77-річна Галина ПОДОЛЯКО живе на підніжжі гори в Мезині. Це на Коропщині. Такі гори тут смугою, утворилися в прадавні часи від зсуву земної кори. Трохи далі гора крейдяна, під нею навіть грязюка біла. Місцеві називають їх кручами.
Перед воротами лелече гніздо на стовпі. Визирають підрослі пташенята. За будинком гора різко крутішає.
— На горі в нас кладьбище. Чоловік п’ять років як помер, часто дертися доводиться. Я 50 східців накопала, лізу-лізу туди вгору. А на оцій кручі ми сіно косили, — показує на майже відвісний схил поряд. — Чоловік косив, а я перевертала, згрібала. Ніде сіна не можна було взяти. Тепер луг дають.
Оце ми тут раніше всі жили, — показує на хату поряд. — Із чоловіком, свекрухою, дітьми. Сусідська хата поруч дешево продавалась, і ми купили. Веранду пристроїли, перейшли з чоловіком.
Ми за Галиною Ларіонівною позадирали догори голови і спостерігаємо, як до гнізда летить мати-лелека. Довго кружляє в небі перед тим, як сісти.
— Син з невісткою сьогодні пасуть корів. Три дні відпасти треба. Бо три корови тримаємо.
Луки, пасовище — зразу за вулицею Зарічною. Далі Десна. До двору долітають оводні, а ближче до річки їх валом.
— І оцей чужий двір нам у користування дістався, — веде далі Галина Ларіонівна. За паспортом вона Ганна, але в селі, у школі, де працювала багато років, називали Галиною. — Колись це місце було густонаселене. Зараз жителів у селі — кіт наплакав.
Сама з Атюші. Це з іншого краю колишнього Коропського району. Закінчила ніжинський пед. Викликав зав районо і каже: «Нам треба математик». «Я готова». Було 20 років.
Пропонує мені два місця поряд і одне далеко — Мезин. Мені захотілося в Мезин через незвичну природу. «Завтра й їдь», — каже. Це було 7 грудня. Поїхала. Батьки не хотіли відпускати далеко, але погодились. У Короп доїхала нормально. З Коропа до Понорниці теж автобусом. Якийсь проходящий ішов. А далі до Мезину хоч крилами лети. А вже вечоріє. Аж хтось мені каже: «Іди до понорницького молокозаводу, туди привозять вечірнє молоко. І тою машиною доїдеш». Прийшла, а з Мезину тільки вранці молоко привозять. «Їдь до Покошич». Покошицька машина ввечері привозить молоко. Ну і ладно. А від Покошич до Мезину ще кілометрів 10. Шофер молоковоза привіз мене в Покошичі. Зима, день короткий. Каже: «Іди в пожежну. Там чоловіки збираються, у карти грають. Може, щось придумають». Приходжу. Грають. «Підкажіть, як до Мезину добратися». «А ніяк. Уже ніч надворі». Я стою, не придумаю, що робити. І одні чоловіки там. Хоч пішки йди. «А чого тобі туди?» — запитують. Я розповіла. Один каже: «Зараз я конем відвезу». Запряг коня, посадив мене на воза і привіз до своєї тещі Параски Максимівни, у якої квартирувала вчителька, що була переді мною. Якраз за день до того, 6 грудня, вона її випровадила. І я в неї осталась на квартирі. Так мені повезло тоді, що попався той зять. І він задоволений — теща чарку налила, повечеряв і назад поїхав. І теща рада, що нову квартирантку знайшла, і я.
Назавтра пішла з директором знайомитися. Тут була велика двоповерхова дерев’яна школа, 250 учнів. «Так, Ларіонівно. Оце тобі діти. Співай, танцюй, що хочеш, те й роби, але зроби так, щоб був порядок у класі». Мені дали шостий клас. Тієї вчительки, що поїхала. 25 учнів. Але діти були слухняні. А в дев’ятому додалося з інших сіл, було дві паралелі по 26-27 учнів. До нас їздили старшокласники зі Свердловки (тепер Деснянське), з Новгород-Сіверського району: Студінка, Карасівка, Ігнатівка — села, де не було середньої школи.
Пізніше, коли в Свердловці головою колгоспу став Олександр Боровик, поставив нову школу і клуб, тоді Мезин почав опадати. У Свердловку запросили на роботу учителькою математики, працювала 16 років. Возив шкільний автобус. Трикімнатну квартиру там дали. Привезла і доглядала паралізовану матір. Чоловіка забрали керівником оркестру, але працював недовго, пішов на пенсію. Потім повернулася в свою школу. Ще 11 років працювала. Дітей усе меншало, і врешті школу в Мезині закрили. Трудового стажу 52 роки.
Чоловік Петро Матвійович був керівником духового оркестру. Закінчив сім класів, а потім курси в Чернігові. На шість років старший. Він ходив у вечірню школу. І зазвичай після занять мене виглядав на перелазі. Сяде на ворині і чекає.
Оркестр був при клубі в Мезині. Я й закохалася в чоловіка через оркестр. Репетиції були в школі. У спортзалі зберігалися інструменти. Бо будинок культури був недобудований. Я чула, як вони грали на репетиціях, і душа розпливалася. Така краса! І він мені сподобався.
На ви чоловіка називала довго, уже й перша дитина народилася, Свєта.
Менший — син Юра. Зараз водій шкільного автобуса. Старшій його Ліані 27 років, працює в Києві на фірмі. Пів року стажувалася в Америці. Молодший — 23-річний Ярослав.
— Бабо, а що, радіатор привезли? — лунає здивований молодий голос у відчинене вікно. — Ого! А ми не вірили з батьком! — заходить до хати Ярослав. І зразу пішов приміряти подарунок. Червоний «ВАЗ» з поламаним радіатором нудьгує від неробства в саду. До цього возив Ярика на роботу на сумський міст, до Пирогівки. Уже два дні, як його замінив мотоцикл.
Ярик ще нежонатий. Закінчив Київський університет ім. Шевченка, факультет управління Державної охорони, спеціальність «Державна безпека». Працює за спеціальністю.
—Такий, як треба, — витяг старого радіатора з «ВАЗу» Ярик. — Дякую, виручили!
— У нас з чоловіком машини ніколи не було. Я все життя хотіла. І гроші збирали — ми з Петром, і батьки нам. Поки все зібране згоріло в банку.
Брат Семен, старший на 16 років, був автоінспектором у Батурині, начальником дільниці. У нього був службовий мотоцикл з коляскою. Я навчилася їздити. І старий «Іж». Коляску він продав, а мотоцикл довго стояв у курятнику. Ми з хлопцями витягли, він завівся. Я на курси водіння записалася, здала все. І доки дівкою була, на вихідні з Атюші до Мезину їздила тим «Іжем». Брат казав: «Де заглохне, там і кидай». Але не поламався, вивозив мене. Потім у чоловіка мотоцикл був, їздили в Атюшу в гості або на храм. Він же не пив.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА
"Час Чернігівський" писав про таке: Гуси та норки Олександри з Нових Яриловичів
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
