Після виходу на пенсію нині 66-річний чернігівець Микола Іваненко майже повністю перебрався на свою малу батьківщину — в Бихольцохівку на Ріпкинщині. Життя в селі йому дуже подобається, хоч і має свої складнощі. До них Миколі Івановичу, як і його дружині Олені Павлівні, не звикати. До того ж, аби полегшити свій сільський труд, чоловік постійно придумує різні корисні винаходи.
40 років Микола Іваненко пропрацював водієм тролейбуса в Чернігові.
— Можна сказати, що професію я обрав випадково, — говорить він. — Прийшов з армії, треба було визначатися з роботою, а мій товариш саме навчався на водія тролейбуса, ось я з ним за компанію і пішов. А в результаті пропрацював у Чернігівському тролейбусному управлінні все життя — маю один-єдиний запис про роботу в трудовій книжці. Хоча найбільше ЧТУ я завдячую зовсім іншим — своєю дружиною. Із Лєною ми познайомились на тих же курсах водіїв тролейбуса.
— Я теж усе життя пропрацювала в ЧТУ, але на різних посадах в управлінні, — долучається до розмови Олена Павлівна. — Сама я родом із білорусі, навчалась у Києві, а в Чернігів потрапила за розподілом. Піти ж на курси водіїв тролейбуса вирішила з цікавості. Водієм так і не працювала, зате зустріла на курсах Колю, і ось уже 44 роки ми разом. Двоє дітей, троє онуків…
Скільки пам’ятаю, Коля завжди мріяв після виходу на пенсію переїхати в село. У місті жити ну ніяк не хоче, — сміється. — Я ж люблю комфорт, ось чоловік і облаштував будинок усіма вигодами, які є в міських квартирах, а заодно напридумував інших цікавих штук.
Город родини Іваненків виглядає майже ідеальним: на грядках — жодної зайвої травинки, розсада — кущик до кущика. Олена Павлівна показує нам металеве кільце на довгій ручці:
— Це — сапалка (на знімку Микола Іванович тримає її в правій руці. — Авт.). Коля сам зробив. Дуже легка і зручна! Дозволяє швидко збити маленький бур’ян з поверхні землі. А ось це — пристрій для садіння овочево-ягідних рослин (на знімку — в лівій руці. — Авт.), — Олена Павлівна дістає із сараю пристрій у вигляді металевої чашки без денця — теж на довгій ручці. — Ставиш на городі в обране місце, легенько натискаєш, ґрунт виходить через отвір нагору, все — лунка необхідного розміру готова! Так набити рядок можна дуже швидко. Не треба копати лопатою, загрібати зайву землю. За допомогою цього пристрою ми садимо полуницю, розсаду капусти і помідорів.
— Так, він у нас уже років зо три, — додає Микола Іванович. — Робив його я саме для ягід (Лєна тоді полуницю саджати збиралася), це вже згодом знайшли йому інше призначення. Ідею, скажу чесно, підглянув в Інтернеті. Всілякі приспособи для саду, городу, побуту мене завжди цікавили. Буває, побачу щось у мережі, візьму це за основу і додам свого, а буває, придумую сам з нуля.
Разом із Миколою Івановичем заходимо в його простору майстерню. Тут теж є на що подивитися.
— Оце наш прес, — показує він на металеву конструкцію. — Ним ми давимо яблука на вино. Я зробив його сам. Усе просто — металева рама, піддон, поршень, домкрат… Працює на відмінно!
Не можемо не помітити в майстерні аж 10 точильних верстатів.
— Заводський серед них лише один, — каже Микола Іванович. — Інші зібрав я. В основі — мотори зі старих пральних машин, у деяких змонтовані готові точильні круги, в деяких — точильне полотно набите на фанеру. Плюс пакетні вимикачі. Точу ножі, ножиці, пили, сапи. Буває, що й сусіди приходять зі своїм інструментом. У селі це справжня необхідність. Взагалі ж нічого надзвичайного я тут не бачу. Кожен чоловік за бажання може таке зробити. Особисто для мене виготовлення різних пристроїв — це справжнє хобі. Як переїхав у село, так і почав майструвати. А що? І цікаво, і корисно.
Джерело: "Гарт", авторка Катерина ДРОЗДОВА
"Час Чернігівський" писав про таке:
