Живі квіти акуратно викладені з обох боків кількакілометрової дороги, що веде до цвинтаря в селищі Понорниця на Коропщині. Більше пів тисячі людей, які прийшли провести в останню путь 55-річного Віктора Гончарова, старшого лейтенанта, командира протитанкового взводу 1-го механізованого батальйону. Життя його обірвалося 24 липня на Харківщині.
Здається, такого велелюдного похорону в області ще не було. Під пісню «Пливе кача...» рухалася жалобна процесія. Дівчата з лозовими кошиками, пов’язаними блакитно-жовтими стрічками, розкидали вслід за труною квіти. Десятки вінків. Духовий оркестр. Коридор земляків, які не мають сили йти за труною, тому опускалися вздовж вулиці на коліна. І море сліз.
На поминальний обід лишилося 200 людей. На весіллях зараз стільки не буває.
Гончаров — батько п’ятьох дітей. Дорослих синів, Сергія та Юрія, від першого шлюбу і 15-річної Валерії, десятирічного Олексія та трирічної Мілани. Як багатодітний батько і через проблеми зі здоров’ям міг не йти на фронт.
Депутат Новгород-Сіверської районної ради, учитель фізкультури та предмету «Захист Вітчизни» Гончаров з першого дня повномасштабного вторгнення сформував та очолив у Понорниці місцеву територіальну оборону. Під його керівництвом була організована робота блокпостів, підготовлені окопи та бліндажі. Потім командував роботою охорони селища. Згодом служив у навчальному батальйоні на Київщині. Десь місяць знаходився на підготовці за кордоном. А після — передова, куп’янський напрямок.
Вдовою лишилася дружина, 39-річна Олена Гончарова, заступник з навчально-виховної роботи понорницької школи, учителька хімії.
— Ранкове повідомлення від підприємця Андрія Бородюка було коротким: «Григорович загинув». Я, як і всі в моєму віці, уже пережив смерті близьких людей. Та Вітя, Григорович, Віктор Гончаров… Ховаючи наших воїнів-героїв, часто думав: «Хоч би з ним нічого не сталося!» Адже він був у самому пеклі, на куп’янському напрямку. Бої, бої, бої і щоденні втрати, — пригадує 57-річний Володимир ЛУЧКО, начальник відділу сім’ї, молоді та спорту Коропської селищної територіальної громади. — Ще у 90-х наші шляхи перетнулися. Він з 1996 року працював керівником спортивної школи в Коропі. І на пів ставки — тренером з футболу в Понорниці. Я трохи старший за нього. Проте навіть тоді Віктор у свої 28 мені і всім з нашого кола видався мудрим, наче йому за 40. Зверталися до нього за порадою. 23 роки віддав спортшколі. Діти його дуже любили. Коли їздили на змагання, за свої гроші купував їм морозиво, лимонад, печиво. У нього навіть машини не було, ділився останнім з усіма.
Коли район ліквідували і не стало роботи в Коропі, у Понорниці без зарплати продовжив тренувати дітей. Так тривало майже рік, може, більше. «Вітя, ну як це?» — говорив йому. А він: «Я не можу кинути дітей. Назад же їх уже не збереш».
Пік болю і сліз — в останні хвилини прощання на кладовищі. Коли повертаються з цвинтаря, безкінечно вже не ридають. Мене вразило, що хлопці-підлітки, коли йшли назад, не могли заспокоїтися, все ще витирали сльози.
Багато воїнів уже поховали на Коропщині. Та саме за Григоровичем плакали сотні людей. Поприїздили з інших населених пунктів. Місцевий поет написав вірш. Смисл такий: як Бог допустив загибель Віктора, адже він так любив Господа, молився, був глибоко віруючою людиною (належав до християн-баптистів, тому на прощанні був пастор і браття та сестри по вірі. — Авт.). Віктор завжди покладався на Бога. І внутрішньо розумів: на все його воля. Ми багато розмовляли на релігійні теми. Ще у 90-х роках він мене, атеїста, переконував, що душа не вмирає, вона вічна. І я увірував. Ходжу до православної церкви. Григорович ніколи мені не нав’язував своєї віри. Щоб у житті не трапилося, радив читати книгу Іова з Біблії. Бо в ній усе сказано. Які випробування випали Іову і як він їх пережив.
Його неодноразово обирали депутатом районної ради. Люди вважали його самим чесним. Просили, аби був у комісії по земельних питаннях. Де б не були суперечки, зверталися, аби розсудив. Бо знали, скаже по законах мирських і Господа. Його вважали совістю селища.
З початком великої війни сказав: «Якщо ми здамося, України вже ніколи не буде, вона не відродиться. А якщо битимемося до кінця, постане навіть з попелу».
Коли опинився на передовій, часто спілкувалися за допомогою «Старлінку». Григорович казав: «У мене страху, як такого, немає. У хлопців мало надії, що тут можна вижити. А я надіюсь на Бога». І заспокоював: «Не переживай, друже, зі мною Господь, він дарує мені найголовніше — можливість жити. Я стільки разів був на волосинці від смерті, та живу».
Йому 55, а хлопці значно молодші. Та він, як командир взводу, спілкувався з ними не тільки наказами. Найтяжчі завдання брав на себе. За кілька тижнів до загибелі попросив допомоги. Їм треба було розпиляти ліс для зведення бліндажів. А не було чим. У хлопців була затримка зарплати. І тоді я кинув в інтернет клич. Гончарову допомагала Понорниця, Коропщина, люди з Києва… І знайомі, і незнайомі. Переслали загалом 42 тисячі гривень для його взводу. Вітя зателефонував, плакав і дивувався, що стільки добрих людей. Просив написати всіх. Та я не став, бо є ті, хто творить добро не на показ.
99 відсотків хлопців, які на лінії фронту, не хочуть розповідати про бойові будні. Кажуть: «У мирний час поговоримо». І причина часто в тому, що не все можна розповідати. Брехати не хочуть, а правда жорстка. Віктор якось обмовився: «Важко тут, друже, дуже важко. Бої жорстокі, війна… А втрати… Така ціна свободи. До передової сім кілометрів. Ідемо туди, на собі несемо 50 кілограмів: боєкомплект, бронежилет, інше… Дорогою обстрілюють. Ми тримаємо оборону в посадці — 10 метрів шириною. Якщо вичисляє нас ворожий дрон, до ста залпів з міномета по нас. Сидимо, мов павуки, завмерлі… Молимось. Просто чекаємо, бо нічого не можна вдіяти. Та іншого виходу немає. Дамо слабинку — ворог буде біля Львова за кілька тижнів. Треба триматись».
У ньому було десь 75 кілограмів. Дуже схуд за час служби. Під час однієї з розмов увечері попросив увімкнути відео: «Я хочу Короп подивитися, може, в останній раз», — не стримує сліз Володимир Любомирович. — Я йому: «Вітю, ти що?» Я йшов і показував, а він споглядав вулички Коропа. Коли я подивився на нього, — брудна, вимучена, виснажена по вінця людина. Але не зломлена. Він гордився, що захищає Україну. А мені хотілося плакати. Багато хто говорить про любов до України, до Бога, та насправді не всі з них доводять вчинками ту любов. Через день з острахом пишу кілька слів Віктору Гончарову. І радію — живий! І раптом… Не знаю, чому так? Чому Господь забирає найкращих?
— Я приїхала з Чернігова до Понорниці за розподілом, після закінчення педінституту. У хазяйки винаймала квартиру. Збирали картоплю, і Вітя прийшов допомагати. Так і познайомилися. Потім його куми запросили на вечерю. Він з першого дня вразив мене своєю мудрістю, — пригадує Олена ГОНЧАРОВА, вдова. — 28 квітня минуло 16 років, як одружилися.
— Як склалися стосунки з колишньою сім’єю Віктора?
— Наші квартири поряд. Ми дружили. Зі старшими дітьми були чудові стосунки. Він і двох онуків дуже любив. Та хіба Вітю можна не поважати? Таких світлих людей на землі дуже мало. Чоловік і мене привів до Бога. Але я ходжу до звичайної церкви.
— Олено Михайлівно, через те, що багатодітна родина, проблеми зі здоров’ям, Віктор міг би не йти до війська.
— У нього здавна була виразка шлунку. Кілька років тому зробили операцію на венах ноги. Але Вітя говорив: «Треба жити так, щоб совість не обвинувачувала. Я маю захищати вас, країну. Якщо нічого не робити, вони будуть тут». Аж занадто був відповідальний за все і всіх. Бувало, копаємо картоплю чи ще щось робимо, глянув на годинник: «У мене тренування». І помчав. Бо діти ж чекають. Усі знали: у понеділок, середу, п’ятницю він завжди на занятті. Сина Альошу він теж тренував. Міланці ми і досі не сказали, що тата немає, — вдова тамує сльози і на кілька секунд замовкає. — У квітні чоловіку дали три дні відпустки. Так вона від тата не відходила. Тільки когось попросить водички принести, першою біжить. Ноги помити — тягне тазик. Для дітей татко був авторитетом. «Наш папік» — заведено було називати його в родині. А на мене чоловік завжди говорив: «Наша матуся». Він так нас оберігав, щоб не хвилювалися.
Коли цікавилася військовими справами, відповідав: «Воно тобі не треба, головне, не переживай». А як не переживати? Адже останнім часом з’явилися погані передчуття. Під час кожної нашої розмови бачила і відчувала, як йому важко, який виснажений. Він і сам, певно, відчував і розумів, що станеться. Проте повторював: «Мені треба бути кріпким». Завжди зв’язувався зі мною, коли повертався з позицій. Після опівночі, о першій чи другій годині ночі, писав: «Матусю, усе добре». Лише після цього я засинала. Тієї ночі ждала, ждала — тиша. О 2.20 написала: «Ну, ти де? Я чекаю». Відповіді не було. Я вже заснути не могла. А вранці — повідомлення: «Загинув». Альоша повторював: «Мамо, це неправда. Ти подзвони йому». Для Лери це теж був страшенний удар. Непоправна втрата. Не знаю, як її пережити. Днем щось роблю. А вночі заснути не можу, кручусь, кручусь і чекаю — от-от напише. Розумію головою, що все, а серцем прийняти не можу.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА, фото з сімейного архіву родини ГОНЧАРОВИХ
"Час Чернігівський" писав по загиблих Героїв: Все його життя було у фарбах: у Чернігові попрощалися із загиблим на війні художником.
