Школярі та студенти-біженці з Чернігівщини вже третій навчальний рік розпочали за кордоном. Більшість з них обрали здобувати освіту паралельно – в Україні та країні, яка прихистила. Як це вдається та які підводні камені – у підбірці реальних коментарів.
Чернігівка Юлія Лук’яненко з двома дітьми з минулого року перебуває у Словаччині. Донька там пішла до 1 класу.
«Їй було простіше, ніж старшому брату. Українська та словацька мови дуже схожі. Тож вона десь за пів року вже досить добре розмовляла та подружилася з однокласниками. У першій половині дня словацька школа, у другій – дистанційно українська. Із проблем – трохи плутає літери двох мов, але вже виписується. З беззаперечного позитиву: українська освітня програма значно наповненіша. До прикладу українські першачки до кінця навчального року роблять математичні обрахунки в межах ста, а словацькі лише в межах десяти. Тож вона на рідній мові йде вперед, а на словацькій закріплює».
Юлія Лук’яненко
Сину восьмикласнику було складніше. Підлітку важче дається мова, з урахуванням психологічного бар’єру – заговорити і не помилятися. Більше дисциплін, які мало того, що іноземною, то ще й значно відрізняються методикою викладання.
«Дистанційно син навчатися звик за час пандемії, тож з дисципліною не було проблем. Тільки підключатися до онлайн-уроків в українській школі нема змоги, бо по часу вони співпадають з очною освітою тут. Зазвичай ми виділяємо суботу чи неділю, щоб наздогнати українську програму, виконати на відправити завдання. 9 класів української школи точно закінчить».
З відмінного – система оцінювання
«Ми довго звикали, що «єднотка» (одиниця) – це відмінно, а 5 – незадовільно. Ну а в українській школі маємо 12-бальну шкалу».
Донька Тетяни Терещенко Олександра на момент евакуації до Італії була старшокласницею чернігівської приватної школи.
«Через деякий час після приїзду до Італії до нас навіть поліція приходила з питанням, чому Саша не ходить до місцевої школи. Я пояснила, що ми маємо договір з приватною школою, тож вона здобуває освіту дистанційно. Більше питань не виникало. Однак, за рік цілковитої дистанційки в чужій країні, донька вирішила, що наступний точно розпочне в місцевому ліцеї. Соціалізація – це дуже важливо. Зараз маємо неповну середню освіту в Україні і продовжуємо навчання в Італії».
Між «дистанційкою» та живим студентським життям на користь останнього зробила вибір і Єва Народенко.
«До початку повномасштабного вторгнення я навчалась у київському університеті на факультеті психології. Все навчання відбувалося онлайн - пандемія. Після повномасштабного вторгнення, виїхавши з України, вступила до італійського університету (навчання англійською). Було доволі важко поєднувати одночасно два університети, оскільки в українському університеті була обовʼязковою присутність на парах і активна участь, в той час в італійському університеті хотілося спочатку просто розібратися і зрозуміти, як там все працює, бо система освіти дещо відмінна від української. Враховуючи, що я спеціальності в обох універах у мене однакові, не було резону триматися за два університети. І між дистанційкою та очним навчанням вибір очевидний».
Єва Народенко
Альбіна Позняк зараз у 8 класі польської школи та 9 – української. В обох випадках – це випускний клас. Дівчинка 6 (7) клас теж навчалася в Польщі, а 7 (8) – в Україні. Згодом родина таки визначилася з місцем подальшого проживання. Основний фактор – можливість підтримуючого лікування після трансплантації нирки в дівчинки. Наразі в Україні з цим значно складніше.
Альбіна Позняк
«Дистанційно я вже звикла навчатися. На уроки в українську школу не встигаю, але в суботу все наздоганяю. У польській школі зараз найскладнішим видається вивчення англійської та німецької польською мовою, яку я теж ще освоюю».
Донька Катерини Міненко навчається на 2 країни вже третій рік, і там, і там в 4 класі. Зазвичай в Польщі беруть на клас менше, але так вийшло, що перший клас, то було лише кілька місяців, за літо підтягнули мову і до другого класу разом з місцевими.
Катерина Міненко з донькою
«Складно, але можливо. Головне – правильно організувати свій час та час доньки. Великий плюс – у польській школі майже нема домашнього завдання, то є час на завдання з української. Маємо надію після перемоги України повернутися додому, тож не хочемо втрачати час та «класи».
Марина Тріфонова «тягне» школу в Україні та Німеччині – 11 та 10 класи відповідно.
«Переїхали до Німеччини навесні 2022. Навчання в двох школах стало для мене так званою «подушкою безпеки», бо невідомо, як складеться надалі. Так як я ще вчу німецьку, то здобувати знання рідною, зрозумілою мені мовою, дуже важливо».
Марина Тріфонова
Основною відмінністю дівчина називає ставлення вчителів: українські більш залучені до життя дітей, німецькі – консервативні, дещо на дистанції. Порівнювати Марині є з чим, адже в Чернігові вона змінила три школи.
Новачкам у цій справі дівчина радить зробити чіткий графік свого тижня і дотримуватися його. Це і дисциплінує, і допомагає все встигати.
Що робить держава, аби втримати своїх дітей
Ще минулоріч Міносвіти погодило оновлену програму для учнів-переселенців. Програму значно спростили, враховуючи навантаження на учнів при очному навчанні в іншій країні. Тож наразі залишили лише дисципліни з українознавчого компоненту: українську мову та літературу; історію та захист України; географію. На їхнє вивчення школярам знадобиться 6 – 8 годин на тиждень. Оцінки з інших предметів, які діти вивчатимуть в іноземних школах, їм перезарахують після повернення в Україну.
Поступово українські приватні школи зявляються і в інших країнах. До прикладу у Польщі вже є підготовчі класи для майбутніх першачків у Гданську, Лодзі, Любліні, Познані, Катовіце, Зеленій Гурі, Варшаві, Кракові та Вроцлаві.
