Юрій Мірешко з Коропа - тато трьох донечок. Як багатодітний батько міг не йти воювати. Але чоловік твердо для себе вирішив: «Піду»…Та майже пів року Юрію довелося оббивати поріг місцевого військкомату, поки його зрештою зарахували до лав Збройних сил України
Юрій був одним із тих, хто поповнив ряди тероборонівців. А у травні 2022 року, коли це добровольче об’єднання розпалося, вирішив, що повинен взяти до рук зброю, аби захищати країну, захищати свою сім᾿ю.
- Ми з товаришем вирішили для себе, що воювати підемо, тож чекали повісток. Чекали-чекали, а їх нам усе ніхто не ніс. А тоді вже й самі пішли у військкомат. Та нас не взяли ані першого разу, ані наступного. Тож довго ходили туди, як додому, просили, щоб нас мобілізували, - згадує Юрій свої безрезультатні візити до військкомату.
- Чому ж не брали?
- Бо багатодітний батько, трьох неповнолітніх дітей маю.
Цю причину щоразу йому і називали, коли він з’являвся на порозі військкомату. Однак чоловік настирливий, все ж добився свого.
- Чернігів дав добро на мою мобілізацію. І 29 листопада 2022 року мене і мого товариша, з яким ходили у військкомат, мобілізували, - розповідає 43-річний солдат Юрій Мірешко. – Так я опинився у 105 прикордонному загоні імені князя Володимира Великого.
- А дівчата ваші як відреагували на рішення йти воювати? Що сказала дружина, доньки?
- Дружина була проти…Але ж хто, як не я, - пояснював дружині Людмилі. - А ось доньки зраділи.
Можливо, не стільки радістю можна назвати реакцію донечок. Кажуть дівчатка, що гордяться своїм татом і щодня з нетерпінням чекають його додому.
Юрій Мірешко вже півтора року охороняє кордони Чернігівщини. А у порівнянні з першим роком широкомасштабного вторгнення, нині ситуація складніша. Зізнається наш захисник, що досить неспокійно у них: обстріли щодня, і стріляють з усього, що у ворога є. І куди прилетить, теж ніхто не знає. Тож страшно, небезпечно. Розповів Юрій, якщо раніше ворожі коптери просто літали: розвідували, фотографували, то зараз усе інакше. З коптерів вибухівку скидають і по військових позиціях, і навіть по цивільних машинах. А ще ж і диверсійно-розвідувальні групи зачастили на нашу українську землю.
- Ось пару тижнів тому намагалася одна така група зайти на нашу територію. Ворог побачив, що його помітили, тож повернувся, - говорить військовослужбовець. – Ось у зв’язку з цим ми і оголосили збір на тепловізійний приціл. Бо ж ті, що нам дала військова частина, розраховані на досить невелику відстань.
- А як далеко від вас росіяни знаходяться?
- І за 800 метрів, місцями і за 2 кілометри: лінія кордону ж не рівна. А є такі ділянки, де навіть чутно, як вони говорять, - розповідає Юрій Мірешко.
- А чи буває страшно?
- Раніше було страшно, бо була якась невідомість. А зараз, після півтора року служби, уже є досвід, знання. Страшно буває, коли йде мінометний обстріл. Чутно лише вихід, свист…А куди прилетить – ніхто ж не знає. Дізнаєшся про це лише тоді, коли є прихід.
- Про неоднозначне ставлення жителів сходу України до військовослужбовців чули. А як наші люди, з Чернігівщини, ставляться до українських військових?
- По-різному. На жаль, є й такі, хто допомагає росіянам, - такою гіркою правдою поділився Юрій.
Три дні військові знаходяться на позиції, працюють. Потім мають стільки ж і вихідних, коли можуть трішки відпочити, відіспатися. Та у ці коротенькі вихідні намагається Юрій час від часу і додому хоч на день змотатися: і справи якісь вирішити, і дівчат своїх побачити, які завжди чекають свого захисника, переживають за нього і моляться.
Авторка: Ірина БОРОВСЬКА, "Нові горизонти"
"Час Чернігівський" писав про таке:
