Дмитро Леонович Мозоль – найстарший житель Смичина, що на Городнянщині. 20 серпня чоловік відзначив 92 роки цікавого, наповненого випробуваннями і приємними подіями, справді непересічного життя.
Обпалене війною дитинство
– Дитинство моє почалося з війни. Першокласником я зустрів прихід Другої світової у наше село. Про напад нацистської Німеччини ми дізналися з радіоприймача, який виготовив мій батько. Працювавши водієм у колгоспі, він був ще й захопленим радіолюбителем. Невдовзі батько пішов на фронт, а ми, діти – я, мій молодший брат і сестричка-немовля, лишились із однією мамою. Незадовго до приходу нацистів шкільний вчитель навідався до нас і забрав татусів радіоприймач – щоб німці не розстріляли родину, чим врятував нам усім життя. Згодом почались бої й обстріли, від яких ми ховалися в саморобній землянці на городі, а потім тікали до сусідніх сіл, де переховувалися у погребах знайомих і родичів. Згодом, коли фронт вже пройшов через село, ми повернулися додому, – тяжко пригадав Дмитро Леонович.
Смичинці жили під «німецькою» владою, поки село не визволили. До 1943 року дядько Дмитра Леоновича отримував листи від його батька, а потім листування припинилося. Родина отримала звістку про те, що водій санітарної машини Леонтій Іванович Мозоль пропав безвісти. Й лишень згодом, завдячуючи пошукам, в які включилися кілька родичів, вдалося встановити, що голова родини загинув у морі – біля Одеси, під час невдалої евакуації на одному з кораблів, які потопили німці. Вдалося віднайти й братську могилу поряд із Одесою, де поховані жертви тієї трагедії, із зазначеним прізвищем та ініціалами татуся.
Та про це Дмитро Леонович дізнається вже дорослим. А підлітком, одразу після війни, йому довелось закінчувати семирічну школу у сусідньому Дібрівному й працювати причіпником трактора у місцевому колгоспі «Добробут». Так до служби у війську й суміщав школу із роботою.
Лагодив двигуни важких бомбардувальників Ту-4
Молодий кмітливий юнак, який вже був знайомий з колгоспною технікою, потрапив служити в авіаційну військову частину, де за півроку його вивчили на моториста літаків. Юний моторист лагодив й обслуговував незвичні «зірчасті» багатоциліндрові двигуни важких бомбардувальників Ту-4.
Військовий авіа-моторист Дмитро Мозоль
– Якось я зробив помилку при ремонті двигуна й обірвав різьблення на карбюраторі.
Відчуваючи відповідальність, я доповів борт-інженеру літака про це, і замість звичного у війську наганяя отримав нову деталь і встановив її правильно. Після контрольного польоту той самий борт-інженер попіклувався про відпустку для мене, і я мав цілих 11 діб вдома – благо, служив недалеко, – пригадав Дмитро Леонович.
Вже по поверненню у частину дізнався, що завдяки його чесній доповіді про проблемне гвинтове з’єднання карбюратора з двигуном інженерам вдалося встановити причину кількох аварій бомбардувальників й запобігти наступним трощам літаків.
Фото з військового альбому – мотори таких літаків обслуговував Дмитро
Після служби у війську Дмитро повернувся у рідне село й взявся працювати на колгоспній пасіці влітку, а взимку трудився у будівельній бригаді. Тоді «Добробут» мав до півтори тисячі вуликів, і майже триста з них обслуговували Дмитро разом із напарником. Хто працював на пасіці, певно, знає, що догляд навіть за кількома десятками вуликів – то неабияка праця, а по півтори сотні на пару рук – дуже важка робота. Проте у селі чомусь побутувало стійке переконання, що ті пасічники – суцільні лодирі. Молодий чоловік не витримав такого ставлення односельців й перейшов працювати водієм.
Шоферські дороги
– Попри усталений образ втомленого і мурзатого колгоспника, наш татусь завжди був чистенький і охайний, у свіженькій сорочці. Такою чепурною була і його вантажівка, – з неприхованим теплом пригадала донька Дмитра Леоновича Ольга. З іще більшою вдячністю вона пригадала як тато, коли був удома, попри її заперечення, щоранку носив важкий доньчин портфель аж до восьмого класу.
Водію часто доводилось бувати у відрядженнях, бо більшість дальніх поїздок доручали переважно йому. «Дальнобій» того часу Дмитро Леонович здійснював на не найкомфортнішому автомобілі ГАЗ-51, але донині переконаний, що в нього була найкраща і найнадійніша вантажівка. Родина з нетерпінням чекала на тата і чоловіка, який привозив із подорожей гостинці, а ще – цікаві розповіді про місця, в яких побував.
Весь вільний час чоловік присвячував своїй родині, у сезон залюбки працював на власній пасіці, бо бджільництвом захоплюється й донині. З його легкої руки бджолярством захопились старший син Віктор, який зміг створити пасіку навіть у США, зять Михайло і навіть невістка Ніна.
А ще – збудував два будинки для родини. Будучи талановитим теслею, виготовив не один десяток вікон та дверей на замовлення. Каже, будував все життя – то в колгоспі, то собі, то людям.
Найбільший скарб життя – родина
Зі своєю дружиною Наталією Григорівною Дмитро Леонович прожив 64 роки подружнього життя. Підступна хвороба забрала вірну супутницю минулоріч, тому вже рік пан Дмитро живе разом з дітьми, бо у всі часи родина була для нього опорою і натхненням. Разом із зятем Михайлом він залюбки порається на пасіці, а ще спостерігає за бджолами й щедро ділиться своїми спостереженнями з рідними і колегами по захопленню. Не менш щедро ділиться пасічник і медом, ламаючи ще один стереотип про те, що пасічники нібито жадібні люди.
Попри неймовірний досвід у теслярстві і бджолярстві, найбільшою гордістю наш співрозмовник вважає сім’ю. І недарма, бо вже сьогодні він має трьох дітей, 19 онуків і 10 правнуків! Й щиро сподівається дочекатися ще.
Дмитро Леонович з дружиною Наталією та онуком
Джерело: "Новини Городнянщини", автор Павло ДУБРОВСЬКИЙ
"Час Чернігівський" писав про таке:
