми попадали обличчям у той сніг. До підвалу всього пару кроків. А ти лежиш і не знаєш, встанеш ти чи вже ніколи не підведешся. Якось Вадим вранці йшов зі свого «Імпульсу», який неодноразово страждав від «прильотів»,— згадує вона. — Дзвонить мені на ходу і таким чужим голосом каже: «Тут, на вулиці, лежить мертвий чоловік, накритий ганчіркою... Збирай речі».
Вадим каже, що наказав своїм батькам, які мешкали в сусідньому селі, і все зволікали з виїздом, негайно збиратися. А також прихопили рідних тітку і дядька Інни, які на той час жили разом з ними в однокімнатній квартирі, бо їхні нові багатоповерхові квартали обстрілювалися з більшою інтенсивністю.
«Наше місто рівняють із землею. Але ми віримо, що повернемось в український Сєвєродонецьк»
Спочатку поїхали в Запоріжжя, де живе рідна сестра Вадима. Місяць вони мешкали там. Як то кажуть, в тісноті, та не в образі. Але людський мурашник у невеликому приміщенні врешті став приводом для того, щоб Інна з Вадимом прийняли рішення їхати далі, тим більше, що на той час до них приєднались і донька із зятем та онуком.
Саме в Городню вирішили їхати тому, що звідси, з недалеких Нових Борович родом батько Інни Олександр Павленко. Його вже нема серед живих, але у Городні по першому провулку Жовтневому залишився пустуючий будинок рідні, який міг прихистити біженців.
— Ми добрались сюди 4 травня, — каже подружжя. — Мешкаємо в цьому будинку всімох: ми, діти з онуком і наші дядько з тіткою. Сусіди нас прийняли дуже радушно: поприносили що в кого було — й картоплю, й консервацію. Одяг то у нас є, ми прихопили з собою найнеобхідніше. А от власні заощадження вже скінчились після місяця поневірянь, та й одне пальне на дорогу чого варте. Виплати як внутрішньопереміщеним особам по дві тисячі отримали тільки один раз, ще як були в Запоріжжі. Коли будуть наступні — хтозна. Та з харчами ще так-сяк дякуючи людям. І холодильник, шафи та ліжка тут є. Але багато чого з необхідного купити не можемо — навіть сковорідка та електрочайник зараз не по карману. Гуманітарну допомогу від Червоного Хреста отримували один раз. Аби не сусіди й добрі люди... Окрема подяка від нас — керівництву гроади й міському голові Андрію Богдану. Будиночок, в який ми приїхали, має дві крихітні кімнати, в ньому давно ніхто не жив. Нам усімох дуже важко було в ньому тулитися, хоча пристосовувались і облаштовувались як могли. Міська рада нам надала тимчасове житло — квартиру в двоповерхівках біля стадіону. Тож тепер можемо розділитися й влаштуватися більш зручно. Які тут, на Городнянщині, чудові люди живуть! Дякуємо, що не відвертаються від чужої біди.
Інна й Вадим кажуть, що незважаючи на складнощі, тут, у прикордонному містечку, вони почуваються в безпеці. Нарешті стали спати ночами. Втім, не втрачають надію повернутися в рідний Сєвєродонецьк. Але тільки за умови, якщо він буде українською територією.
— Наш ранок починається не з кави, а з перечитування новин, — каже Вадим. — Зараз наше місто потерпає від ворожої навали. Його просто рівняють із землею. Там нема ні світла, ні зв’язку. Останнє повідомлення, яке ми звідти отримували, датоване 16 квітня. Сусіди переслали нам фото нашого будинку. На ньому видно, як снаряд влучив у нього, пролетів через дах і рзірвався прямо в нашій квартирі. Надіслали й фото уламку снаряду. Найімовірніше, то був «Град».
Будинок Інни і Вадима після влучення «Граду»
Шматок того самого снаряду, який зруйнував квартиру Єлізарових
Не знають Єлізарови, чи вціліла доньчина квартира. Чи взагалі буде куди їм повертатися. Але кажуть, навіть якщо буде повна розруха, але місто перебуватиме під контролем України — поїдуть додому. І відбудують, і наживуть. Аби закінчилась війна і рашисти зникли з нашої землі.
У той день, як ми вперше зустрілись з Вадимом, Інною, Лідою, Вадиком-меншим і симпатичною кішкою Мотею, яка втекла від війни разом з господарями, чоловік Ліди Кирило якраз відправився з Городнянського військкомату в учбову частину. Він пішов до лав ЗСУ, щоб дати своїй родині і всій Україні надію на швидку перемогу.
4 травня у Городні Ліда провела свого чоловіка Кирила до військкомату
Читати також: Хроніки війни: як пережило окупацію село Хотівля на Городнянщині
Джерело: Новини Городнянщини
