Учасник бойових дій Віктор Суботський, який втратив на війні руку, розповідає про свій бойовий шлях і життя з протезом. Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний:Привіт, друзі! Давно не бачилися. Передача «Начі люди» сьогодні у трошки незвичному форматі, тому що провести інтерв 'ю із ветераном російсько-української війни Віктором Суботським мені допоможе заступник голови Чернігівської ОВА Іван Ващенко.
Іван Ващенко: Сьогодні у нас новий формат, і я сьогодні буду в ролі ведучого. Сьогодні у нас розмова з ветераном російсько-української війни Віктором Суботським, який розкаже свій шлях, який він пройшов як ветеран війни, як учасник бойових дій, як військовослужбовець. Ще раз добрый день, Вітя. Вирішили ми з тобою записати таке, умовно назовем, це інтерв 'ю, для мене це вперше в ролі, саме того, хто ставить запитання. Тому поговорити просто про шлях звичайного ветерана війни, який втратив на війні кінцівку. Як ти зараз соціалізуєшся, як ти зараз проводиш вільний час, як ти продовжуєш жити в сучасному суспільстві? Саме головне, з чого я хочу почати: твій шлях військової служби, як ти почав, з чого це почалося і до того моменту, як ти втратив кінцівку?
- Моя служба так почалась, я б сказав, кумедно, тому що я поміняв багато робіт і напевно, два тижні так, знаєте, вдома у депресії пролежав, думаю, ну, нічого нема, не знаю, куди йти. Я читав книгу, поки вдома лежав ці два тижні, там якось про війну розказувалось. І думаю: о, потрібно собі спробувати. Ну, всюди уже спробував, чому б не спробувати тут. І я пішов до полку зв 'язку і взяв там відношення. Це був 2016 рік. Мені сказали - приходиш, якщо все добре, тести проходили, все інше. Якщо все буде добре, то тобі позвонять. Ну, я в місяць пройшов, я навіть не чекав, але мені з військової частини вже дзвонять: приходьте за відношенням. Я на радостях позвонив батькам. У мене якраз в гостях була бабуся, і вона каже: ні, я тебе нікуди не пущу, яка тобі армія. А я все одно пішов, забрав відношення, і вже через місяць я був на полігоні в Полтаві. Тобто забрали одразу на навчання. Напевно, місяць проходить і нам кажуть: буквально, два тижні і їдемо в АТО. Ми виїжджали туди, це був Маріуполь. Ну, там, я скажу, було таке собі, тому що це було друга лінія. Були, звичайно, виїзди. Це були морози і тяжко було. Це вже був 2017 рік. І ми постійно виїжджали, десь раз у два тижні. Якщо наряди, то там ми спали, я скажу, що… Тобто, ти приходиш там вісім через вісім спочатку було. Тобто, ти прийшов вісім, потім чотири спиш, і знову йдеш вісім. Тобто, і отак це коло таке було, і воно таке виснажувало дуже. Це ж служба, в принципі, така господарська. Були наряди, якісь навчання, виїжджали на полігони, зима, літо, осінь, весна, немає різниці.
- Це був перший контракт?
- Так, це в мене був перший контракт. Три роки. Тобто, з 2016 по 2019. Потім було відрядження в 1-шу танкову бригаду, там вже поїхали ми на ноль, це був в 2018-й рік. Це вже ООС було. Тоді вже по приїзду нам сказали: хлопці, ви там куди їздили, на другу лінію? Тут ні, тут на нуль одразу їдемо.
- Після контракту ти продовжив службу чи звільнився?
- Ні. Я думав, спочатку приїхав назад. Мене тут, у полку зв'язку, чомусь понизили в посаді поки я з 'їздив, перевели до іншого підрозділу поки. Та тебе, кажуть, рік не було, а треба роботу робити, там посаду твою зайнято вже. Я кажу: ні, хлопці, це так не робиться, я буду переводитись. Але буквально через місяць я вирішив все-таки звільнитися. Я думаю: мені ж 30 ще не має, у мене ні сім 'ї, нічого. Хочеться якось для себе трішки пожити. І у мене якраз закінчувався контракт. Я кажу, я не буду продовжувати, я просто звільняюся і все. Ну, тобто, хотілося якогось свого життя. 5 серпня 2019 року я звільнився, а 5 серпня 2021 року я підписую знову контракт. Два роки чітко.
- Як для тебе почалася велика війна?
- Це цікаве питання, тому що я на той момент був у Черкасах. В Оршанець мене відправили навчатися. Я кажу: ну куди я поїду, тому що, друзі, я вже пройшов і АТО, і ООС. Такі, знаєте, можна сказати, у мене дві ходки було. Ні, все одно, там стріляють, навчися ще стріляти. Звичайно, може я когось поучу. І відправили туди. Повно масштабна війна як почалась... Прокинулись, так ніхто не звертав уваги, якось до новин також не було уваги, як зараз все продивлюємось. Але дзвонить мені мама і каже, що Вітя, в нас танки, машини, всі люди, всі ці колони приїжджали тоді через Семенівку, це все проходило. Тоді через Миколаєвку заїхали. І в цей момент я подзвонив до своїх колег, що вони там. І вони кажуть, що ми зараз не можемо розмовляти, там арта б 'є, танки їдуть, давай потім, давай все потім. Але я ж все одно хвилювався, тому що всі якраз мої знаходились там. А нам кажуть, спускайтесь, але я той момент стояв в наряді. І нам сказали спускайтесь прибирати плац. Виходить така майорка, стоїть, і я і всі ж на телефонах, я теж постійно, але як завжди, язик у мене підвішений. Вона каже, все ходімте, там треба бички вбирати. Я кажу: пані майор, йдіть саме прибирайте. Вона каже: мені потім по шапці прилетить. Я кажу, мені все одно, що воно прилетить і куди воно прилетить. І всі ж на телефонах, і всі просто розвернулися, пішли, ну, ті, хто більше слухався, ті пішли прибирати. І ми тільки підіймаємось наверх. Я вже зняв куртку, стою просто по форму, в кітелі, в штанах. І ракета свистить. Я бачу її рух, ракети цієї. І одразу забігає хтось із офіцерів, кричить: на низ! Всі біжать вниз, в чому були. Ракета пролетіла, але я розумів, що якщо вже прилетить - ми на третьому поверсі. Тобто швидко, не швидко ти спускаєшся, нічого вже не змінюєш.
- Якщо ти чуєш ракету, то це не по тобі.
- Так, згоден з вами, це така трактовка, знаєте, це дуже правдиво.
- Розкажи про 23 серпня.
- Це якраз був день травми, це такий день, який би не хотілось згадувати, але часто про нього згадуєш. Все одно питає багато хто, як травму отримав, де травму отримав. Я вже, так можна сказати, звик. Звик до цього. Це був такий день, я повинен був заступати в наряд перед цим. Я повинен бути заступати на два дні. Тобто на 23-24 серпня. Але я позвонив начальнику, кажу, я відповідав за зброю. Я був технік з озброєння. Нна мені було завдання забезпечити підрозділи зброєю, кожну людину патронами і так і далі. Я попросився в командира, щоб не заступати на чергування, а просто довести до ладу всю зброю і все покласти правильно. Але ближче до вечора позвонив черговий, сказав, що потрібно збирати резервну групу. У нас така збиралася резервна група, 10-12 чоловік. Якщо щось трапляється, то ми їдемо на допомогу. Саме на ту точку, де щось трапилось. Ми зібралися до точки збору у Семенівці. Постояли, напевно, хвилин 30-40 на бронемашині всі. Щось посміялося, а потім такий свист, десь "приходи". Ми в ліс, де ліс був, збиралися, десь "приход" був. Ми вже один раз впали, полежали. Другий "прихід" так само. Потім підполкковник там був, каже, роз'їжджаємось, потім доведу, де зберемось. Ми там біля магазину стали, каву попили, я позвонив дружині, кажу, напевно, нічого не буде, може скоро додому відпустять. Але потім позвонили, кажуть, знову збираємось. Ми зібралися, і підполковник позвонив ще одній людині, яка там саме із Збройних сил була, у яких був 200, і каже, нам їхати? Той: ну приїжджайте. Тобто, знаєте, треба, ми там, не треба, але - приїжджайте, хай буде, про всяк випадок буде. Я цього також не розумів, я казав там підполковнику, кажу, що вже у вечір їхати, будь-яка засідка на дорозі, не знаємо, що на дорозі взагалі. Ні, все одно поїхали.
Якесь таке передчуття було, знаєте, якщо не так виходить у житті, то завжди якісь у людини є передчуття таке, не дуже приємне. І таке саме було передчуття. Ми приїхали туди, нас розмістили, два чоловіки там, два там, два там, і ми периметр такий охороняли. Машин під дорогою стояло там, під деревами штук п 'ять з однієї сторони, з другої штуки три так стояло, але ж я розумів, що це все під дорогою. Думаю, блин, стільки машин від кордону за два кілометри, і машини. Ну, думаю, ну ладно.
Одне одному щось там розказують, з другого требують, що давай довідку, бо нам потрібно знати, чи був він (200-й) у бронежилеті, в касці, чи в туалет він пішов, чи їв, чи що він там робив. Тобто таке. Тому що ж йому потрібно щось виплачувати, якщо він був без бронежилета і каски, і їм довідку вже бігом подавай. Я казав, що 200-го, якщо по-темному, як по військовому, ніхто не забирає. Тим паче, якщо це кордон і це загроза якась є. Йому вже нічим не допоможеш. Тобто його можна забирати по світанку, спокійно.
Просиділи ми, чекали. Отак, на мушці сидиш, потім вже у тебе все розпливається, але ти все сидиш, дивишся. І потім повертається одна група, десять чоловік. Повертається друга група, вісім чоловік. І дрони зависають. І починається. Я так стояв біля машини. Починаються обстріл. Вони одразу по машинах сідають. І мені ще кричить один, хто сідає за руль цієї машини, каже, сідай. Ну і я не поїхав, тому що не міг там своїх залишити. А вдруг я чимось можу допомогти. В районі 10 метрів, в одну точку було 18 приходів. Тобто, перший попав одному товаришу, ну там, скоріш за все, осколок відлеців, просто в ногу попадає і перебиває у район десь кістки, він одразу падає. Сергій до нього підбігає вже, перев'язує, я метрів за два стою. Він каже, біжіть вглиб лісу, я зараз якось буду спробую нас доганяти. Тобто, якщо я вже отримав, то пробуйте себе хоч рятувати, хоч якось. Ми тільки отак від нього відвертаємось, і передзі мною, так ось, як метри два удар, дерево на себе усе бере, вспишка, такий акваріум у вухах, я одразу падаю. Розумію, що дуже боляче в руці. Я за руку, а там все просто висить. Я до себе так прижимаю. Потім я смутно пам 'ятаю. Ми десь повзли, одне за одним, перекрикувались.,Ми почали звати старшого, який нас сюди привіз, щоб чимось допомогти, тому що ми не розуміли, чому ми сюди приїхали і як нам бути далі. У мене теж страх був, коли я отримав травму. Не боїться тільки дурак, як кажуть. Тобто страх дуже великий був, я не знав, що робити, спочатку мене було планів дуже багато, а потім вони всі кудись ділись, і ти не розумієш, що тобі далі робити, ти просто повзеш.
Не роздорозуміли, куди, але потім трішки голова почала включати, хоч і біль нестерпна, але все одно голова включається. Розумію, що вглиб лісу вже не поповзеш, щоб тебе потім ще там не знайшли. Ми до дороги відповзли. Ну і просто лежали там.
- А хто надав першу допомогу?
- Ніхто. До мене підбігла одна людина, яка не отримала поранення. Він контузії отримав, він був трішки далі, на другій стороні. І він до мене підбіг, каже, що тобі перематати? Я кажу - нічого. Ну тобто, якщо б він почав перематувать, я би взагалі свідомість втратив, а я розумів, що ні у кого уколу немає. Я кажу: залишай так, як є. Тобто руку вже не відновиш, я це розумію.
- А кровотечу як зупинити?
- Ніяк. Лежати, просто стікати та і все. І ми вже просто лежимо, один бігає, по радіостанції намагається когось викликати. І ми вже таки почали передавати йому: кажи, передавай дружині вітання, передавай там батькам вітання, скажи, що я їх люблю, тому що ти розумієш, що вже все. Ну і я просто лежав, біля мене Серьогага, я кажу: "Серьогага, я засинаю". Він спочатку хвилин десять казав: "Вітя, не засинай, не засинай", розмовляв зі мною. А потім вже хвилин через десять каже, те ж саме мені: "Вітя, я вже теж засинаю". І після цих слів десь хвилин п'ять пройшло, я вже розумів, що я почав виключатись, чую, машина під 'їжджає, хтось хоче під руки хватати. Але не з тієї руки, я вже почав кричати, мене на автомати, тому що без носило приїхала машина, як завжди. На автомати, дотягли, кинули. Кілометрів 100-120 по ямах, ти скачеш, б'єшся всім. Болі такі дикі, я вже нічого не пам 'ятаю.
- Як ти обирав протез і як ти шов до цього?
- Я дуже довго подавав дуже багато куди, подавав "ПРОТЕЗ ФОНДЕЙШН" спочатку, ну, ще в якусь клініку в Києві подавав. Що дратує, так це те, що ти приходиш необізнаний, коли отримав травму, лежиш без руки, без ноги, неважливо. Держава нас забезпечує протезами. Але людина цього не знає. Позвоніть самі, скажіть, у нас є такі-такі-такі клініки, хочете - ось є така державна програма, хочете - можете звернутись. В Україні, є "Супер х'юманс", є "Протез фондейшн", "Протез хаб" у Києві, я за те, щоб людині подзвонили і розказали.
Я звернувся до "Супер х'юманс". Ми поїхали в травні, я подав туди документи. Мені сказали, що це швидко не буде. Тобто зараз з руками проблемно. Тут треба вимірити все, поставити. Тим паче, якщо мене висока ампутація сантиметрів 14 залишилася, то це дуже важко все зліпити. Але у вересні подзвонили, кажуть, можете переїжджати на госпіталізацію, ви там 5 вересня вже можете бути на госпіталізації. Поїхав брат зі мною, теж молодець, погодився, тому що їхати кудись від дому. Але поїхав кожен день зі мною ходив на заняття. Займалися ерготерапевти, займався ходьбою, басейни. Це все було дуже класно. Кава, до речі, якщо прийдеться побути просто на екскурсії, то там дуже класна кава. Найкраще, що я пробував в Україні. Пприїжджали, протезували, це "Протезеус", це саме кисть біонічна, а лікоть йде електричний.
- Але це ж не фінальне, ти хочеш щось ще?
- Я ще хочу, але якщо подзвонять. Але поки на даний момент це фінальне. Як мені на днях реабілітологі каже: зараз пробуй, якщо одягаєшся, то все роби протезом. Тобто не правою рукою все робити, а звикай робити протезом, щоб тренуватися ним щось робити.
***
Дивіться попередні випуски передачі "НАШІ ЛЮДИ":
