Із 24 лютого Городнянська громада перебувала в окупації. І хоча повноцінної окупаційної влади росіяни тут встановити не змогли, населені пункти громади понад місяць були у цілковитій ізоляції.
Поставок найнеобхіднішого чекати було нізвідки — всі шляхи до Городні були під контролем росіян, в під Черніговом точились гарячі бої.
Питання забезпечення населення хлібом гостро постало вже на початку березня. У міській раді почали шукати шляхи виготовлення борошна на місці з наявного тут зерна, адже запаси хлібозаводу були обмежені. За словами директорки хлібозаводу Лариси Козел, підприємство мало власний запас сировини на два місяці, але ніхто не знав, скільки продовжуватиметься блокада.
У Вихвостові у СТОВ «Віра» є млин, але добратися туди через ворожі блок пости й велике скупчення військової техніки було завданням не з легких. За домовленістю з головою СТОВ «Віра» Миколою КОНДРЕНКОМ треба було переправити першу партію борошна кількістю чотири тонни з Вихвостова до Городні.
Транспорт надав директор ДП «Городнянське лісове господарство» Валентин Реуцький:
«Я дам машину. Заберуть так заберуть. Не голодувати ж людям».
У першу небезпечну поїздку за борошном відправились водій Олександр Грабовець та заступник міського голови Володимр Пінчук 6 березня. Не менш небезпечним шляхом зі Сновська привезли дріжжі Сергій Михальченко й Сергій Спутай.
Хліб не припиняли випікати жодного дня. Але в місті все одно поселились ажіотаж і паніка. Черги за хлібом вишиковувались під кожним магазином щодня. Найбільш налякані, незважаючи на комендантську годину, займали чергу о третій-четвертій годині ранку.
Почався «сезон сухарів» на чорний день. Хліба стало катастрофічно не вистачати, хоча його відпуск в одні руки був строго лімітований. Деякі підприємці у своїх магазинах запровадили навть талонну систему продажу. Чотири-п’ять тонн хліба щодня, які випікав хлібозавод, нині не задовольняли потреб.
Довелось шукати додаткові шляхи виробництва борошна. Дмитро Руднік, голова ліквідаційної комісії колишнього радгоспу «росія» запропонував спробувати молоти зерно на наявній ДКУ — мельниці, яка у свій час виготовляла борошно для тваринництва. Зерно для цього надало Городнняське хлібоприймальне підприємство, керівником якого є Юрій Стадник. Таким чином забезпечили пшеничним і житнім борошном не лише хлібозавод, а й для продажу населенню. Окрім того, певний час постачали хліб і в Тупичівську ОТГ, Макишин та Седнів.
У ці дні на місцевому хлібозаводі щодня працювали бригади по п’ять чоловік у дві зміни по 16 годин. Замість дріжджів використовували заморожену закваску, тому городнянці дуже хвалили «хліб військового часу».
А вже через два тижні від початку окупації Городнянський хлібозавод запустив кондитерський цех та почав виготовляти печиво та пряники в обмеженій кількості — для потреб сімей з дітьми та інших вразливих верств населення.
І сьогодні, коли налагодилось постачання й у всіх магазинах почав з’являтись хліб інших виробників, городнянці зі сльозами на очах кажуть, що городнянський хліб — найсмачніший. Бо знають йому ціну.
Читати також: Хліб із присмаком війни: як Чернігівщина вирішувала хлібну скруту
Джерело: "Новини Городнянщини" від 2 червня 2022 року
* * *
