34-річному Олександру Дударєву з алтайського краю рф, військовослужбовцю 74-ї окремої мотострілецької бригади, Чернігівський районний суд заочно виніс вирок — 12 років тюрми за порушення законів і звичаїв війни. Дударєв з іншим окупантом (поки що не встановленим) знущався над цивільним. Судили росіянина з дотриманням законів України. Навіть безплатного адвоката йому призначили, Ольгу Святну. На суді вона заявляла: не доведено, що саме обвинувачений є тим військовослужбовцем рф, який скоїв дане кримінальне правопорушення. А в Лукашівці дивуються: «Як це не доведено? Ми ж його впізнали і слідчому сказали!»
Спираючись на палицю, 55-річний Микола ЛЮТИЙ з села Лукашівка Чернігівського району повільно ходить двором.
— Одна нога була хвора, другу прострілили. Били так, що голова й досі болить, хоч минуло півтора року, — розповідає Микола Миколайович. — Перехворів на остеомієліт (запалення кісток). Було це ще в юності. Лікарка тоді відмовила оформляти групу інвалідності, мовляв, сміятися з тебе будуть. Так і шкутильгаю. Доки була звіроферма, працював там теслею. Сім’ї не завів. Батьки померли. Живу сам. Роботи немає. Город обробляю, комусь щось допоможу, так і виживаю. 9 березня торік у село зайшли російські війська, — пригадує Лютий. — Я тоді вдома не ночував, був в односельчанки. Наступного дня, коли повернувся, побачив, у хаті вже побували. Зі столу все прибрано, можливо, карту розкладали. Пропали ножик та електрочайник. Російських військових і техніки дуже багато стояло в Лукашівці. Тому старався якомога менше виходити з двору. Проте вони кожного дня заходили, хата ж моя — друга з краю села. Усе допитувалися: сам не сам, чи приходили українські військові. Говорив, що нікого не було. Хоча насправді приходили наші вояки. Я їм молока дав, якраз тоді з місцевої ферми роздавали людям, аби не пропало. Дорогу показав на Муравійку.
Щоразу заходили інші кацапи. Рискали всіма закутками, але мене не чіпали. 14 березня прийшло двоє п’яних. Вищий і нижчий. Вищий (Олександр Дударєв. — Авт.). Стали вимагати спиртне та куриво. Кажу, аби щось було, сам би ковтнув. Вигребли останню жменьку тютюну і почали звинувачувати мене в тому, що коригувальник.
Верещали: «Мобілку давай!»
У мене є старенький телефон, розкладушка, зараз він неробочий і полагодити ні за що, а тоді ще працював. Я його сховав на дивані під ковдрою. І один з них сідає на те місце. Думаю, намацає, мені капут. Беру стаціонарний телефон, він ще тоді працював, і подаю нижчому. Той бере апарат і хрясь ним об підлогу. Мене посадили на стілець між столом і пеналом. Продовжили допитувати, чи приходили українські військові і звідки стріляли по них. Нижчий бив і кричав: «Щас я тебя трахну» (грозив згвалтувати). Товкли мене в рило. Сказали, що спалять, башку відірвуть. Я не плакав, не просився, бо був у ступорі. З хворою ногою не зможу втекти. Їх двоє, вони озброєні. У голові крутилося: «Уб’ють, так уб’ють». Нижчий вистрілив під стілець, дивом по ногах мені не поцілив. Та в будинку вони мене вбивати не стали. Вивели надвір. Доки один тримав мене під прицілом, другий відчинив двері в один погріб, вистрелив туди. Потім так само в другий льох. І повели за хату, на город. Там лежала купа гною. «Ти щас у нас по розтяжках побіжиш», — грозилися. Вони думали, що за гноєм, як іти в поле, українські військові наставили розтяжок, і я на них підірвуся. Наказували показати, звідки стріляли наші військові. А що я скажу, — веде мене на город Лютий.
— Дударєв штовхнув, я упав, обидва лупили мене носаками. Потім нижчий вистрілив. У правому стегні запекло, — чоловік на мить замовкає, надто болісні спогади. — Вийшло так, що і собі на нозі пальця поранив. А Дударєв бив прикладом по голові. Уже згодом, як прокурори возили мене на обстеження, медики сказали, що була травма. (Експертиза встановила перелом лобного відростка виличної кістки справа. — Авт.).
Погрожував убити. Подумки я вже попрощався з життям, та раптом вони розвернулися й пішли.
«В слєдующій раз тебя грохну», — пригрозив нижчий.
Нині дивуюся, як тоді дійшов до хати. Куртка, футболка, штани, труси були прострелені. Нога теж, куля пройшла навиліт і дивом не зачепила артерію. Сліди від поранення видно й досі, — приспускає штани Микола Лютий. На правому стегні видніються коричневі цятки — місця входу і виходу кулі.
— Хто вас вилікував?
— Односельці. Мазі різні, присипки давали. Обробляв, щоб не гноїлося.
росіяни вийшли 30 березня. Коли прийшли наші, уже за фотографіями, які показували слідчі, люди опізнавали окупантів. І я одного з тих упізнав.
— Скільки цивільних людей загинуло в Лукашівці під час окупації?
— Семеро.
— Вирок заочний. Як думаєте, живі ваші мучителі?
— Не знаю. Якщо живі і буде наша перемога, може, тоді їх упіймають.
За даними облпрокуратури, після повномасштабного вторгнення на Чернігівщині за частиною статті 438 кримінального кодексу (порушення законів та звичаїв війни) винесено 18 вироків, з них два — присутнім, спійманим, 16 — заочні.
Авторка: Валентина ОСТЕРСЬКА, "Вісник Ч"
