Нові Яриловичі — село менше, ніж за п’ять кілометрів від українсько-російського кордону. Саме вони ось уже другий рік першими зустрічають автобуси зі звільненими з російського полону військовими, цивільними, дітьми. Саме цих людей з синьо-жовтими прапорами, кульками першими бачать звільнені дорогою додому.
— Дякуємо, Федорівно. Автобуси з хлопцями виїхали, — гукає до своїх Тетяна КОЖЕВНІКОВА з Нових Яриловичів на Ріпкинщині.
«Навіть уночі стояли»
Тетяна Шабовта у плетених рукавичках і шарфику, щоб не змерзнути
5 лютого відбувся перший у цьому році й останній за 126 днів обмін. З російського полону звільнили 157 захисників.
Хоч на вулиці ледь не заметіль і мінус десять, вздовж траси зібралося з півсотні людей. Без наказів і розпоряджень. Переважно місцеві. Розповідають, першою почала сама ходити й інших організовувати Тетяна Кожевнікова.
— Навіть уночі стояли, — згадує жінка. — Тільки посіли доїти корів, дзвонять: «Хлопців уже поміняли». Чи додоїли, чи не додоїли, бігом. Біжимо втрьох, з онуками. Темно. Пам’ятаю, 23.00 тоді була.
— Улітку городи полоти треба, а ми отут хлопців зустрічали, — киває на трасу Олена ТКАЧЕНКО.
Про обмін дізнаються з інтернету. А далі передають один одному.
— Світла немає, зв’язку теж. Ми у хвіртки стукали, отак гукали.
Приходять і з дітьми, і з онуками.
— Онук приїхав з Чернігова і питає: «А обмін був? Підемо ж?» Жодного не пропустив, — обіймає Сашка Людмила БОНДАРЕНКО.
— Стояли навіть і шість годин. Але таки дочекалися.
— Холодно сьогодні. Мінус 15!
— І по холоднішому стояли. Шкарпетки в’язані і шарфи, і светри, — показує утеплення Олена ОЗЯВКО.
— З мого роду 15 чоловіків воювало. Трьох уже немає. Онучку моєму було лише 23 роки. Петро Ус з Березни загинув під Авдіївкою, — витирає сльозу Олександра ШОРСТКА.
Згодом стали приїжджати і з Добрянки, що за 15 кілометрів. Гуртуються між собою, щоб добратися. Своїм позашляховиком привіз жінок Юрій КАРПЯК. Сам з Херсонщини. Переїхав на Чернігівщину у 2016 році.
Юрій Карпяк пригощає і гріє, доки чекають автобуси
На даху машини — колонки. Гімн України чути здалеку.
— Коли на Сумщині міняли (до Курської операції, серпень 2024. — Авт.), я аж заздрив. От би й нам так.
Мені хотілося, щоб вони їхали, а ми їх зустріли з добром і посмішкою. Вони б побачили, що тут у тюрмах не будуть сидіти, як їм у полоні розповідають.
Був на роботі. Сказали, що обмін. Я відпросився і поїхав. Тут уже люди стояли. «Дівчата, правда тут обмін?» — запитую. Кивають: «Так». Бачу, вони з пакетами. Кажуть, солдати стануть, пригощати будемо. Я в магазин — а там пусто вже. Ні цукерок, нічого такого, щоб відразу з’їсти. Купив пакет яблук.
Дівчатам дзвоню: «Будемо їхати, обмін». Знаходиться і бензин, і газ, і гроші. Машина он поламана, — киває на позашляховик. — А ми їдемо. Бо це треба робити.
Чоловік веде до свого авто.
— Зігрівали людей, як могли, — відкриває багажник Юрій. Показує нарізану ковбасу, хліб. — І десь пузирьок уже порожній.
— «Швидкі» з важкопораненими проїхали. Тепер чекаємо автобуси. Як машини супроводу з мигалками покажуться, ото вже й вони, — пояснює Тетяна Кожевнікова.
— Їдуть-їдуть! — пішло по гурту. — Ставайте, прапори розгортайте.
Чотири великі автобуси та ще з десяток машин і бусиків супроводу їдуть дорогою. З вікон махають руками, знімають на телефони і камери.
«Усі вони наші»
Чекають автобуси вздовж усієї траси з Нових Яриловичів до Чернігова. Традиційно на дорогу з прапорами виходять у Ріпках, Вербичах, Голубичах, на трасі під самим Черніговом. Зустрічають і своїх, і чужих.
— Усі вони наші, — говорять ріпкинські Тетяни з «льонозаводу»: ЛОПУГА, ЛІТВІНОВА та БИХОВЕЦЬ. Не пропустили жодного обміну.
— Як утеплялися? — запитую.
— Он бурки взула, — крутить ногами Лопуга.
— Ми купили великий прапор (50 метрів довжиною). Сьогодні не взяли, бо важко його тягти. І мало людей. Розгорнемо по теплу, а краще, щоб уже на перемогу, — посміхається Тетяна Літвінова.
У Вербичах з чорно-червоним стягом зустрічає автобуси Андрій ГАРАСИМЕНКО з Новоукраїнського. Він колишній полонений. Цивільний. Росіяни забрали чоловіка, коли окупували село в лютому 2022. Андрій і досі згадує, як їхав у такому ж автобусі.
Андрій Гарасименко
— Я навіть доньку свою побачив, яка біля дороги стояла, зустрічала. Машину. Хтось з хлопців навіть встиг зняти відео. Попросив скинути.
Уже під самим Черніговом на трасі Олексій Шарпатий з онукою Мар’яною. Приїхав своєю «копійкою» з Халявина Чернігівського району. З собою забрав землячку Олену ЮЩЕНКО. Вона чекає з полону двоюрідного брата.
— З 2022 року його немає. Чи буде сьогодні, не знаю. Але нам тут близько, тому намагаємося за можливості виїжджати. — Улітку збиралося до 20 людей. З них стабільно — чоловік п’ять. Зараз хтось на роботі, комусь мороз завадив.
«Побачив їх, і сльози полились нестримною хвилею»
Олексій ГЛЕБОВ, полонений (уже колишній полонений), через три дні після повернення написав: «Зізнаюсь чесно, ніколи в житті я не відчував стільки позитивних емоцій, як при поверненні додому. Хтось може сказати: «Ну це зрозуміло. Майже чотири роки в полоні, як ще можна себе відчувати». І буде правий, але...
Олексій Глебов
У перші часи я майже нічого не відчував. Ані коли приїхали на кордон, ані коли пересіли до наших автобусів, ані навіть коли ми вже перетнули кордон неньки. Перші емоції з’явились, коли я побачив людей, які нас зустрічали, особливо такі свої і такі рідні берети морської піхоти. Саме в цей момент почало наповнюватись «емоційне озеро». Почало приходити усвідомлення того, що все закінчилось, що я, дійсно, вдома. І ось коли ми вже стартонули в Чернігів, тут «емоційну дамбу» прорвало...
Я побачив звичайних людей, які в мороз кинули все і вийшли зустріти нас, малих дітей з прапорами, які стояли й щиро раділи та махали нам своїми маленькими ручками. Саме тоді я вже не міг стримуватись — яким би сильним не був мій характер, як не намагався — сльози полились нестримною хвилею і не закінчувались упродовж усієї нашої подорожі. Та щира радість за незнайомих людей, прояв турботи, яка так властива нашому народу, саме вона розпалила вогонь у моєму серці. Я ридав, як мале дитя…».
* * *
5 лютого з російського полону додому повернулися Іван Роман
з Залізного Мосту на Семенівщині, Віталій Шпитальний з Борзни, Віктор Мовчан з Куликівщини, Дмитро Ярмак з Чернігова.
Якщо когось не згадали, пишіть-дзвоніть, обов’язково повідомимо гарну новину.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Марина ЗАБІЯН. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- "Я ридав, як мале дитя": морський піхотинець - про те, як Чернігівщина зустріла звільнених із полону
- Учителька стала символом непокори: як склалася доля колишньої бранки рф
- Четверо захисників із Чернігівщини повернулися з полону: що про них відомо
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
