Говоримо із Іваном Матвєєвим, відомим у Чернігові журналістом і режисером, про музику та ЗМІ у 1990-х, перші ефіри, розвиток української сцени та сучасні документальні фільми. Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Запасайтесь попкорном, тому що зараз буде велика передача. Говоримо сьогодні і з журналістом, і режисером Іваном Матвєєвим у передачі «Наші люди». Як ви прийшли у журналістику?
- Зараз вже важко це називати журналістикою. Це була середини 1090-х. Здається, 95-й рік. Я був молодий неформал, з довгим волоссям. Захоплювався всім, що більш-менш схоже на якусь свободу або якийсь неформальний вираз думок. Тоді ж інтернету не було, нічого не було, але були якісь там журнали американські. Дуже захопився темою «Greenpeace» і подумав, що треба десь таке знайти і побачив у Чернігові «Зелений світ». Думав, «Зелений світ» – «Грінпіс». В принципі, тоді ще 1991 рік був недалеко за часом. Тобто там були такі люди, які складали перший цей костяк "Народного руху", боротьби за Незалежність тощо. Якось ми з ними так подружились, почали співпрацювати, ми ж такі молоді. Кажуть, давайте якісь ініціативи. І щось ми дійшли до ініціативи, що треба робити передачу на телебаченні. Я думав, що це буде передача про альтернативний рок, про ґранж. А депутати міської ради тодішні думали по-іншому. Якось ми знайшли цю консолідацію. Замість ґранжу, року був Джон Леном в плані музиці, а так – екологічне наповнення. Тобто концепція була молодіжно-екологічної програми. «Світогляд зелених». 1996 рік, 14 лютого - перший ефір.
- Яким був перший ефір?
- Краще це не згадувати, бо я коли дивлюся, це якість така, цей VHS на фоні прапору з соняшником. Щось там намагалися відтворювати. Було багато прикольних зйомок, бігали по пунктам переробки сміття, по звалищам. Це були 90-ті, ми розважались як могли.
- Розкажіть про співпрацю з українськими музикантами.
- Спочатку я познайомився з Сашком Положинським, це був відбір на «Червону руту-97», я проходив на ведучого, а пройшов він. Але ми познайомились, подружились, і вже там взагалі вся ця тусовка була, ота «Червона рута» тих років, там же багато артистів дало, багато альтернативних артистів. «97-а Червона рута» це взагалі було така дуже потужна добірка. І я почав їздити на якісь київські движухи. Це був концерт гурту «Кірпічі» пітерського в Києві, в клубі «Нью-Йорк», в Положинській ава. І прийшли хлопці, Фоззі з Фаготом. Я вже знав і начуваний був про цих хлопців. І так раз і познайомились, почали спілкуватись. Я вже не пам 'ятаю, як це завязалось. Їздили один до одного. Ну а я ж тоді малював активно. Малював комікси, якісь такі прояви сучасного тодішнього альтернативного мистецтва. Ну і якось зайшла мова про те, що альбомний формат треба зробити обкладинку. Фоззі придумав приблизно такий образ. Я навіть розумію, звідки цей образ взявся - з обкладинки гурту «Ugly Kid Joe», трішки перемалювали, получився такий хлопець, який показує жест. Ще цьому передував комікс в журналі «Екстрім». Був такий журнал «Екстрім», «олди» пам 'ятають. І там я малював комікси періодично. І там був такий комікс-кліп на пісню «Чуваки».
- Як познайомились із Кузьмою Скрябіним?
- Я пам 'ятаю знайомство. Тут в Літньому театрі був якийсь великий концерт української рок-музики. Я вже тоді добре знав гурт «Скрябін». Вони приїхали, бачу - йде Ростік Домішевський. Я кажу, Ростік, привіт, ми тут. Тоді простіше було всім знайомитись, бо всі були такі молоді. Це був початок всього. І якщо ти на одній хвилі, ти теж там вболіваєш за просування української сучасної альтернативної музики, то контакти так моментально відбувалися, і всі за це дуже вболівали. А ми, власне, тут з Сергієм Кабацьким просували українську музику на FM-станціях, програму «Музика України» тощо. І от якось Ростік ішов, ми так, слово за слово, він дав київський номер. Я ще пам 'ятаю, якось я приїхав до Києва, з домашнього телефону телефоную на цей номер. В них же схожий говір. Там «Алло», я кажу, «Алло, привіт, то Ростік?", "Ні, то Кузьма». Їздив до них на студію, студія «Спати» в Києві. Коли був тур «Скрябін за Зелених», тоді приїжджали вони сюди. Я вже не пам 'ятаю, але ми ж тоді ще були також Зеленими, і там щось з концертами якось взаємоділи. Тобто в ці роки, в нульові, в кінці 90 -х, я міг Кузьмі на на домашній номер зателефонувати ввечері, спитати, ну що там, що нового, як діла?
- Як змінилась журналістика за останні двадцять років?
- Тоді не було точно такого сформованого явища, як піар-служби, все на особистих контактах. Можливо, так, як я вже сказав, це на тому дусі часу, на тому дусі піднесення, розвитку, пошуку альтернативи. Бо ми ж розуміємо, що в кінці 90-х в Україні була дуже гарна альтернативна музика, а після 2000-х все це перетворилося на шоу-бізнес. А на шоу-бізнес пішов дуже серйозний кацапський вплив, ми тоді цього не розуміли. Бачили там засилля цього всього: "Рускоє Радіо, "Хіт ФМ" тощо і звідти же назва "Неформат". Тобто якось всі ці класні українські групи ставили неформатом. Тому, можливо, і комунікація серед неформатників була простішою.
- Зараз відчувається збільшення українського контенту?
- Дуже прикро, що для цього мала статися повномасштабна війна, щоб в ефірі того ж "М1" пішов лише оцей український контент. Однозначно є якесь таке підняття. Воно, можливо, і було, але не було так розповсюджено. Завжди були якісь альтернативні гурти. Ми розуміємо, що та ж "ДахаБраха" і всі ці "Vivienne Mort", вони існували і просто були в іншому полі. Але зараз багато гуртів і навіть цей термін «байрактарщина» в ньому немає нічого поганого. Як казав Фоззі, це попса, але це наша попса.
- Як ви почали знімати документальні фільми?
- Це вже прийшов Артем Шолковий. Очолив, взвалив на свої тоді ще хрупкі молоді плечі такий тягар, як трансформацію обласного телебачення на Суспільне. Це, до речі, капець як важко було, певно. І почали по-новому працювати, "Ранок" вже запрацював, купа нового, все воно встало на рейки, все працює. І, на жаль, ще сталася сумна подія - помер Олександр Копиловський, засновник чернігівського телебачення. Ну і Артем запропонував: каже, ми ж можемо про Копиловського фільм зняти, давай, піднімаємо всі архіви. І, власне, з цього першого фільму все і почалося.
- Чому вирішили знімати кіно про «Ковбасну революцію»?
- Тема цікава. По-перше, здається, це була якась там річниця, 20-та. Вже це був третій або четвертий мій фільм. Ще з першого фільму я для себе застовбив таку тему як реконструкція. Тобто коли посадити просто "говорячих голів", які б вони не були супер персоналі, як би вони цікаво не розповідали, це не цікаво глядачеві, навіть якщо це буде постійна зміна планів і перебивки відеоряду. Тобто треба реконструкція. Тому почали потихеньку з цим загравати ще з фільму з Копиловським. Переодягали хлопців в одяг 90-х, продягали в бандитів, в рекетирів, це було найсмішніше взагалі. І з кожним разом ці реконструкції ставали більш продуманими, більш масштабними. І тут, звичайно, робота команди тодішньої Суспільного або «UA. Чернігів». І це "крейзі" характер Шолкового, для якого немає нічого недосяжного. Тобто я собі не міг уявити, що ми перекриємо Рокосовського з Доценка, приженемо тролейбус, поставимо якісь прожектори. Притом у нас немає відповідних працівників, немає там охорони якоїсь, нічого. Тобто і самі там хлопці, Дмитро Фальчевський та Дмитро Руденко, будуть бігати з ручним стедікамом за цим тролейбусом. Це дійсно робота команди. Сам би я... не знаю, мені б не вистачило якихось внутрішніх обмежень. А коли поруч з тобою появляється людина, для якої обмежень не існує, тоді все класно складається. Щодо учасників зйомок – це теж бомба. Знову ж таки, бюджетів немає, нічого немає, але ж треба люди. Я пішов до театрів, до акторів. Як зараз пам 'ятаю, в Драмтеатрі, здається, була репетиція "Кайдешевої сім 'ї". Тобто, всі вони в цих українських костюмах. Ну, я попросив у Бакірова можливість звернутися до колективу. Ну, він сказав, що телебачення прийде, вони подумали, що зніматимуть, певно. А я вийшов і зробив оголошення, що така-то ідея, такий-то фільм, вночі, одяг свій, грошей немає. Я одразу кажу: я зрозумію, якщо ви відмовитесь, бо ви актори, це ваша робота, це має мотивуватися. Але от таке прохання, це робимо для історії. І чую десь з заднього ряду хтось з відомих акторок: Кажи вже, коли і куди приходити?". І прийшли. З Молодіжки прийшли, з Драму прийшли. Просто прийшли люди. Всім була задача знайти одяг 90-х. Понаходили якихось людей. Покрали у нас цю бутафорську горілку, там була вода, але все одно пішла. Покрали ковбасу з багажника. Як і було насправді на "Ковбасній революції", так і тут. Бо з Рокосовського всі місцеві інтелігенти зібралися, треба ж було десь ковбас дістати. Тобто, такий був веселий дурдом.
- Як сприйняли фільм учасники тих подій?
- Щодо учасників, на жаль, багатьох вже нема. Але я чув, в основі позитивний фідбек. Єдине, що була мета, коли створювали фільм про "Ковбасну революцію", зробити це не лише, скажімо так, точкою зору "Народного руху України". Тобто це не мало бути так, як вже було написано у всіх газетах. Шукали і силовиків, і партійників, і відмовлялись вони. Є живі учасники. Заступник секретаря обкома, дай Боже йому здоров'я, він поговорив, все розповів, а коли вже зйомку призначили, він відмовився. Каже, досі вбачає в цьому політичне питання. Але це вже історичне питання, очевидно, а не політичне. Тобто дуже хотілося, ми там одного з фігурантів шукали, ловили, писали йому листи з повагою, що «Будь ласка, ми не будемо давати оцінку, хто поганий, хто добрий». Просто вискажіть свою точку зору з цього приводу. І от це було головне – знайти баланс думок. В принципі, це є головне завдання Суспільного.
- Який фільм хочете зняти?
- Я би хотів фіксувати історію сучасну, історію 90-х, 80-х, я не буду зараз замахуватись на те, що в мене мільйон, але в мене є конкретні ідеї, напрацювання. Можливо, це буде трохи пізніше, після перемоги, а можливо, не варто відкладати, робити поки робиться. Хочеться про субкультуру в 90-х, про кримінальну ситуацію в 90-х. Дуже давно цю тему виношую. Про те ж явище, не хочеться корелювати із якимось там "Словом пацана", але про явище районщини, як це було, чому. Тобто багато ідей насправді
***
Дивіться попередні випуски передачі "НАШІ ЛЮДИ":
