Говоримо із відомим фотохудожником Віктором Кошмалом про те, як він захопився фотографією, улюблені жанри, любов до життя та ще не повністю досліджений чернігівський Вал.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Як зняти вдалий вуличний кадр у місті говоримо із фотохудожником Віктором Кошмалом у передачі «Наші люди».
– Як ви захопились фотографією?
– Це було дуже давно, розумієте? Взагалі, я сам з Бахмача. На день народження мені хрещений батько дарує фотоапарат «Смена». Я пам'ятаю, що я перші плівки взагалі не закріпляв. Як воно так вийшло, не знаю. А у старших хлопців навчався, питав. У школі трошки фотографував, на своєму рівні, як усі.
Потім в армії служив, у мене була посада: комсорг батальйону. Я тоді вперше взяв у руки фотоапарат «Зеніт С», зеркальну камеру. Це були 1971-72 роки. Моя служба була така, що мені треба було фотографувати. І фотографувати класно. А мій товариш якраз саме їхав у відпустку. І я казав йому, щоб зайшов до моїх батьків і взяв гроші. Бо я вже намітив собі фотоапарат «Зеніт В». Він тоді коштував 90 рублів. Товариш привіз гроші, і у мене тоді зʼявився персональний фотоапарат «Зеніт В», «зеркалка». І тоді почалося моє становлення як фотографа. Фотографом взагалі не можна зразу стати. Треба працювати, працювати, працювати, «набивати шишки», практика. Кожна зйомка відрізняється.
– У якому жанрі найбільше подобається працювати?
– Мені все подобається. Справа в тому, що я просто люблю життя. Люблю і природу, пташок, звіряток, рибалку, квіточки, крапельки роси... Я люблю людей, люблю їх фотографувати. Я ж по місту ходжу - фотоапарат не ховаю. Якщо я вийшов в місто, то фотоапарат взяв руки і пішов.
Одиниці радили покинути фотографію. Взагалі я ходжу, фотографую вранці, увечері. Живу на 7-му поверсі, із дружиною. Один балкон виходить на схід сонця, а другий – на захід. Я дивлюся зразу у вікно - що там, яка краса є? Думаю, так, треба фотографувати. Веселка! Треба фотографувати.
– Звідки берете енергію для чисельних зйомок?
– Розумієте, я ж не просто фотограф чи фотохудожник. Я просто людина, яка любить життя. У мене така професія, що я ж повинен людям доносити правду. Ще працюю із дітками, розповідаю їм, як фотографувати. Але щоб їм розповісти, як фотографувати, то я повинен сам сфотографувати, розумієте? Приміром, після рашистської навали: я спочатку сам проїхав місцями, а потім діток в машину - і поїхали.
– Що змінюється у мистецтві фотографії?
– Раніше було: заходжу в школу ходжу по класам, набираю діток, всі уважно слухають. Зараз як заходиш у клас, то заразу всі витягують мобілки і починають мене фотографувати. Кажу, все, йдемо звідси, тут мені робити нічого. Але я вам скажу, що дійсно зараз важко відшукати молодих людей, які б бажали дійсно грамотне навчитись фотографувати або отримати професію журналіста.
Ще до війни в мене була група дівчаток і хлопчиків, яких я довів до вступу в вищі навчальні заклади на факультет журналістики. Коли вони приходять на перший екзамен (а це творчі роботи) і показують купу дипломів, то всі розуміють: «це від Кошмала».
– Найкраща локація для фотохудожника у Чернігові?
– Це Вал. Але він іще не знятий із усіх точок. Нещодавно восени я походив тут із дітками, відправив їх додому, все, а тоді сам пішов фотографувати. А потім поставив фотографію в Фейсбук. І коментар був: «Увесь Вал вже відзняли, а Кошмал таки знайшов таку точку!». Розумієте, все залежить від творчості, від особистості.
Я ж веду ще дорослий фотоклуб «Прекрасне поруч». Кажу учням: хто такий фотограф? Це не просто людина з фотоапаратом, це свого роду режисер. Тобто не просто вийти отак, витягнути фотоапарат, зробити фото. Треба зрежисерувати знімок. І я завжди говорю, що треба знімати серію кадрів: два, три, чотири. Якщо ти вже пішов, то озирнись і побачиш таке, чого до цього ще не бачив. Я кажу: ви не просто фотографи, ви фантазери.
Минулого тижня із дітками ми поїхали до Десни, де кафе «Черепаха».
Я показую дітям не просто красу, а ось показую процес. Приміром, побували десь весною, по фотографували, як розпускається все. Потім влітку заїхали, потім восени, далі взимку.
Минулого тижня із дітками ми поїхали до Десни, де кафе «Черепаха». Якраз вода піднімалася. Я дивлюся, а в тому місці, де ми завжди фотографуємо, лежить палка, але схожа на гадюку. Питаю у дітей: а що ви бачите? Кажуть, нічого. Кажу, придивіться, це ж гадюка. Вони: так, точно! Я навіть поставив це в Фейсбук фото і написав декілька слів.
* * *
