Говоримо з Олександром Білогурою, актором і режисером, про творчий шлях, неоднозначних героїв та письменництво. Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Говоримо сьогодні про творчість, театр і письменництво із актором, режисером і керівником театральної студії «СТеМ» Олександром Білогурою у передачі «Наші люди».
– Як ви стали актором?
– В 9 класі я випадково прийшов в «Палац дітей та юнацтва» щоб записати брата на гурток. До цього я ходив на інші гуртки, спортивні різні секції, на карате, малювання. Думав, що вже в 9 класі займусь навчанням, особливо нікуди не думав вступати. Але відкрив для себе театральну студію, якою зараз й керую. Така от іронія долі виходить. Насправді мені завжди подобалось в школі виступати, перевтілюватися якось. Пам'ятаю свій цікавий досвід в садочку, де я отримав свою роль кролика, зайця. Це стандартна практика, але я не знав, що моя доля буде пов'язані безпосередньо з театром.
Я сходив сюди на гурток, мені сподобалось. Викладачка Антоніна Харитоненко заклала у мені певні основи акторської майстерності. Мені сподобалось, я почав ходити. Походив 3 роки і далі вступив в університет. І там я шукав нову театральну студію, відкрив для себе театр «Ex Libris». Досі я там є діючим актором – у театрі «Екслібріс» Марини Каранди. Займався там, отримав досвід, співпрацювали з драмтеатром ім.Шевченка, із режисером і актором Євгеном Бондарем. Через певний час, моя керівниця зі «СТеМ» запропонувала відповідно цю посаду, тому що вона йшла в декрет. Я й погодився, щоб себе випробувати. І вже майже рік веду цю студію, розвиваюсь як режисер, пишу сценарії для театральної студії. Такий мій акторський шлях.
– Розкажіть про театр «Ex Libris»
– Із латині прикладається «Із книг». Художній керівник, доцент кафедри філософії Марина Каранда. На І курсі я туди потрапив, пройшов кастинг. Це соціальний театр, у нього два направлення. Це оживлення гарних історій з книжок, а також соціальна робота. І вистави на тему певних соціальних проблем. Також цей театр займається волонтерськими справами. Наприклад, у нас скоро буде вистава «Маузери і Маки» по біографії художника з Чернігова Олександра Мурашка. Важливо показувати діячів, яких радянська влада намагалася насильно забути.
– Які зіграні ролі запам’ятались найбільше?
–Була у нас вистава «Потьмарення», це по кіберпанку Філіпа Діка, американська класика. Я зіграв головну роль поліцейського під прикриттям, який увійшов в банду наркоманів, щоб її розсекретити. Але у нього відбувається залежність від того, з чим він бореться. У нього починається роздвоєння особистості, і він починає шукати самоідентичність. Це дуже була важка роль, а сама по собі вистава була трагедією. Такий досвід запам'ятався, тому що грати роздвоєння особистості, пізнавати всі тонкощі у цих всіх моментів, пов'язаних з історією американської культури, субкультури, пов'язаної із наркоманами.
Наступна роль, яка запам'яталась, це із нашої вистави «Мандарини». Сценарій написаний мною разом з Мариною Карандою на основі новел письменника ОʼГенрі. Була така задумка, щоб об’єднати кілька його новел в один сюжет. І я зіграв з новели «Дари Волхвів» Джиммі, який це дарує Деллі гребінці, жертвуючи своїм годинником.
– Яку роль хотіли би зіграти?
– Коли я тільки починав свій шлях, мені чомусь хотілося зіграти Шерлока Холмса або Мефістофеля. Але зараз, коли я вже пройшов певний шлях, я розумів, що мені просто подобаються ролі неоднозначних персонажів. Якихось, мабуть, навіть антигероїв, або персонажів, які мають певну «сіру» мораль. В тому плані, що у них є якісь певні моральні принципи, але вони бачать дійсність такої, як вона є, часом не завжди приємною, але намагаються боротися попри все, щоб жити. Отакі персонажі мене завжди надихають і приваблюють.
– Який у вас режисерський досвід?
– Режисерський досвід у мене невеликий поки. Тому що він почався з тим, як я отримав посаду керівника театральних студій «СТеМ». Я хотів дати своїм учням досвід і передати свої знання. Але якби я брав вже готові сценарії, то, відповідно, деякі отримували б роль, а деякі на масовку відправлялись би. Така іронія театру, що не завжди вистачає конкретного тексту на людей. Тому я вирішив, що я буду сам писати сценарії.
Першу виставу ми поставили - називалися «Сомніум». Вона розповідала про дівчинку, яка посварилася з мамою, з сестрою, заснула і потрапила у казковий сон, де зустрічається з різними героями з українських казок. Я брав українські казки, я їх трохи переосмислював, щоб виділити певні проблеми, з якими зустрічаються люди: жадібність, брехливість, бажання наживи. Але дівчинка, побачивши проблеми героїв казкових, допомагала їм це вирішити. І сама всередині себе вирішувала цю проблему. Окрім цього, там був персонаж Кошмар. Ми зробили велику ляльку, людина керувала цією лялькою. Ця істота, яка намагалася наздогнати дівчинку. Розв'язка йде до того, що дівчинка розуміє, що цей страх вона може подолати, і тоді Кошмар тоді зникає.
Була прем'єра 26 грудня 2023 року вистави по моєму сценарію - «Таємний світ театру ляльок». Він розповідає історію про дітей, які потрапили в закинутий театр ляльок, самі перетворилися на ляльок, і зустрічають інших персонажів, які теж туди потрапили і намагаються вибратися. Паралельно, там є і реальні ляльки, які колись були просто маріонетками, але ожили через магію. Вистава порушує такі питання, як булінг, самоідентичність, пошук себе і свого місця в цьому світі.
Якщо казати взагалі про досвід, то це методом проб і помилок. Тому що як такого режисерського досвіду в мене нема. Але у мене є досвід актора, який грав у великій кількості вистав. І споглядання за процесом, як режисери, з яким ми співпрацювали, робили свої картини. І також імпровізація, фантазія, коли ти хочеш втілити якісь свої ідеї і щось це на ходу придумуєш, консультуєшся. Наприклад, я консультуюсь із Мариною Карандою, своїм викладачем, яка теж може допомогти мені зі своїм досвідом. Тому це щось нове для мене, і бажання розвиватися в цьому, тому що це цікаво. Це бажання створити щось своє і, в першу чергу, це дати дітям можливість.
– Про літературну творчість
–Як людина, яка пише, розвиваюся з 7 років. Я вперше тоді написав вірш, потім казку, а з 9 класу зацікавився жанром новели. І перша збірка «Часточки душі» в мене вийшла в 11 класі, там були напрацювання з минулих років. Вже потім, вступивши в університет, я вирішив працювати більше в жанрі фентезі. Тому що мені подобається вивчати міфологію, фольклор, особливо український фольклор. І це стало підґрунтям для того, щоб на основі цього матеріалу придумати свої історії. Відповідно, знаходив своїх однодумців, які теж займаються в жанрі фентезі.
Книга, яку я давно хотів написати, вийшла тільки минулого року: це «Біла пітьма». Вона написана в форматі сценарію і оповідає про альтернативний Чернігів. Історія бере початок на основі легенди про чернігівського упиря Василя Дуніна-Борковського. Але історія трохи переосмислена, щоб це не було «копіпасту» із минулих історій цієї легенди.
Книга оповідає про детективу, який приїжджає в місто, де кояться різні злочини, підозрюють якраз упиря. І він намагається розпутати цей клубок різних таємниць. Тобто книга починається як історія про типового героя, як ми звикли бачити у голівудських фільмах. Але я хочу обманути читача і, відповідно, показую, як цей герой помиляється, який він має гоноровий характер, і як він поступово йде не до розвитку, а до регресу. Це для того, щоб показати вади цього самовпевненості, адже від таких героїв залежить життя людей. І якщо людина вважає себе вищою за інших, то в цій історії вона може бути не героєм, а більшим антигероєм, а ніж саме зло абстрактне, з яким вона бореться.
– Що вас надихає?
– Мене надихають люди, в першу чергу: їх історії, їх характери. По-друге, це, знов таки, фольклор, міфологія, тому що це сюжети, це знання наших пращурів і це велике підґрунття для того, щоб творити. Третє, це театр. Письменство і театр за моє життя стали потужною комбінованою силою, і вони впливають одне на одного. Для театру я відкрив для себе жанр сценариста, писати драматургію. Театр завжди наповнений людьми цікавими, однодумцями, моїми колегами, яким я дуже вдячний, моїми друзями, яких я зустрів відповідно, ще на театральній студії і також у театрі «Ex Libris». І тому це допомагає мені триматися на плаву.
Звісно, не без вигорань, не без якихось моментів, коли не хочеться творити. Але все одно ти розумієш, що хочеться щось створювати, воно просто всередині горить все. І відпочивши, з новими силами, із людьми, які тебе підтримують, тільки вперед!
* * *
