31-річний Микола ГЛУЩЕНКО, сімейний лікар та лікар-ендокринолог, працює в Мені. Кабінет у нього, як у швидкої допомоги, під номером 103. Приїхав з окупованого Бердянська Запорізької області.
Пройшов 12 російських блокпостів
— Після закінчення запорізького університету мене розподілили на роботу в Бердянськ. Навчався на бюджеті, тому треба було відпрацювати три роки. Там я проживав з 2016 року, — каже лікар. — У четвер почалася війна, а в неділю росіяни були вже в Бердянську. Покинути рідне місто довелося у квітні 2022 року. Кацапи були всюди, вільно пересуватися містом цивільні майже не могли. Залишив двокімнатну квартиру. Родичів там теж немає.
— Чи відомо, що зараз з квартирою?
— Ціла. Попросив колегу, яка там залишилася, приглядати. Дав їй ключі. Поки все добре. Правда, хтось намагався залізти. Та двері гарні, замки міцні. Не змогли відімкнути. Але зламали. Чоловік колеги нові замки вставив. Знайомі кажуть, мародерять у покинутому житлі в окупації і свої також.
Батьки розлучилися, коли мені було 12 років. Усі мої жили в Гуляйполі Запорізької області. Зараз це сіра зона, постійно під обстрілами. Мати зі старшою сестрою та її родиною виїхали в Запоріжжя на початку вторгнення. Мати померла у грудні 2022 року. Постійні стреси, інсульт, онкологія. З татом зв’язок підтримуємо. Спілкуємося через інтернет. Він залишився в окупації.
— День виїзду пам’ятаю як зараз. Узяв сумку з речами на перший час і ноутбук. Доки виїжджав на автобусі з іншими людьми на підконтрольну Україну, довелося проїхати повз 12 російських блокпостів. На кожному чоловіків роздягали, оглядали, чи є татуювання. Допитували, перевіряли телефони і сумки. Дивилися, чи є я в їхній базі. Що я лікар, не зізнався. Казав, працюю продавцем-консультантом. Бо чув, що незадовго до мого виїзду, колега розповів росіянам на блокпості, ким працює. Його вивели з автобуса і мучили. Чомусь у них лікарі асоціюються з офіцерами. Тобто, з особливо небезпечними.
— Ноутбук не забрали?
— На щастя, не помітили. Я його поклав між речами. Оглядали поверхнево. Легенько натискали зверху, промацували, чи везу вибухівку.
Спочатку виїхав до Запоріжжя. Був там кілька місяців. Потім два місяці жив у Києві. Було важко. Працював сімейним лікарем та ендокринологом. У червні 2023 року знайшов роботу у приватному медичному центрі в Борисполі. Надали житло. Працював ще кілька місяців.
Знайомі з Борисполя порадили поїхати в Короп. Я бачив, що війна не закінчується. Надія повернутися додому притихла. Мені треба десь осідати. Познайомився з директором поліклініки. Вирішив залишитися там. Мені дали службове житло, яке я міг би приватизувати після 10 років роботи. Пропрацював три місяці і життя повернулося гарним боком. Поїхав на медичну конференцію.
— А я тоді була у відпустці, — приєднується до розмови 32-річна Катерина ПАНЕЦЬ, дружина Миколи. — Керівниця передзвонила і запитала, чи хочу з’їздити на навчання. Вагалася, та все ж поїхала. Роззнайомилися якось швидко. Закрутилося і через місяць стали думати, як жити разом.
Катерина Панець — лікарка-педіатриня у КНП «Менський центр первинної медико-санітарної допомоги».
— Я в Коропі, вона в Мені. Далеченько, — додає чоловік. — Катя планувала до мене переїхати. Тільки їй треба було ще відпрацювати три роки. До листопада 2024 року. Бо через декрет переривалася. Плани трохи довелося скоригувати. Катя завагітніла. Стали думати, як усе ж таки оселитися в Мені.
— Чи допоможе громада оформити житло як службове?
— Якраз у лютому 2024 року в КНП «Менський центр первинної медико-санітарної допомоги» звільнилася Віра Сердюк, сімейна лікарка. І через місяць я вже працював на її місці, — каже Микола Глущенко. — Пацієнтів, які уклали декларацію, набрав швидко. Треба 1800, у мене трохи більше — 1810-1815. Щодня в середньому 20 людей приходить. Також тричі на місяць приймаю пацієнтів у селах — Ліски, Максаки, Садове.
— Пацієнтам подобається. Бо добряк, — нахвалює свого лікаря Ірина ХОМЕНКО, медична сестра.
Звернувся в міську раду до Юрія Стальниченка, секретаря ради. Написав заяву, що мені треба житло і допомога як ВПО (внутрішньо переміщена особа). Майже відразу, на першій сесії, видали ордер і надали житло. Уклали договір.
17 квітня 2024 року родина медиків відсвяткувала новосілля.
— Двокімнатна квартира в центрі Мени на п’ятому поверсі. З косметичним ремонтом. Та є велике «але», — печалиться чоловік. — Квартиру мені дали як ВПО. Договір треба продовжувати раз на рік. Сподіваюся, що влада зможе перевести квартиру в службове житло. Я залишаюся в громаді, працюю тут. У мене сім’я. Тож хочеться впевненості в завтрашньому дні. Щоб пропрацював 10-15 років, і це житло залишилося моїй родині.
Хочеться вже потроху облаштовувати своє гніздечко. Тим паче, дружина так само працює лікарем. Як ВПО жодних виплат та пільг не отримую. Років три вже.
— Приходила до нас перевірка. Дивилися, чи придатна оселя для житла, — згадує Катерина. — Стіни були голі. Був унітаз, раковина, душова кабіна, газова плита та мийка. Кілька тумбочок на кухні. Меблі завезли свої.
Балкон у жахливому стані. Його ніхто не ремонтував. І ми не можемо, бо житло не наше. Раптом що, гроші за будматеріали ніхто не поверне. І з собою не заберемо, якщо будемо з’їжджати. Казали, може, донорів знайдуть, які допоможуть з ремонтом житла. Та за півтора року охочих не знайшлося.
Чоловікові дали підйомних 40 тисяч гривень, як лікарю. Витратили на техніку і меблі. Якщо статус ВПО з нього знімають, то що далі? З речами на вихід?
У Менській центральній районній лікарні є будиночки для лікарів. Молодь отримує квартири.
— У Корюківці, сусідній громаді, відразу службове житло дають, — додає Микола. — Мена мені чимось нагадує моє рідне місто Гуляйполе. Там було 15-16 тисяч населення. Тут десь так само. Повертатися в Бердянськ не хочу. Аби можна було забрати в мене житло там, а залишити цю квартиру, було б добре. Та, на жаль, подібних програм немає.
Рік тому, 18 жовтня, у родині медиків народився хлопчик. Назвали Родіоном.
— Донечці Софії шість років, першокласниця. Від першого шлюбу. Неподалік Мени, за п’ять кілометрів, у селі Загорівка (колишня назва Пам’ять Леніна, це під Куковичами) проживає моя мати. Доки ми на роботі, ляльку няньчить вона, — посміхається Катерина. — Вийшла на роботу три місяці тому. За сумісництвом я також лікарка-статистка.
— Порадуйте гарними цифрами.
— За дев’ять місяців цього року народилося 44 малюки, з них — одна двійня. Це ті, які задекларовані в менській амбулаторії. Торік діток було 75.
* * *
— Чи можна квартиру, де проживає Глущенко, перевести в службову? — перепитала в Юрія СТАЛЬНИЧЕНКА, секретаря Менської міської ради.
— Ні. На її купівлю виділялися державні кошти за цільовою програмою саме для внутрішньо переміщеної особи. Квартира на балансі міськради.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Не спрацювалися: чому звільнився лікар-сирієць з прикордонної громади
- Військового залишили помирати: мати загиблого захисника вимагає покарання для лікаря
- Контузії, головний біль і нічні кошмари: як почуваються медики, які потрапили під обстріл на Чернігівщині
