Верховний Суд залишив без змін вирок Бахмацького районного суду для 47-річної Марини Сидоренко з села Оленівка на Борзнянщині. 4 серпня 2025 року суд першої інстанції дав їй дев’ять років тюрми. Вона оскаржила вирок, проте 5 березня нинішнього року апеляційний суд залишив усе, як є.
Марину звинуватили у вбивстві 27-річного Вадима Деркача, співмешканця. Хоча дівчата в селі є, обрав її, немолоду сусідку. Між їхніми дворами метрів двісті. Ходили одне до одного. Мешкати довго разом не виходило, сварилися. Іноді обоє випивали. З законним чоловіком Марина розсталася. У 2021-му поховала 22-річного Миколу, єдиного сина.
Вадим, бувало, бив Марину. Його притягували до відповідальності за домашнє насильство. Жили здебільшого з Марининої пенсії. Вона інвалід з дитинства. Після видалення щитоподібної залози розвинувся гіпотиреоз (брак гормонів щитоподібної залози) важкої форми. Відтоді їй потрібно постійно приймати ліки, інакше може впасти в кому і навіть померти.
Прийшла пенсія і напередодні трагедії. Того дня пара біля магазину привселюдно посварилася. А наступного дня, 13 липня 2024 року, Вадима знайшла мертвим його мати. Розтин показав, що чоловік помер внаслідок удару ножем у серце.
Марину затримали, взяли під варту. На ній були сліди побоїв. Через хворобу стан різко погіршився. Тому за рішенням суду її випустили під домашній арешт.
На суді Марина розповіла свою версію. Уранці збиралася їхати в банк, платити кредит. Вадим прийшов до неї близько першої години ночі. Стукав у вікна та двері. Впустила. Чоловік узяв сумку з продуктами, які вона купила вдень. Марину схопив за одяг та через городи потягнув до себе додому. Там Деркач бив її, вимагав гроші, порвав на ній ланцюжок. Потім дав їй ніж, щоб вона порізала собі руки, чим довела б йому, що немає грошей. Вона тричі відштовхувала Вадима. Ножем не била і не знає, хто це міг зробити. Близько другої ночі пішла. Ніж забрала, аби захищатися від великих собак.
Дорогою звернула на город. Підійшла до своєї хати і побачила, що Деркач іншою дорогою дійшов до її будинку, світить у вікна, кричить та стукає. Тому пішла до сусіда Лисичкіна, який впустив її до себе. Ніж поклала на столі у веранді. Лисичкін бачив, що вона побита. Зробив каву. Лягли спати. Уранці попросив допомогти продати часник.
Марина доводила, що не могла зарізати Вадима, бо в неї не працює палець на правій руці — колись перебила сухожилля. Суд поставив це під сумнів, оскільки жодних доказів порушення функціонування руки не було надано (життя таке, що слова мають підтверджуватися документом — Авт.).
На судових дебатах навіть прокурор, котрий підтримував обвинувачення, знайшов пом’якшувальну обставину — вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного жорстоким поводженням або таким, що принижує честь і гідність, а також наявності системного характеру такого поводження з боку потерпілого. Проте суд не побачив доказів сильного душевного хвилювання. Присудив дев’ять років тюрми і сплатити рідним Деркача 43 500 гривень, витрачених на поховання та сімсот тисяч гривень моральної шкоди. Ще й за проведені у справі експертизи заплатити 14 126 гривень.
Дочка у вʼязниці
30 березня нинішнього року Марину Сидоренко забрали до в’язниці. Самотньою залишилася 72-річна Ганна БЕРЖАТНЯ, її мати. Вона інвалід другої групи, пересувається в інвалідному візку. Її обслуговує соцпрацівниця.
— От куди мені тепер кидатися, у кого допомоги просити? Впевнена, донька не винна. Це він телефони трощив, щоб мені не дзвонила. Вікна мені повибивав. Я поліцію викликала. Заберуть, відпустять. Коли Марина кидала його, тягнув її за руки, за волосся. Тоді я в поліцію дзвонила. Я вже писала і в Генпрокуратуру, і куди тільки могла, — плаче Ганна Бержатня. — Марина сидить у Кам’янській колонії на Дніпропетровщині. Миє там посуд. Стан поганий, без ліків може впасти в кому. Там потрібних препаратів не дають. Ми ледве знайшли втридорога необхідну кількість. Маю дві сестри, обидві пенсіонерки. Одна живе у Херсоні, друга підробляє в Києві. Я іноді днями без хліба сиджу, аби відправити доньці посилку. Раніше слала по дві на місяць, тепер по одній. Бо скільки там моєї пенсії. Адже щомісяця ще треба заплатити 500 гривень за те, що Марисьці дозволяють дзвонити мені по 15 хвилин: у понеділок, середу та п’ятницю. Усе офіційно. Є така послуга для засуджених та ув’язнених. Голос єдиної дитини і тримає мене на цьому світі. Вона ж у мене хазяйка і розумниця, закінчила художню школу.
— У Марини ж є своя пенсія по інвалідності. Куди вона її діває?
— Вираховують присуджене судом. З нею сидить теж чимало інвалідів. Є й хворі на рак. Без підтримки і ліків дочка може померти. Там уже її одного разу ледве врятували. А який сенс мені тоді жити, як її не стане.
Мариську забрали 30 числа, а наступного місяця їй прийшла повістка на суд щодо грошей. Якби я ходила, поїхала б на суд, щоб і мене вислухали. І в колонію до неї б поїхала. Ще в СІЗО доньці радили зробити експертизу, що рука покалічена. Але цим хтось має займатися. А як я їй допоможу коли сама потребую догляду.
— Ви інвалід, вона з інвалідністю. Це додаткові фактори, щоб її раніше випустили на волю.
— Уже не знаю, де правду шукати…
— Напишіть президенту про помилування. Вона вже ж трохи відсиділа. Та й у строк їй зарахували час перебування в СІЗО і під домашнім арештом.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Валентина ОСТЕРСЬКА
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Ножем у груди: за вбивство чоловіка жінка сяде в тюрму на 7 років
- Суд залишив під вартою підозрюваних у розстрілі 4-річного хлопчика і його батьків
- Напилися на 14 з половиною років тюрми
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
