У цьому випуску – Станіслав Аракільян, актор Чернігівського драматичного театру, який із початком російського вторгнення влився до волонтерського руху.
Дивіться відео або читайте текстову редакторську версію.
Журналіст Арсен Чепурний: Привіт, друзі! Волонтерський рух у Чернігові продовжує свою діяльність. Говоримо сьогодні із актором драматичного театру, волонтером Станіславом Аракільяном у передачі «Наші люди». Як ви влились до волонтерського руху?
– До повномасштабного вторгнення я займався акторством, працював в театрі, у нас мала бути прем 'єра. Але почалася війна повномасштабна. І я подзвонив своєму другу в Харків, він медик, і кажу «Максим, допомагай, звʼяжи мене з «Червоним Хрестом». І так через Харків я знайшов людей з іншого міста, і там мені дали наводку на Чернігів: сказали вулицю і номер будинку, і все. Це вся інформація, яку я знав. І я просто під час цього всього пішов туди.
У нас стояли ТРОшники в нашому дворі. Подивився, що в них є, повернувся до себе в двір і сказав «Хлопці, що вам треба ?» І отак почалася моя робота.
– Як займались волонтерством у час блокади Чернігова?
– Насправді, все було дуже просто і легко. Є ти, який може виконати якесь завдання. Є завдання, яке треба виконати. Тобто, усюди по місту стояли живі люди, військові. Їм треба тепло, їжа, ліки, рації, генератори. І на штабі нашому волонтерському у нас були величезні колони наших машин. Ми приїжджали, вантажилися і їхали до хлопців. Їздили на блокпости по краях міста, їздили в частини, на Новоселівку, працювали під обстрілами. І таким чином забезпечували наших військових, бо в них було дуже, скажімо так, слабке забезпечення.
Ми знали, що ти маєш виконати, довезти хлопців, бо вони тебе чекають. І сьогодні ти їм пообіцяв, і завтра маєш виконати. Тут немає ніякого героїзму, це просто людські відносини, братерство і розуміння того, що всі ми рівні, всі ми українці, і ми маємо бути разом у такий скрутний час.
– Які речі зараз найнеобхідніші на фронті?
– Зараз все зав'язується навколо тепла. Треба парафін для окопних свічок, їх треба багато. Треба фліс, його треба теж багато. Я збираю на фліс і парафін, це такі постійні збори. Ми шиємо балаклави, бафи для військових, надаємо безкоштовно. Закупляємо парафін, заливаємо свічки, надаємо безкоштовно. Грілки хімічні для рук, для ніг, ліки протизастудні і противірусні.
– Як під час війни працювати актором?
– Працювати актором під час війни не важко. Тому що ми пам'ятаємо, кому зараз важко і за кого ми зараз маємо працювати, збирати кошти кожного дня, робити репости, донати. Не має місця думкам, що тобі важко, Ми маємо працювати далі.
Люди, які до нас приходять, це жінки, діти, сестри, це близькі люди тих, хто нас зараз захищає. Тому зараз ще з більшою потужністю і силою ми збираємося і в будь-яких умовах, не дивлячись на тривоги, ми працюємо і штовхаємо цей «паровоз», який тягне наше мистецтво, українську нашу культуру до піднесення. Ми маємо працювати зараз із більшою силою, з думкою про наших військових і про їхніх рідних.
– У вас є відчуття втоми від війни?
– Немає. Я не можу втомитися від дивану, від душу, від своєї улюбленої роботи, від своїх колег з якими я займаюсь волонтерством, розумієте? Від чого мені втомлюватися? Мені немає, від чого втомлюватися.
Найбільший збір у мене йде зараз - це 150 тисяч на прилади нічного бачення. Ми вже зібрали в Інстаграмі більше 100 тисяч за 19 днів. Це такий рекорд наш.
– Чи відчуваєте конкуренцію серед волонтерів?
– Конкуренція – це про якийсь мирний час. Ми маємо в першу чергу думати про наших захисників. Я особисто думаю тільки про військових, я навіть не думаю про ворога. Тому що є наші захисники і захисниці, які нас захищають, і вони займаються цим питанням. Ми маємо по можливостям і по неможливостям надавати їм все необхідне, щоб вони могли далі стояти і стримувати нас.
Я співпрацюю з благодійним фондом «Північний Янгол», «Говерла», Олена Михайлова допомогла зараз збирати кошти. Багато волонтерів окремо допомагають дуже сильно.
Тільки думки про наших хлопці і дівчат, які нас захищають на фронті. Про інше думати зараз нема сенсу.
– Яи були цікаві історії, пов’язані із волонтерством?
– Найбільше цікавих було під час блокади, коли ми їздили до хлопців і потрапляли під обстріли. І коли кожного дня ти виходиш з дому і не знаєш, що повернешся назад. Але все одно все було на позитиві. Це було непросто. Багато хто з нас довго відходив від того всього, тому що це на психіку дає травматичний досвід. Але все одно ми всі впорались і далі всі працюємо. Це одне.
На рахунок зборів. Світана Березна моя подруга, вона тактмед, вона по всій Україні і до лінії фронту їздить, вчить наших хлопців, допомагає, забезпечує по можливості матеріалами. Вона нещодавно репостила про те, що волонтери втомилися робити мультик зі зборів, втомилися робити постійні розіграші, втомилися постійно «танцювати» перед людьми і заманювати усіляко донати. Ви знаєте, з одного боку, дуже дивно, що ми маємо пояснювати комусь щось. Мені здається, все було зрозуміло ще в 2014 році, а після 24 лютого 2022року тим більше.
Тому я зараз вчусь не засуджувати людей за будь-які їх вчинки. Я хочу попросити кожного і кожну: давайте будемо взаємовічливими, уважними один до одного. Давайте не пропускати збори, репостити, донатити. Навіть якщо у вас залишилося 5 гривень на картці, це теж величезний донат. 5 тисяч без питань, теж донат. Немає маленьких донатів.
Якщо у вас є волонтери, фонди, друзі, які збирають для військових, то допомагайте їм. Словом, розмовою, грошима, матеріально, будь-яким чином, допомагайте.
Знайте, що волонтери, як і військові, вони постійно працюють. Вночі, о першій ночі, о п'ятій ранку, постійно ми маємо контакт з військовими, з їхніми сім'ями. І це енергозатратно. Ми не жаліємося, ми кажемо «Дякуємо!» нашим захисникам і захисницям, за те, що ми до сих пір ходимо під українськими прапорами.
Ми чуємо наш гімн о 9 ранку по радіо і телебаченню. І це, я вважаю, найбільший подарунок під Новий рік: наша незалежність.
* * *
