Говоримо із Сєргєєм (саме на такому написанні імені наполягає наш герой) Карасем – журналістом, який переїхав до України з росії. Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Говоримо сьогодні із спортивним журналістом і закордонним українцем Сергєєм Карасем у передачі «Наші люди».
– Чим ви займались до переїзду в Україну?
- Народився я 24 липня 1990 року. Це були останні роки Радянського Союзу. Народився у місті Гусь-Хрустальний, Владімірська область, рф. Закінчив школу, потім стекольний коледж, потім переїхав у Владіміру. У Владімірі я навчався на журналіста. У 2014 році я закінчив, диплом писав на тему «Образ українських ЗМІ у період Євромайдана». До речі, захистився у травні 2014 року на «пʼятірку», хоча я думав, що не захищусь взагалі. Допомогло те, що мене просто любили на кафедрі.
Потім я намагався переїхати в Україну у 2014 році. Не вийшло. У 2015 році я здійснив другу спробу – не вийшло. Паралельно, я працював у російських ЗМІ після університету, спочатку в одній газеті, потім в іншій. Паралельно займався ще діаспорною діяльністю – із 2012 по 2015 рік.
Взагалі я вже не сподівався переїхати в Україну, бо попередні перші дві спроби були не вдалі. Я проклав свій маршрут через білорусь, щоб зустріти день народження 24 липня в Україні в місті, в якому до цього не був. Так вийшло, що я приїхав в Чернігів. Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
Власне, із 19 грудня 2016 року я живу в Україні в Чернігові.
– Чому зайнявся саме журналістикою?
– Ідея про журналістику мені прийшла, здається, у 8-му класі. Коли ми писали твори, мені завжди казали, що мене все дуже стисло. Тобто передумов, щоб стати журналістом і писати розлого, не було. І ще я вчив німецьку мову, знав її погано, а зараз ще гірше. Для журналістики треба англійська.
Далі був нелогічний крок: я пішов після 9-го класу вчитися на програміста. Бо там англійська не потрібна. Десь до ІІІ курсу зрозумів, що програмування все ж не моє. Але треба було довчитися. Я довчився і вирішив, що ніде, крім як журналістики, я себе не бачу.
– Чим українська спортивна журналістика відрізняється від російської?
– Після 2016 року я не працював в Росії. На мою думку, рівень журналістики там впав, відповідно із підвищенням рівня пропаганди. Але якщо казати саме про той період, у який я працював, то мені здається, що російська журналістика - вона більш фахова, більш грунтовна, більш занурена в саму проблему. А українські журналісти дуже часто люблять хапати все «по верхам». В російській журналістиці це також було, але там ще був якийсь простір для тих, хто працював більш ґрунтовно. В Україні я зустрічав менше таких видань, відповідно, і людей, які б так писали. Тобто для мене відмінність була в цьому.
– Як українці ставляться до українця з росії?
– По-перше, більшість українців в Україні не здогадуються, що я українець із росії. Вони, приміром, знають, про Василя Стуса, дисидентів, розстріляне відродження, ГУЛАГ, що багатьох українців репресували і примусово звозили до росії. Наскільки я, розумію, для пересічного українця це все і залишилося з 20 століття. Тобто, ті українці поїхали, вони зникли або героїчно повернулись в Україну і стали «вʼячеславами чорноволами», або вони там померли.
Але насправді етнічних українців в росії багато. Я не знаю, наскільки можна довіряти перепису 2022 року, який пройшов в росії. Але якщо брати перепис 2010 року, попередній, то майже 2 мільйони громадян росії сказали під час перепису, що вони є українцями за національністю. Далі ми можемо ділити: скільки із цих українців знають українську мову, для кого це тільки пісні, казки, танці на свята, а для кого це щось більш грутовне.
Після початку повноштабного вторгнення багато окупантів, які прийшли вбивати українців - із Хабаровського краю, із Владівостока - вони ж із суто українськими прізвищами. Тобто там однозначно є у них коріння. Але вони прийшли зараз в Україну вбивати українців. Як, в принципі, і кримські українці. Тобто, українці в росії існують, але це глобальна проблема їх сприйняття українським суспільством. Воно ніяк не акцентувалось до 2014 року. А після 2022 року, в принципі, всім стало не до цього. Якщо казати про людське ставлення, я не часто стикався з агресивним несприйняттям того, що я українець із росії.
Більше було питання, як завжди, до мого акценту. Дуже багато малознайомих людей вважають за потрібне запитати, чи я з білорусі.
До того ж, більшість українців вважає, що українське громадянство – це щось доволі легке. Умовно кажучи, біатлоністки Катерина Бех і Анастасія Рассказова вирішили, що вони не пробиваються у збірну росії і у 2018 році просто переїхали в Україну і тут отримали українське громадянство. У однієї з них досі, здається, на сайті Федерації біатлону України написано, що вона знає тільки російську мову, а її місце проживання у Хабаровську. Але тоді це нікого не зупиняло.
Насправді, якщо ти не спортсмен, і тобі не надають громадянство спеціальним указом Президента, як людині, яка дуже необхідна Україні, або не політик, як депутат Вороненков, який приїхав до України, вже після того, як переїхав я, то він встиг отримати громадянство, і його встигли вбити, а я досі не маю українського громадянства.
– Про проблему набуття українського громадянства
– Я претендую на українське громадянство як людина, яка понад два роки прожила у шлюбі із громадянкою України. Відповідно до законодавства, ти можеш претендувати, якщо ти або два і більше років прожив у шлюбі із громадянкою України або якщо ти понад 5 років прожив в Україні.
Я живу в Україні з 19 грудня 2016 року. 25 січня 2017 року я одружився, тобто із 25 січня 2019 року за законом я маю право на українське громадянство.
У листопаді 2020 року я подав всі документи на українське громадянство. Тобто я здійснив все, що від мене залежало, щоб це право реалізувати.
Наскільки я знаю, із березня 2021 року мої документи лежать в Офісі Президента. Для того, щоб я отримав українське громадянство потрібно, щоб Володимир Зеленський, або інший Президент України, якщо він не встигне за свою каденцію це зробити, поставив підпис під указом із моїм прізвищем про надання мені українського громадянства.
Під час облоги Чернігова я записав відео, де звертався до росіян, просив зупинитися, окремо звертався до українців росії, закликав їх не мовчати.
Була в мене ще окрема частина до Володимира Зеленського. Я йому казав: «Я зараз знаходжуся в облозі, під обстрілами, і я не хочу в принципі вмирати, але особливо не хочу вмирати громадянином росії. Тож надайте мені, будь ласка, українське громадянство». Паралельно я надіслав лист до Офісу Президента, де надав посилання на це моє відео. У квітні 2022 року мені надіслали відповідь з Офісу Президента, що під час воєнного стану Президент не розглядає документи про набуття або позбавлення українського громадянства.
Що насправді виглядає дуже сумнівно, враховуючи те, що паралельно була новина, що родині російських журналістів Невзорових надали українське громадянство. І мені особливо було цікаво читати, як дружина Невзорова казала, що вивчає українську географію по новинах із розбомблених міст. Я думаю: «Трясьця, я ж в цьому розбомбленому місті ось знаходжусь, знаходився тут весь період облоги Чернігова. Але у неї є українське громадянство, а у мене немає».
Ну і власне з того часу щодо мене позиція Офісу Президента не змінилася, тобто українське громадянство я зможу отримати, наскільки я розумію, тільки тоді, коли Україна переможе росію. Мені хотілося, щоб це було якнайскоріше, але тут не все залежить від мене.
Плюс є ще друге питання. Навіть якщо я отримаю українське громадянство, умовно кажучи, сьогодні чи завтра, це буде тільки першим кроком. До цього кроку я йшов 7 років, але це буде першим кроком. Бо отримуючи українське громадянство, ти не отримуєш паспорт громадянина України, ти отримуєш тимчасове посвідчення громадянина України, відповідно до якого ти маєш протягом 2 років відмовитись від попереднього громадянства.
Не знаю, наскільки ця норма закону працює для «селебрітіз», бо у мене є підозра, що колишні гравці збірної України з футболу Жуніор Мораес і Ромеро Марлос так і не відмовилися від свого попереднього бразильського громадянства. Бо вони після початку повномасштабного вторгнення поїхали грати в Бразилію і грають там саме як громадяни Бразилії.
Але, наскільки я знаю, щодо громадян росії ця норма дотримується. Тобто, щоб у тебе не відібрали українське громадянство, ти маєш відмовитися від російського громадянства. Враховуючи, що зараз немає дипломатичних стосунків між Україною та росією, тобто не працюють консульства російські на території України, то відмовитися від нього так, щоб це було офіційно і законно, це майже нереально.
– Чому так наполягаєте на імені Сєргєй замість Сергія?
– Ми приїхали в Харків в університет ім.Каразіна на навчання. Це був перший візит в Україну в моєму житті. Тоді мене шокувало, що я і троє моїх одногрупників – тобто Сєргєй, Єкатєріна, Крістіна і Анна - перетворилися на Сергія, Катерину, Христину та Ганну.
Особливо мене це здивувало, коли ми побачили списки груп, і там, наприклад, була Анна, і навіть була Крістіна. Тобто тут в Україні ти можеш бути Крістіною і Анною, а якщо ти приїжджаєш із росії, то ти Христина і Ганна.
Враховуючи, що в Україну я переїхав у доволі зрілому віці, і чверть століття мене називали Сєргєєм. Не те, щоб мені дуже подобалося ім’я, насправді, Але вже якось звик, що ти Сєргєй, Серьога, Сєрий. А тут ти хоп і Сергій. Ну для мене особисто це було дуже дивно.
* * *
