68-річна Надія ЛАЗАРЕНКО — мати-героїня зі Стольного на Менщині. Виростила п’ятьох дітей. Зараз у неї 13 онуків і правнучка. Взяла під опіку внука Єгора після смерті доньки Євгенії, яка потрапила в ДТП п’ять років тому, коли малому було дев’ять місяців. І чекає сина Миколу з полону.
«Когось треба звати мамою»
Жінка живе майже на краю села. Під двором два мотоцикли. Купа іграшок у дворі.
— Ця хата дісталася мені від матері. Догледіла її. Доки мати ходила, допомагала Женька. А як злягла, уже я дивилася. У мене хлопців багато, — жартує жінка. — 13 онуків. Сім хлопців, шість дівчат. Ще і правнучка є. Ростемо, живемо, чекаємо.
— Чим годуєте своїх хлопців?
— М’ясо завжди є. Курей тримала. Лисиці всіх за ніч витягли. Онуки сказали: «Воно тобі треба? Купимо на базарі». Готую борщ, суп, картоплю. Коли просять — якийсь салатик. Менший каже: «Щось треба купити для олів’є?» Єгорчик його дуже любить. А ще борщ зелений. За посилкою поїду, куплю, чого не вистачає на салат.
Доньці Тані 48 років. Живе і працює в Чернігові, у піцерії, — розповідає про дітей. — Її сини, Діма і Вітя, живуть у мене. Віті 29 років. Купили йому хату по сусідству зі мною. Старенька, маленька. Роботи біля неї багато. Але своя. Робимо ремонт. Тримає хазяйство: овець, поросят, курей, качок.
Сину Олександру 45 років. Живе з родиною в Новому Білоусі під Черніговом. У доньки — чотири сини, у нього — п’ять дівчат.
Доньці Юлі 34 роки. Живе в Стольному. Працює в школі, у їдальні. За спеціальністю перукарка. Нігті робить. І я з манікюром, — показує руки. — З чоловіком розвелась. Купили їй з сином Андрійком хату. Він вчиться в десятому класі в Мені, — заходить до хати хлопець у шоломі. Привіз бабусі хліб. — На мотоциклі їздить. Купив за свої гроші. Допомагає по хазяйству і мені, і Віті.
«Непосида і шкварок»
— Женьці було б 36, у лютому — 37 років… Загинула в автокатастрофі. П’ять років тому. Під Березною. За кермом був Дмитро Столярчук, прокурор. Їхав з Чернігова. Женя їхала в Березну купити дитячу суміш, підгузки. Онуку Єгорчику тоді було дев’ять місяців. Сіла на попутку… Не доїжджаючи до Березни, о 9.30 автівка прокурора врізалась у машину.
Судді в Мені брали самовідводи. А потім адвокат сказав, що прокурор пішов воювати. Розгляд справи призупинили.
— До вас звертався, допомогу пропонував?
— Так. І грошей трохи виплатив. Але ж дитину мені вони не повернуть. Тепер виховую Жениного синочка. Взяла під опіку. Деякі питають: «А чому він тебе мамою зве?» Когось же треба мамою називати.
За гроші, які виплатив Столярчук, зробила ванну і туалет. Облаштувала її на місці веранди. Аби забрати дитину, одна з умов — усі блага в хаті. Онуки ремонт мені зробили. Самі, нікого не наймали. Зараз Єгорчику п’ять років і десять місяців, — кличе з кімнати малого. — Світло дали, треба терміново дивитися мультики. Цього року пішов у перший клас. Непосида. Шкварок, — описує характер малого.
Женя все чекала, коли Єгорчик піде. З п’яти місяців по хаті в ходунках гасав. Перші кроки зробив під ялинкою. Донька цього вже не побачила.
— У футбол граю, — каже він. — Нападаю і захищаю.
Два роки в кіровській колонії №33
— Коля — наймолодший. Йому 32 роки. Після школи пішов навчатися на столяра. Вчився в Острі. За направленням міг поїхати в Одесу чи Полтаву вчитися на архітектора. Але сказав: «Мамо, будівництво — не моє».
Дуже гарно співає. Вивчився в Ніжинському училищі культури і мистецтв. І поїхав у Носівку. Був керівником народного хору. Зараз депутат Носівської міської ради, — мати показує фото сина з нардепом Валерієм Зубом. — Знімав там квартиру. З часом знайшов хатинку. Невеличку. Щось у нього було, чимось я допомогла. Підтримав власник ресторану «Волошка». Волошин його прізвище. Коля в його ресторані співав. З концертами по області їздив. У Стольному повну залу збирав. Та отримав повістку і пішов воювати.
Є дружина Юля. Разом з сином вчилася. Теж працює в будинку культури. Є синок Даня. Ходить у третій клас. Коля встиг його відвести на перший дзвоник у школу.
На війну забрали 5 вересня 2023 року.
Майже три місяці був у Великобританії. Проходив навчання. Сьогодні, — говоримо 11 грудня, — два роки, коли востаннє з ним розмовляла. Служив у ДШВ (десантно-штурмові війська). Казав: «Мамо, я так боюся». Просила його: «Синку, тільки не геройствуй». Мала на увазі, щоб беріг себе.
12-го зранку пішов на завдання. Наснилося, що Колі нема. Перед цим надіслав мені фото своїх документів. Почала дзвонити невістці. У неї був номер Колиного побратима. Невістка зателефонувала йому. «Я не знаю, що вам сказати. Прийшов з завдання, а його нема. Не повернувся», — відповів. Був у Мар’їнці на Донеччині, — показує відео Миколи з хлопцями. Вони співають «Червону руту». — Шукала хоч якусь інформацію в інтернеті. Зверталася до ворожок. Хоч мені і казали, що я не тим займаюся. Але чоловік десять сказали, що він живий. Проблеми з ногами. Закритий. Додзвонилася до екстрасенса Романа Завидовського. Те саме сказав. І додав: «Ви зрозуміли, де він?» У полоні.
Вісім місяців про сина нічого не знала. 19 липня приїхав старший син з родиною. Хотіли мене відволікти, на річку звозити. А мені не до гульні. Умовили. Зайшла в магазин. Там сестра моя торгує. Каже: «Треба поговорити». В інтернеті в списку полонених побачила наше прізвище. Написала волонтерці Нелі Холодовій. Прийшла відповідь: «Знаходиться в кіровській колонії №33».
5 вересня минулого року зі мною зв’язався хлопець. Він повернувся з полону і був з моїм Колею. Сказав, що все з ним добре. Після цього ще четверо дзвонили. Останній, Андрій, був з ним у колонії №33 до квітня. Росіяни його в колонії призначили завгоспом. Носив у «яму» хлопцям їсти. Примітив Колю, взяв до себе помічником. Казав, що Коля був кріпеньким. А зараз… худий. А за ноги ніхто нічого не каже, — повертається до ворожок. — Хоча мені снилося, як їдуть в машині, шість чоловік.
Зі мною зв’язалася мати Івана Пахана з Тернопільщини. Був разом з Колею. Після кожного обміну дзвонить, запитує, чи не прийшов Коля. Бо про свого сина зовсім нічого не знає. Вони разом не повернулися з завдання.
Восени волонтери, які допомагають рідним військовополонених, діляться списками. В одному побачила Колю. Значився в колонії, у Новосибірську. Дуже далеко, за Уралом. Була інформація, що його перевели в Чувашію.
«Нові речі купила. Залишилось тільки куртку, щоб не промахнутися з розміром»
Мати-героїня два рази була заміжня. Працювала на фермі, на пошті, продавчинею в кафе.
— Женька працювала в кафе. У 2018-2019 роках хотіла їхати в Польщу на заробітки. На роботі запитали: «А хто працювати буде?» «Мати». Так я і пішла. А потім Женя завагітніла. Від хлопця з Березни. Офіційно не одружилися. Зараз і батько, і його батьки з онуком спілкуються. На свята подарунки дарують. Любить шоколадне масло на бутерброді. Пенсії по втраті годувальника 2300 гривень. Й опікунських чотири тисячі. Оце і все.
Таня і Саша — від першого чоловіка, Олександра. Прожили дев’ять років. Жив з жінкою, на одній вулиці зі мною. Спілкуюся з нею. Донька в них є. Пив. І згорів. Другий, Віктор, теж живе в селі. Батько Жені, Юлі і Колі. Розвелася, коли Колі було чотири рочки. На роботу не ходив. А тоді дійшло до рукоприкладства. З чим була, з тим і пішла. Забрала поросятко, теличку, курей. Два роки знімала житло. Тоді купила в центрі хатину, яка вросла в землю. За тисячу гривень. Зараз Віктор живе з іншою жінкою. Не спілкуюся з ним.
Як діти з багатодітної родини, Коля та Юля їздили в Італію. А в батька паспорт старий. Колі треба оформлювати документи. Їхали в Мену. Зустріла Вітю, кажу: «Треба паспорт поміняти». А він: «У мене сина нема». А Коля, бідненький, стояв коло мене — сім років тоді було — відповів: «Тоді і в мене тата нема». Відтоді і не спілкуюся. Коли Коля пропав, викликали у військкомат писати заяву. Треба було здавати ДНК. Думала, без нього обійдеться. Аж ні.
— Від держави виплати отримуєте?
— Невістка оформлювала на себе. Онучок же росте. З лютого законодавство змінилося. Виплати ділять на всіх. Отримую 11 тисяч гривень за безвісти зниклого і чотири — забезпечення. Невістка отримує три частини. У військкоматі запитали: «Батько є?» А мені так образливо за сина стало, за ті слова, що тоді сказав дитині. Від виплат Віктор відмовився.
Правду кажучи, ці гроші на себе не витрачаю. Почала потроху скуповуватися. Взуття Колі замовила. Костюмів спортивних. Сорочок набрала. Він же на сцені виступає. Замовила білу сорочку. Хочу вишити вишиванку. Це не мої, а його гроші. Залишилось тільки куртку купити. Але то вже, як повернеться. Щоб не промахнутись з розміром. Два роки в’яжу військовим шкарпетки. Після смерті Женьки і полону Колі трохи втратила зір.
Онук Андрій привіз бабусі хліб
«Нема коли старіти»
На свої роки жінка не виглядає.
— Нема коли старіти, — каже у відповідь на комплімент. — Плачу майже кожного дня. Ночами сплю погано. Усе думаю по сина. Сідаю їсти — теж думаю. Я їм, а син мій — дитя голодне. Намагаюсь триматися перед іншими. А як зовсім важко стає, відкриваю телефон, переглядаю фото, відео, слухаю синові пісні.
Діти в мене дружні. З’їжджаються всі до мене. Малих лишають, самі фотографуватися ходять. А мені треба жити. Хлопців піднімати, Колю дочекатися. Як не я, хто це зробить, — не падає духом.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Позивний «Монгол»: Аріф Асланов приїхав з Баку добровольцем, коли почалася війна
- Староста з Корюківщини стала мамою для трьох: історія Ірини Гончаренко
- Вклали в олійницю майже мільйон: як родина на Прилуччині розвиває агробізнес і вирощує рижій
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
