8 вересня гарно вдягнена восьмирічна Ілона повертається зі школи з тіткою Свєтою. Саму поки що не відпускають, бо йти далеченько, дорогу переходити. Цього року Ілона пішла до третього класу бобровицької школи №1.
— Сьогодні вчителька Лідія Дзюба хвалила за гарний почерк, — радіє за племінницю 32-річна Світлана ДАНИЛЬЧЕНКО.
Раніше Ілонка вчилася в Ярославці. Жила там з мамою Валентиною Супрун, батьком Миколою Янком і старшою сестричкою Ірою.
Чорна смуга почалася з того, що батько вигнав їх з дому. Потім прийшли росіяни і вбили маму. ЇЇ старшу сестричку батько забрав жити в Київ. Померла бабуся.
Хто в Ізраїлі, хто на Кавказі
У домі тьоті Свєти і дяді Саші в Бобровиці в Ілони своя кімната. Дівчинка ставить ранець і біжить на кухню. Сидячи за столом, уважно слухає.
Світлана — наймолодша з багатодітної родини Данильченків зі Старої Басані.
— Старша Надя. Потім Наташа, Коля, Боря, Таня, Альона, Галя, Валя і я, — перераховує Світлана. — Батько помер рано, мама Віра Петрівна ростила нас сама. Працювала дояркою.
Старшій Наді вже під 60. Вийшла за єврея, живе в Ізраїлі. Приїжджала, коли ще мама була жива, зараз і не дзвонить.
Наташа на Кавказі, у росії. Свій магазин відкрила, квітами торгує. Бажає путіну здохнути. Після того як дізналася, що Валя і мама померли, чоловік її телефонував: у кімнаті закриється, плаче і на роботу не виходить.
Брати Коля і Боря в Києві. Таня з Альоною залишилися в Старій Басані. У Тетяни п’ятеро дітей. Старший Максим уже на війні, а наймолодший Віталик ще в дитячому садочку. В Альони два сини.
Світлана переїхала до Бобровиці 14 років тому. 18-річною пішла працювати. Винаймали житло разом з сестрою Галиною. Знайшли чоловіків.
До скорочення Світлана працювала санітаркою в бобровицькій лікарні.
Вони йшли вбивати
— 24 лютого російські війська йшли повз Бобровицю. За базаром є шлях через поле, і вони поїхали тудою. Проїжджали і тут, коло пожарки. Ми в погребі ховалися. Чоловік на роботі був. Тоді вони не стріляли, — згадує Світлана. — Першими заїхали білоруси.
— Як дізналися, що білоруси?
— Самі вони казали, що з білорусі і що чіпати нас не будуть. Щоб не боялися. Заходили в Стару Басань, жили там.
— Біля хати хресної стояли, кіндери нам роздавали, — згадує Ілонка.
— Ага, вони ж магазин розграбували, їсти хотіли. Потім дітям роздавали кіндери і шоколадки крадені, — пояснює Світлана. — Парти покрали в школі, усюди на танках ганяли. Їх наші перебили, коли бій був. Так стріляли, що аж у Бобровиці чутно було. Потім і узькоглазі йшли. А коли наші цих перших вибили, заїхали росіяни. Ці вже і балакали по-росіянському. Ішли дуже злі, з наміром помститися.
Це все було в перші дні великої війни, у лютому.
«Мама не забуде, на тебе обіжається»
Перший і офіційний чоловік Валі — киянин Микола Супрун. На весільному фото Валя вже з отаким животиком, — окреслює руками кулю Світлана. — Жили в Києві. Розійшлися, коли Ірі було три роки. Валя забрала дочку і поїхала. Так і не розвелися офіційно.
У Басані пішла різноробочою на тракторний стан до Яковишина. Тут з нею познайомився Коля Янок з Ярославки. Забрав їх жити до себе. Зразу він і на роботу в Київ їздив, і не пив. Ілона в них народилася, записав дитину на себе. Потім розпився так, що ледь не порізав їх. Вигнав серед ночі, і Валя з дітьми пішки йшли в Стару Басань. Ілоні було п’ять років.
— Мама з Ірою не встигли взутися, ішли босі, — киває Ілонка. — А я встигла. Прийшли вранці, коли сонце сходило. І полягали спати, бо дуже потомилися.
Тоді Валентина сказала, що не буде більше з ним жити.
Як батько ножа на маму піднімав, Ілонка теж пам’ятає.
— Мама того ножа якось вибила, — згадує дитина. — У траву впав.
Недавно тато приїжджав, я йому про ніж нагадала. Він каже: «Забуть, доця». А я: «Да, да, да». «Мама не забуде, папа. Мама все пам’ятає. І обижається тепер на тебе».
Потім Валя в Старій Басані житло винаймала.
— У неї хтось був?
— Нікого не хотіла. Намучилась, — не хоче розказувати Світлана.
— А дядя Рома? — дивується Ілонка.
— Вони ще майже і не жили, — пояснює Світлана. — Він з Рокитного, що на Київщині, у Басань приїхав на заробітки. У лісі працював. Валі гроші давав на життя, по господарству допомагав.
— Мама їздила туди до нього, — вставляє Ілона. — Він батьків з нею знайомив.
Усі попадали, Валя не встигла
— Коли все тільки почалося, я їх до себе кликала, ще можна було доїхати. Не погодилась, — зітхає Свєта. — Коли в Басань пішли танки, у нашої мами відняло мову. Стався третій інсульт. А вже росіяни виставили свої пости. Я збігала в Бобровиці в лікарню, лікарка приписала уколи, крапельниці. Староста Лідія Єреп якось умовила росіян і привезла мамі ті ліки в Басань.
27 лютого вони сиділи в Тетяниній хаті. Вона на центральній вулиці. Чоловік Тані і Роман були біля вікна, побачили, як танки доїжджали до сусідки. Їхали і стріляли по дворах. По одному боці вулиці, по другому. Ті, що проходили раніше, стріляли в повітря, лякали тільки.
Чоловіки крикнули: «Падайте!» Мама сиділа в кріслі під стіною. Альона вигукнула: «Мамо, ховай голову!» Та відхилила, але чиркнуло трішки. Альону з Танькою подряпало. Вони і чоловіки встигли впасти.
А Валя стояла коло груби, якраз навпроти вікна. Хотіла бігти, не встигла. Уже вистрілили з танка. Така дірка велика в стіні була.
Валі снаряд влучив прямо в шию. Пройшов наскрізь, ударився об стіну за нею, відбився, перелетів усю хату і вилетів на вулицю. Кров хлинула, пішла навіть через очі. Валя покликала: «Альона…» і впала.
Три дірки в хаті. Кругом дрібні зелені уламки. Валя була ще жива. Альона почала її перев’язувати, щоб зупинити кровотечу. Дірка чимала, як Ілонин кулачок. Ганчіркою намагалися затулити. І все тіло було побите осколками. Померла сестричка, пульсу не було вже. В Альони була фотографія, як Валя загинула. Видалила, бо важко дивитися.
Діти сиділи в іншій кімнаті.
— Кубики ми складали. Чули, як росіяни сусідці казали: «Одкривай!» І ще щось, — згадує страшний день Ілона. — Хтось у хаті крикнув: «Падайте!» Ми в куточок посіли і закрили вуха. Тоді дядя Серьожа (чоловік Тетяни. — Авт.) накрив нас собою.
Ми бачили через двері, що мама лежить в крові і плакали.
Ніч сидів коло мертвої коханої
— Ту ніч вони всі сиділи в погребі. Тільки Валя лежала мертва на кроваті в хаті, і Роман біля неї. Плакав цілу ніч, — продовжує Світлана.
— А зранку він рахував, скільки російських машин проїхало. Комусь телефонував і розказував, — щебече Ілона.
— 28 лютого Лідія Олексіївна, староста, знайшла машину. Дітей, маму і Таню привезли в Бобровицю, — гладить племінницю по голові Свєта. — Альона з чоловіком і Роман поховали Валю. Тоді неможливо було до кладовища доїхати, закопали в дворі. Труну самі з дощок збили. Сусідка тьотя Оля прийшла, почитала над нею. Хрест не робили. На четвертий день потому росіян вибили звідси.
Перепоховали її в Старій Басані через тиждень, коли тихо стало. Батюшки були, запечатали. Хотіли труну відкрити, я сказала: «Не треба».
Роман щодня до могили ходив, квіти носив.
— Дядя Рома маму любив, — дивиться великими сумними очима Ілона. — А де він зараз? Чого не дзвонить?
Дядя Рома купляв Ілоні та Ірі цукерки, носив печиво ящиками.
— Повернувся в Рокитне, — знизує плечима Свєта. — Він довго тут був. Спочатку телефонував, балакав з нами. Тепер поза зоною. Може, на війну забрали, — робить припущення. — Повістка йому приходила в Рокитне. Після сороковин він поїхав, бо не міг тут без Валі.
Інсульт пережила, а втрату дочки ні
— Мамці сказали, що Валі з танка коліно розбили і її забрали в лікарню, операції роблять. Повірила. Ілонці те ж.
11-річна Іра все зрозуміла ще тоді. У двір зайшла: «Тьотя Свєта, мами нема...». Попросили меншій не розказувати.
Мамку я потроху виходила, вона вже говорила, сама почала їсти і ходити. Попросилася додому. Довелося сказати про Валю, мама дуже за нею затужила. Щодня сидить і плаче. Врешті в кому впала і за добу потому померла.
— Як Ілона пережила звістку про смерть мами?
— Я з нею поговорила, усе пояснила. Сказала, що мама тепер за нею з неба спостерігає.
«Вам що, грошей мало?»
Коли я забирала до себе Ілону, 11-річна Іра теж хотіла з нами жити.
Але приїхав рідний батько Микола Супрун і забрав її в Київ. Я не сперечалася, бо сама зателефонувала і розказала про Валю. І він прийняв рішення. У нього є жінка і син, але вони живуть окремо, а Коля з дочкою. Приїжджали сюди перед школою на могилу до Валі. І до Ілонки заїхали.
З роботи повернувся Олександр Удод, цивільний чоловік. Працює трактористом у ТОВ «Світанок». Ілонка кинулася до дядька Сашка.
Світлана з Олександром разом уже 14 років. Своїх дітей поки що немає.
— Хотіли, — посміхається Свєта. — А коли війна почалася, думаю: добре, що немає. Так страшно за племінників було.
Хочемо Ілону взяти під опіку. Щоб було все офіційно. А то і в школу записати складно було. У неї ж є батько Микола Янок. Він знає, що Ілона з нами живе. Хату свою спалив, курив п’яним. Як ще сам не згорів. Зараз в якійсь розвалюсі живе. До Ілони кілька разів приїжджав, з бананом і соком. А як довідку треба було в школу, ледь його витягла, щоб тверезим. Він з таким перегаром з’явився! Водила його тут, картку з трудом оформили. Тепер мала хоч пару тисяч отримуватиме.
Від Колі допомоги ніякої. Навчанням не цікавиться, грошей на дитину не дає. З попередньої роботи звільнили, зараз у лісі підробляє. Раз п’яним зателефонував до Ілони: «Приїду машиною, тебе заберу». Мала злякалася: «Я не поїду. Буду жити з тьотею Свєтою і дядею Сашею».
Його мати, баба Галя, уже старенька. І в неї під опікою двоє онуків, діти покійної дочки. Вона за те, щоб я Ілону під опіку взяла. А Коля добровільну відмову від дочки писати не хоче. Каже: «Вам що, грошей мало?»
Ноутбука в дитини немає. І грошей немає купити. Що поганого, якщо отримуватиме на якусь пару тисяч більше?
Хочу, щоб Ілона жила з нами. Усі документи зібрала. Ходила в службу у справах дітей. Обіцяли допомогти.
— Бесполєзно, — махає рукою Олександр. — Якби хотіли, уже б за два роки щось зробили.
— Ще піду, — не відступає Світлана.
— Треба подавати в суд. Адже, по суті, ми не маємо права на цю дитину. Але чи не заберуть її в дитбудинок, якщо батька позбавлять батьківських прав? — переживає чоловік. Видно, що до Ілонки обоє вже прикипіли.
«Не можу відмовитись. Я — єдиний годувальник»
— Ви будете забирати дочку до себе? — запитала 38-річного Миколу ЯНКА.
— Мені поки що нема куди, — розгубився чоловік. Під час нашої розмови був тверезий. — Хата вигоріла, сам живу в постройці. Там взагалі ніяких удобств. Поки що намагаюся заробити, щоб щось купить. Хата в селі 60-80 тисяч коштує. Працюю на підприємця. Але там не числюся.
— Її тітка, в якої Ілона живе, хоче взяти дівчинку під опіку...
— Знаю. Збирається подавати в суд, щоб позбавити мене батьківських прав. Якщо їй так вигідніше, то нехай подає. Як суд вирішить, я противитись не буду. У соцслужбі пояснили, що сам я цього зробити не можу. Бо я батько, єдиний годувальник.
— Аліменти платите чи так гроші на дитину даєте?
— Якщо щось є, то даю. Донька є донька. Вона виросте і зрозуміє, що так склалися обставини. А я завжди буду допомагати, вона в мене одна-єдина.
— Чому розійшлися? Кажуть, ви їх вигнали?
— Щось трохи було, — зам’явся Микола. — Воно вже минуло і не потрібне зараз.
Авторка: Олена ГОБАНОВА, "Вісник Ч", Фото автора
"Час Чернігівський" писав про життя людей на Чернігівщині:
