Мешканці Хотівлі, яка, як і багато сіл Городнянщини, розташована маленьким острівцем в довколишніх лісах, кажуть, що їм поталанило в тому сенсі, що їхній населений пункт не являв собою ніякого стратегічного значення на дорозі до Чернігова. Хоча вибухи, які лунали під Городнею, в стороні Ріпок та Чернігова, в також літаки та гелікоптери було добре чутно й видно з домівок хотівлян. Відчули тут на собі й подих окупації, коли не можна було придбати нічого з товарів першої необхідності. Але місцеві говорять, що ані наслідки військових дій, ані терор з боку рашистів їх не торкнулись. І за це дякують Богу і мужнім захисникам Чернігова й України.
«У перший день війни Микола привіз стільки хліба в село, що я думала як люди не розберуть, то сама рік його їстиму»
Хотівля — село невелике. До війни тут офіційно було зареєстровано 252 жителі. На село — два магазини, один з них — приватних підприємців Надії ти Миколи Харькових, які вже понад двадцять років займаються соціально активним бізнесом.
Микола — з тих підприємців, які часто у збиток собі доставляють товар у найвіддаленіші населені пункти громади — Володимирівку, Ільмівку, в тому числі й ті, де мешкають жителі, яких легко на пальцях руки перерахувати — Карпівку, Слободу, Диханівку, Будище тощо. А Надію городнянці знають як жінку, яка з однаковою вправністю і траву покосить, і корову подоїть, і односельців на толоку згуртує, і вмить дозвілля та відпочинок організує, а у вільний час ще й вишивкою тішиться — важко перелічити, скільки городнянських модниць красується у її барвистих вишиванках.
Подружжя Миколи та Надії Харькових
"Коля якраз напередодні приїхав із санаторію, — каже Надія Харькова. — Оскільки поставками займається саме він, то 24 лютого вранці вирушив у Чернігів, щоб закупити й привезти товару. Але в Політрудні міст вже був підірваний, тож він розвернувся назад. Заїхав на городнянський хлібозавод, щоб узяти хоча б хліба. Мені тоді здалось, що він забрав на підприємстві всю продукцію — стільки привіз хліба й булок, що нам для села вистачило їх щонайменше на п’ять днів. Я ще подумала: як не розберуть, то я той хліб сама рік їстиму. Як виявилось, то був Божий промисел — хліб у села припинили доставляти, з хлібозаводу подзвонили й сказали, що тільки самовивозом.
Коли Микола повертався назад з тієї першої поїздки, йому довелось рухатись назустріч довжелезній ворожій колоні. Техніка не тільки їхала — безліч її стояло на узбіччях, на полях. Миколину машину зупинили, наказали відкрити будку. Побачивши, що в «Газелі» тільки хліб, дозволили рухатись далі".
"Покинуті у лісі російські вояки підірвали власний танк і тікали пішки через кордон додому"
У магазинчику Харькових був чималенький запас продуктів. Тому в перші дні ніякого дефіциту не відчувалось. Хоча люди, налякані словами «війна» і «окупація», розкуповували все, що бачили на прилавках. Приїжджали покупці й з Городні, Дроздовиці та Травневого, дивувалися, що навіть цукерки є в продажу, адже в інших торгових точках їх уже не було.
Селянам було дещо легше переживати період відсутності поставок харчів, бо в кожному дворі були запаси сільськогосподарської продукції, а дехто ще й утримував корівчину, що давало змогу мати молоко. У Надії ж з Миколою якраз у той час корова не доїлася. Почувши, що в См’яч-Луб’янці через відсутність збуту підприємство роздає молоко безкоштовно, невгамовна Надія тут же зазбиралась у дорогу.
"Колі я боялась і говорити, бо він обрубує всі мої афери одразу, — сміється Надія. — Тож вирушити в путь зі мною зголосилися кум Віктор Пустовойт і місцева вчителька-пенсіонерка Раїса Миколаївна. Якраз на той час на Городню повинна була вирушати колона ворожої техніки, яка базувалась у Дроздовиці. Дізнавшись від знайомих, коли вона вирушила звідти, я приблизно вирахувала час, коли колони на нашому шляху не повинно було б бути. Ми побрали порожню тару під молоко і вирушили в путь. Але щось пішло не так, і ми на лісовій дорозі уткнулись носом прямо у бік ворожим танкам. Солдати були з червоними пов’язками, у кожного — автомат, який виглядав із вікна. Але по нас не стріляли, навіть махали рукою — мовляв, їдьте, чіпати не будемо. Тож ми вирішили тихенько рушати услід за колоною".
Повертаючись назад вже з молоком, у лісі Надія разом з попутниками побачили ворожий танк, який через несправність зупинився. Надія не могла стриматись, щоб не зупинитися й роздивитися ворожу машину ближче. Каже, що рухало нею спонтанне бажання сфотографувати російську техніку. Однак з-за дерев вийшли російські військові, залишені для охорони танку.
"До нас підійшов один солдат, хлопчина років 18-19-ти, — каже Надія. — Я телефон одразу сховала, а кум мій і питає в нього: «Хлопці, чого ви сюди прийшли? Ви ж розумієте, що живими не повернетесь?». А вони йому: «В нас наказ». Фото з танком у мене так і не вийшло. Солдати ті сиділи-сиділи в тому лісі — може, й тиждень. Сміття довкола понакидали, багаття палили — мабуть, щось там готували собі з сухпайків та грілися. Зима ж. За ними так ніхто й не повернувся з росіян. От вам і «своїх не бросаєм». А потім, казали жителі ближніх сіл, вони самі свій танк підірвали й через ліс пішки пішли в напрямку росії чи білорусі".
Сміття, що залишили після себе рашисти біля танку
"Цукерки від тьоті Наді"
Через деякий час гостро стала поставка хліба в село. Надія вирішила рушати за ним в Городню на хлібозавод. Це було небезпечно, адже частина російських солдатів з однієї з колон, яку розбомбили під Городнею чи ближніми селами, озброєні бродили лісами саме в їхній місцевості, шукаючи шлях повернення до кордону. Знову виручив Віктор Пустовойт, який зголосився супроводжувати Надію в поїздці. Згодом вона й сама зробила такі поїздки регулярними по черзі або разом з Миколою. Хліб завозили й у Травневе. Щоправда, там не торгували — просто залишали мішок з хлібом в одному з будинків, а там вже селяни самі розбирали його. У Хотівлю привозили й борошно другого сорту, яке виготовляли в Городні. На дальні села не доїжджали через відсутність пального й неможливість його придбати. Місцевий фермер Сергій Малофій роздавав місцевим молоко, а ще здавав насіння на комбікормовий завод і привозив назад олію.
Окрім хліба, на хлібозаводі давали сухарі й трохи солодкої випічки. Її Надія з Миколою ретельно розподіляли між багатодітними сім’ями, яких у Хотівлі п’ять. На час нашої розмови в магазин нагодилась Альбіна Михієнко з дворічним сином Денисом. Хлоп’я тут частий гість, як і вся малеча села. Адже навіть в часи окупації в тьоті Наді у магазині була прихована коробочка з цукерками, якими вона пригощала малюків. На щастя, звуків від ракет і вертольотів, які через село літали на Чернігів, хлопчик не чув, оскільки це було найчастіше під час його сна. Але хотівляни не тільки чули, а й бачили чорних птахів, які несли смерть.
"Танки йшли через Кузничі й Дроздовицю, а наше село посередині, — каже Ольга Яковенко, яка теж зайшла в магазин. — Над нами вертольоти літали. Та так низько, що ледь дахи будинків не чіпляли. Бачиш оті снаряди, які він несе. Бачиш і обличчя ворожого льотчика. Летить на Чернігів. А вночі прокинешся від гулу. До вікна підійдеш — літаки летять, а в стороні Чернігова криваве зарево. Наших дітей вбивати рушають. Уся ж наша молодь там, в обласному центрі..."
І все ж хотівлянам довелось побачити росіян у своєму селі. Шістнадцять озброєних солдатів з червоними пов’язками йшли через нього пішки до кордону, повертаючись додому після того, як котрусь з їхніх колон розбомбили. У парку, біля ферми їх побачив тракторист Василь Шуляк. Виснажені й налякані, вони спитали де можна купити продукти й попити води та де кордон. На що отримали відповідь:
"Та з вашим приходом у нас всі продукти скінчились. Магазини порожні, там нема чого шукати. Вода он, хіба у водонапірній башті. А кордон у нас тут всюди довкола. Прямуйте".
Джерело: "Новини Городнянщини"
