Час Чернігівський

На превеликий жаль, картина в Чернігівській міській раді свідчить, що рівень “опозиційності” того чи іншого політичного або громадського діяча продовжує вимірюватися виключно запропонованими йому грошовими одиницями (ну, або в їхньому еквіваленті – землею, нерухомістю, бізнесом, коштовностями та іншими “земними благами”), в обмін на які він готовий від своєї “опозиційності” відмовитися.

Бо, допоки той діяч бідний і голодний, він аж зі шкіри пнеться (чи, принаймні, робить вигляд), щоб відстояти інтереси такого ж “пролетаріату”, як сам. Але як тільки він отримує омріяне (скажімо, депутатський мандат чи тепле чиновницьке крісло із усіма пільгами та привілеями) і починає потроху накопичувати заощадження (найчастіше – це нелегальні прибутки від зловживання службовим становищем, хабарі, плата за лобіювання чужих інтересів, “віджатий” у когось або започаткований на вкрадене бізнес), уся його “опозиційність” зводиться нанівець. З того часу він стає залежним, бо вже вимушений захищати не інтереси свого вчорашнього електорату, а власні статки, власне місце під сонцем, і не лише захищати, а й примножувати, покращувати.

Саме така доля не оминула і молодого та на початку кар’єри перспективного політика Ігоря Андрійченка. Чернігівці пам’ятають, як у 2013 – 2014 роках їхній земляк брав активну участь у Революції Гідності в столиці, виступав співорганізатором регіонального “Євромайдану”, пікетував державну резиденцію “Межигір’я”, що тоді охоронялась як середньовічна фортеця, проводив флеш-моб на шляху слідування кортежу Януковича (у ті часи – взагалі нечувана сміливість). Згодом він узяв участь в АТО у складі Збройних сил України (щоправда, в підрозділі зв’язку, але куди ж на сучасній війні без зв’язківців?), а після повернення продовжив активну громадсько-політичну діяльність, критикуючи місцеву владу на чому світ стоїть за недолугу організацію роботи в соціальній сфері, нечесний розподіл землі, ігнорування проблем учасників АТО та інші негаразди…

Однак все змінилося, як тільки Ігор Володимирович та його двоє соратників по “ДемАльянсу” із юнаків-правдоборців перетворились на поважних депутатів Чернігівської міської ради. Куди й подівся увесь “революційний” запал. Більше не ходить пан депутат, як бувало колись, по дворах та зупинках, не спілкується з жителями обласного центру про їх наболілі проблеми та не пише їм листи від руки. Мабуть, дуже зайнятий спортзалами та тусовками. І кошти зі свого фонду (який, зауважу, формується з міського бюджету, тобто з наших туди перерахувань) він скерував не на адресну допомогу у вирішенні соціальних проблем міської громади, а на якийсь ефемерний “проект розвитку в рамках Програми підтримки громадянського суспільства” (хоча, не такий уже і ефемерний: коли згадати, що сам Андрійченко вийшов із недержавної громадської організації – “грантоїда”, якою раніше, до трансформації в партію, був “ДемАльянс”, тому звик заробляти на всіляких, як зараз модно говорити, фейкових проектах; і хто дасть гарантію, що він свої депутатські кошти (зовсім трішки, десь біля 100 тисяч) просто не “відмив” через НГО?).

Аналізуючи діяльність (точніше сказати – бездіяльність, якщо дивитися з точки зору пересічного виборця) пана Ігоря за час його депутатства, спадає на думку, що він лише відпрацьовує в раді вкладені в нього якимись місцевими (чи, може, й не місцевими) товстосумами кошти в інтересах тих же таки товстосумів. Щоправда, подейкують, що на минулих “мерських” виборах (нагадаю, вони відбулися восени 2015 року), а саме в ІІ їх турі, “ДемАльянс” із подачі Андрійченка підтримав кандидатуру нинішнього голови Владислава Атрошенка, а потім партійна депутатська група з трьох осіб стала “кишеньковою опозицією” мера. Цілком імовірно, адже колишні “революціонери” досі сиділи на сесіях тихше води, нижче трави. А те, що недавно на одному з чернігівських сайтів з’явилась “викривальна” публікація Андрійченка про оборудки мера з бюджетними коштами та зловживання в житлово-комунальній сфері, може свідчити, що Атрошенко, вже не потребуючи послуг депутатів від “ДемАльянсу”, припинив їх “підгодовувати”, що, звичайно, їм не сподобалося.

Отже, все – за класичною схемою: коли намагаються забрати джерело фінансування, до якого присмоктався, надто коли воно, м’яко кажучи, не зовсім легальне, починаєш згадувати про свою “опозиційність”. Але чи повірять тобі виборці вдруге, якщо ти одного разу вже їх обдурив? Певен, що переважна більшість не повірить.

Тож залишається вельмишановному Ігорю Володимировичу “со товаріщі” сопіти у дві дірки, слухняно голосувати “за”, принаймні до кінця каденції, молячись, щоб не дай бог не призначили якихось дострокових виборів, бо тоді – кінець лафі. І навряд чи колись повідає наш депутат простим виборцям правду про те, як він завзято трудиться над сколочуванням “статутного капіталу”, на який буде безбідно жити, позбувшись повноважень депутата міськради. А всім нам – черговий урок, чергова констатація нашого невміння відрізняти зерно від полови під час виборчих перегонів. Але переконаний – ми цей урок кінець-кінцем засвоїмо.

Слава Україні!