61-річна Віра ХВИЩУК живе в Гончарівському Чернігівського району. Будинок барачного типу. Три роки не підводили електрику. На документацію треба було 30 тисяч гривень. Виручали сусіди. Два роки тому волонтери дали сонячну електростанцію. З її допомогою заряджала телефон.
— Три тижні ми з електрикою. А я ніяк не можу звикнути,— радіє Віра Ізосівна. — Не віриться, що вся ця волокита закінчилася. Скільки нервів пішло.
Проводка в будинку нікудишня, — пояснює, чому не було електрики в домі. — Енергетики відключили. Для нового підключення треба проєктна документація. Нарахували за це майже 30 тисяч гривень. А звідки ж у мене стільки грошей? Пенсію почала отримувати рік тому. Плюс за онучок, я опікун. Не хотіла гроші витрачати.
У цьому будинку живу майже 20 років. Сама чернігівська. Жила на Шерстянці. Працювала в дитячому садочку. Приїхала до подруги на весілля. Там і познайомилася з чоловіком Віктором. Він із сусіднього села, Жидиничів. Прожили 13 років.
Раніше ми жили в будинку на території лісгоспу. Там і працювала майже 30 років. Верстатницею. Деревину тягала, пиляла на станках. На старому обладнанні, потім нове встановили. Яка б не була погода, тягаєш ті колоди. Тепер руки, ноги болять.
У 2003 році згоріла наша хата. Лісництво дало цей дім. Барачного типу на чотири входи. Постійно тут живу тільки я. Інші використовують як дачу. Ці будинки, мабуть, одні з перших, що побудували в містечку.
Проблеми почалися після деокупації області. Приїхали енергетики. Подивилися. Сказали: «Треба міняти проводку».
— Як виживали без електрики?
— Сусіди дозволяли заряджати телефони. Два роки тому благодійники подарували сонячну панельку. Мені подзвонили, сказали, що треба їхати в сусідній Смолин. Привезли допомогу. На кожного по ковдрі, подушці, постільній білизні. Ортопедичні матраци. Ми з меншою онукою на них спимо. Старша, як піде з гуртожитку в орендовану квартиру, забере.
І оцю панельку. Вона мене і врятувала, — виносить з хати, показує. Невелика сонячна батарея, розміром 25 на 25 сантиметрів. Від неї — кабель до акумулятора. — Є шнур, з’єднує ці два прилади. На акумуляторі вихід для зарядки. Така класна штука. Спершу не придумала, як працює. Розетки нема. А тоді розібралася, що від сонця. Принцип такий самий, як встановлюють на дахах будинків. Тільки мініверсія.
Мінімум три-чотири години треба, щоб зарядилася. Лампочка загоряється зеленим. Як розряджена, світить червоним. Телефон заряджає повністю. У мене він кнопковий, на кілька днів вистачало.
Думала, що сьогодні погода сонячна буде, хотіла заправити, — говоримо 20 грудня, у п’ятницю. — А воно сховалося. У похмурі дні, буває, день лежить на вулиці. Тисяч сім, певно, коштує.
Виносила на вулицю. Ставила на сонячний бік. Інші благодійники павербанками допомогли. Вижили коштом сусідів, друзів. Допомагали зарядити телефони, ноутбук онуці.
Телевізор є, та ніколи його дивитися. Ще й під час бурі антена з даху впала. Нема чоловіка, щоб допоміг відремонтувати. Олі подарували ноутбук. Для мене головне, щоб повчила уроки, домашнє завдання.
Електрика для приготування їжі нам не потрібна. У хаті дві грубки. Одна на кухні. На ній і зараз готую. Інша в кімнаті. Сама дрова заготовляю. Стара пральна машинка зламана. Знайомі пообіцяли віддати свою, коли куплять собі іншу. Перемо руками. Я вже звикла до тазика.
Допомогли мої сонечки, — так називає працівниць громадської організації «Право на захист». І працівниць Гончарівського старостинського округу. — Тепер у мене все законно. Нова проводка, лічильник.
Благодійники заплатили за проєкт. За підвід світла в будинок, за встановлення лічильника. Навіть оплачували дорогу до Чернігова. Інколи й самі приїздили, возили. Тепер я єдина на кутку з новою проводкою, — сміється.
— Троє діток виростила. Старшу доньку Юлю поховала вісім років тому, — каже. — У неї дві доньки, 18 і 16 років. Онучок взяла під опіку. Вероніка вчиться в Чернігові на кухарку. Любить, щоб її Нікою звали. Олечка 11 клас закінчує. Теж хоче в Чернігові навчатися. Баба силою не змушує, на кого хочуть, на того нехай і вчаться. Уже з хлопцями зустрічаються. Хороші. Мені цього будинку вистачить з головою старість дожити. А дівчата стоять у черзі на житло.
— Батько дівчат не захотів забрати?
— Від різних чоловіків. Я їх не знаю. Нікин батько жив у Чернігові. Коли онука була маленькою, чула, що помер. Один — місцевий. Але не спілкуємося. Донька мені казала, що дівчат буде ростити сама. Дівчата мої для мене — це все.
З хазяйства в мене курочки, мої куропаточки. У кожної ім’я є. Це Цапа. То Колхида. Оно Рябуха пішла. Ото Приблуда — приблудилася. Десь ще Оранжик був, — видивляється в дворі. — Буває, хто до онуки прийде, питає: «А з ким то баба розмовляє?» — «Зі своїми дівками».
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Росіяни двічі полонили звичайного городнянського електрика: вперше у Сеньківці, удруге в Ільмівці
- Під Новий рік лише у Семенівці рашисти пошкодили одразу три повітряні лінії. Де є електрика, а де немає досі
- Дороги, газ та електрика: як відновлюється Чернігівщина
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
