Один із батальйонів 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені Гетьмана Виговського майже від першого дня російської навали обороняв Чернігів та область. Декілька захисників на правах анонімності поділилися своїми спогадами.
Батальйон заїхав у Чернігів 26 лютого і поділився на кілька частин. Хлопці зробили блокпости. Перші дні повномасштабного російського наступу перебували у місті і були напоготові, якщо росіяни вирішили б зробити прорив. За словами військового, одного дня з’явилася інформація, що ворожа армія намагається прорватися в Чернігів зі сторони села Ягідне. Батальйон розмістився на Валу і був готовий зустріти ворога автоматами, ручними протитанковими гранатометами та бойовими машинами. Однак ніякого наступу не відбулося, і хлопці отримують інший наказ – виїхати до села Іванівка.
Незадовго до того, як зайняти Іванівку, частина хлопців перемістилась до села Ягідне, де облаштувала блокпост. Але через декілька днів його атакували.
«Хлопці трошки не утримали. Спершу трішки відійшли. Але приїхав Віктор Ніколюк з двома танками, і ми пішли брати цей блокпост. Тільки доходимо до цього блокпоста, нас починають крити міномьоткой. Зав’язався бій. В результаті ми знищили бойові комплекти і так точно одну беху-3», - розповідає один з бійців батальйону.
Хлопці повернули собі блокпост і знову зайняли свої позиції в Іванівці. З кожним днем вони все більше потерпали від мінометних обстрілів росіян, ворожа авіація також працювала. Воїни боронили село до останнього, поки одного дня їхню оборону не зламала колона російських танків. Батальйон намагався протистояти, але сили були не рівні, тому командування вирішило відійти. В Іванівці втратили одного побратима, ще четверо людей не встигло вийти. Через три дні двом вдалося вирватися.
«Вийшли полями на свій страх і ризик. Де-не-де був інтернет, ловили мережу, загружали карту і виходили», - розповідає військовий.
Доля інших двох залишалась невідомою близько місяця.
«Всі думали, що вони загинули. Я ж був впевнений, що ні. Казав, що не може бути такого. Якщо загинули, то їх би знайшли. Коли ми через місяць побачили їх, то всі плакали. Їх на руках носили. Вони весь цей час сиділи на даху. Їм дід носив їсти, але тихенько, бо росіяни ходили по хатах і перевіряли. Як їх не знайшли – невідомо», - каже оборонець Чернігівщини.
Після відходу з Іванівки батальйон облаштовується в селі Количівка: займають оборону та облаштовують позиції. Та хлопців криє ворожа артилерія. Рашисти декілька разів намагалася прорватися в Количівку, але наші війська не давали зробити їм цього.
«У нас усе було із зброї. Ми підбили 3 танки, БТР і ще щось. Їх (росіян) там багато було, слава Богу там і полягли вони. З наших всі живі вишли».
З настанням темряви хлопці використовували тепловізори, щоб помітити ворога. Зізнаються, що кількості тепловізорів не вистачало.
«Вчотирьох заступали на чергування. Один дивиться у тепловізор, інші - напоготові. Коли побачив когось у тепловізорі, дає вказівки. І тоді туди валили зі всього, що можна».
В Количівці батальйон залишався до останнього дня оборони Чернігівщини.
"Час Чернігівський" розміщував спогади оборонців Количівки: Захист Чернігова та бій під Количівкою: історія воїна “Афганця” та Голодні собаки їли целофан, а село нагадувало Сталінград: один із найстарших оборонців Чернігова "Михалич" розповів про бої за місто.
Авторка: Дарина Руденко
