Анатолій НЕСТЕРЧУК з Нової Басані півтора року прожив за кордоном. Поїхав з дружиною Ніною до друзів у гості в Норвегію. А потім оформив документи як біженець.
З Ніною разом 35 років. Ходили в одну школу. Працювали в торгівлі. Два сини-підприємці.
— У Броварах були бутики, — каже про свій бізнес. — Дружина вела бухгалтерію. Я все інше робив.
Зараз Анатолій займається садом. Доглядає за яблунями, малиною, городиною. Знімає відео про себе, викладає поради в тік-току. За кордоном подорожував, ловив рибу, коптив. Ремонтував автівки, пік хліб. Робив вино з ожини.
— Треба і вдома попрацювати, — вмикає косарку в дворі. Додому Анатолій з Ніною повернулися на початку серпня.
«Зробили крок, як у безодню»
— Як прийшла ідея поїхати в Норвегію?
— Люблю риболовлю, — жартує. — Доки люди лежать удома, щось смачне їдять, я подорожую. Купив рюкзак за 600 гривень у Києві на Троєщині. Склав речі — сім кілограмів. Норвегія надає прихисток біженцям. З собою треба взяти тільки закордонний паспорт. Якщо заявку розглянули, але статус біженця не дали, куплять квиток додому.
— Як дружина відреагувала на те, що їхали в гості, а лишилися на півтора року?
— Важко. Не готувалися до довгої подорожі. Удома ще лишалося близько 35 тонн яблук, — розповідає про події півторарічної давнини. — Усе залишили, повісили замок. Зробили крок, як у безодню. Не кожен залишить те, що напрацьовував роками.
33 дні ми були в окупації, — пояснює спонтанність і швидкі збори. — У сусідів з одного боку жило 10 орків. У Саші Грицика понад 12 їх було. У наступній хаті сиділи. Коридору, щоб вивезти родини, дітей, не давали. До нас восьмеро приїхало: діти, невістка, онуки. Після пережитого спонтанні рішення даються легше. Коли орки зайшли в Басань, було шкода будинку, речей. А коли з ними пожили, зрозуміли, головне — вижити.
У друзів ми гостювали 20 днів. Вирішили лишитися за програмою як біженці. Були на повному забезпеченні. Безплатно надали житло і навчання. Після якого ти можеш влаштуватися на роботу.
При в’їзді в Норвегію тебе селять у великий ангар, — розповідає про досвід біженця. — Такий собі розподільник. Розміром, як наш гіпермаркет «Епіцентр». Є ліжка. Триразове харчування. Жили там два тижні. Доки спеціалісти не знайдуть, куди тебе заселити. В яке місто відправити. Коли переступаєш цей поріг, уже інше життя.
Виплат вистачає, щоб бути не за межею бідності
— Які умови проживання для українців?
— Як карта ляже. Може так попасти, що через місяць захочеться повернутися додому. Але 80 відсотків живуть краще, ніж удома. З чотириразовим безплатним харчуванням. З усіма вигодами. Ми потрапили в місто Буде на півночі Норвегії. За полярним колом. Мені там сподобалося. Три години кораблем — і ти на Лофотенських островах. Два рази там був. Проїзд на поромі безплатний. Якщо автівкою, треба платити. Аби залишилися в тій комуні, певно, додому б не повернулися. Але переїхали в місто Берген. Там багато уваги приділяють українцям. Бо норвежці розраховують на тебе як на робітника.
— Скільки грошей платять біженцям?
— Є базове забезпечення. Десь 800 доларів. Цієї суми вистачає на їжу, мінімальні витрати. Щоб не бути за межею бідності. Ті, хто приїхав, маючи в Україні бізнес, тікають звідти через місяць, — сміється. — Для тих, хто постійно в магазині брав у борг, умови ітс окей.
Ковбасу там не їдять. Удома майже не готують. Харчуються в ресторанах, кафе. Вечеряють дві-три години. Майже ніхто не п’є алкоголь, не курить. Норвежці гарні, підтягнуті, стрункі.
— Можливо, цигарки й алкоголь дорогі?
— Норвежці можуть собі дозволити.
Дельфіни ганяють рибу
— На риболовлю часто ходив, — продовжує про подорож. — Найбільша риба — сайда. По шість-сім кілограмів. Лежиш на кам’яному березі, засмагаєш. Глибина води з берега — 30-40 метрів. Бачиш — дельфіни женуть рибу. Кидаєш снасті.
І в наших магазинах філе сайди продається. Норвежці цілою рибину не беруть. Обрізають філе. Усе інше викидають. Дозволено брати не більше 20 кілограмів.
Скумбрію ловлять улітку. Морозять, цілий рік її їдять. Але риба там уся пісна. Наш карасик смачніший. Можливо, сьогодні поїду, половлю.
У кожному дворі по три автівки. Для кожного члена родини. Зазвичай дві електрички і повнопривідний позашляховик. Бо місцевість гориста. У кожній родині є човен. Але на воду виходять рідко. Такі вони ліниві, — жартує. — У Бергені багато лісів. Багато ягід, грибів. Але і кліщів повно. Додому можна принести п’ять-сім штук на собі. За розмірами менші за наших. Доки не почне чухатися, не зрозумієш, що вкусив. І мене кусав. Звертався до медиків. Казали, що в тій місцевості шкідливих нема.
Шість місяців Анатолій Нестерчук ходив у норвезьку школу.
— Усі українці вчать мову, — розповідає про навчання. — Якщо не плануєш залишатися, і мова не вчиться. Оцінки не ставлять. Але навчання потрібне. Щоб далі можна було комунікувати в суспільстві. Щоб не лежати на дивані, займався ремонтом автомобілів, клав тротуарну плитку — як оце в мене у дворі. Ще й яблуню обрізав.
Кожного ранку збиралися в школу на навчання. Вона за 20 кілометрів від дому. Їздили автобусом. Щось типу «Ікаруса». Улітку вони пусті, доки нема дітей. 45 хвилин їхати в один бік. Автобус робить близько 45 зупинок. Норвежці їздять автомобілями.
Навчання з 9.00 до 14.30. П’ятниця, субота, неділя — вихідні. Але бувають дні, коли можуть відправити на практику. Кожен день ти прив’язаний до школи. Вчимо тільки мову. У Норвегії до дев’ятого класу учням оцінок не ставлять. Десяті-одинадцяті класи вчаться з нахилом до вже обраної спеціальності. Нам пощастило. Вчителькою була казашка Клара. Знає кілька мов. Зокрема і російську. Але говорити з нами намагалася українською.
— Вивчили мову?
— Де там, — сміється. — Треба кожен день займатися. Щось базове знаю — як привітатися. Мені мова складно дається.
Додому привіз кісточки. Вино залишилося в Англії
Після семи місяців життя в Норвегії вирішив їхати до Англії.
— Як тільки зробив візу, одразу виїхав з Норвегії. Дружина приєдналася пізніше, були проблеми з документами.
В Англії люди живуть в кредитах. Для них це нормально. А народу скільки в барах… У магазині пиво коштує два фунти. У барі — шість-вісім. У вихідні там сотні людей. Жінки знайомляться з чоловіками. Стоять автомати з презервативами. Відпочили разом, розійшлися і забули один одного.
— Робили вино з ожини, яку зібрали біля річки Трент. Вдалося?
— Ще й досі стоїть у власника будинку, де жили. Дзвонив, запитував, чи булькати почало? Потихеньку булькає. Додому привіз кісточки з ожини. Спробую в себе посадити. Ягода велика.
В англійців городів нема. Територія з будинком — дві сотки. Ні парканів, ні огорож. Усе відкрите. Деякі люблять копатися в землі. Господарі можуть поставити невеликий парничок.
— Пекли за кордоном хліб. А вдома?
— У нас смачний можна купити. Удома його не їм. Хіба з салом або рижієвою олією. Там не знайшов смачних продуктів. Я і тут у магазин ніколи не ходив. Їм те, що на городі виросло. Або яйце сире. Тільки жовток. У ньому всі амінокислоти. Білок їм тільки смажений.
Анатолій Нестерчук ще в роздумах, чи повертатися до Англії, чи лишатися вдома.
— Мамо, приїхали лікарі, — жартує до Олександри Олександрівни, яка виходить з будинку. — Кажуть, маєш гарний вигляд на свій вік.
— З животом у мене непорядок. Пече, — жаліється жінка.
— А ще з чим? Ми ж їздили до лікарів. Сказали: «Ваша бабушка здоровіша, ніж я». Он дивись, як бігаєш по двору. Ти жила в Сергія, у квартирі. А тут свіже повітря. Завтра покроплю якимось гербіцидом. Викошу траву, «запахне», — сміється. — А там холодно стане, затопимо лазню. Сядемо, погрієшся на нижній поличці. Головне, щоб війна закінчилася. А там усе пройде. Аби нам дожити до ваших років. У вересні буде 91? Зробимо шашлик. Купимо кавуна. Раніше в нашому дворі свої кавуни і дині лежали. На базар возили…
— Чому вирішили повернутися дому?
— Спонтанно. У мене зараз півтора місяця канікул.
Щоб займатися моєю спеціальністю, садівництвом, в Англії треба їхати ближче до Манчестера. Там є сади. Вчителі дали книжку англійською мовою про садівництво.
Треба брата змінити. Доки був за кордоном, він доглядав за матір’ю. Можливо, усе покину і залишуся. За кордоном, у таких містах, як Бобровиця, з п’ять будинків для престарілих. Люди похилого віку постійно під наглядом. Медичний, психологічний супровід. У нас інше відношення. Якщо віддав батьків у будинок престарілих — нелюд.
Яблучний оцет власного виробництва — 450 гривень за літр
— У саду було більше ніж 70 дерев. Яблуні, груші. Займався садівництвом 18 років. Вирощував, читав літературу, спостерігав за процесами. Вчився доглядати дерева на власних помилках. Більшість дерев перед від’їздом випиляв. Десять років робив яблучний оцет. Ще є трохи запасу. Зараз на нього попит. До виїзду за кордон виробництво було на потоці. Продавав по 200 гривень за літр. Зараз — 450. Бо яблука треба купити. А ціна кусюча. Оцет — продукт довгого бродіння. Пів року навколо нього треба ходити. І жодного літра не можна взяти.
— Купують за такою ціною?
— Так. Продає невістка через інтернет.
Своя технологія виготовлення. Коли багато хто не знав, що воно таке, я вже потрошку його продавав.
— Ще два роки тому у вас було багато малини.
— Зараз там ростуть гарбузи. Перед від’їздом запропонував обробляти город знайомим.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Теж біженець: найвідоміший кіт України - сфінкс з тату Яша
- Приїхали із Маріуполя на Чернігівщину: із собою везли документи і кота Барсика
- Переселенцям із прикордоння дали хату, скутер і теплицю: як обжилися на новому місці
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
