Час Чернігівський

За 32 роки членства я зріднилася з Національною спілкою журналістів України, прикипіла душею, думками і серцем. Мені не байдуже, що відбувається і в нашому обласному осередку зокрема, і в професійному об’єднанні загалом.

Чернігівська ОО НСЖУ переживала всякі часи (зоряні й тяжкі), мала різних очільників і керівний склад, власні періодичні видання й майно, прибутки і збитки. Звісно, що й ми, журналісти, разом із організацією або рухалися впевнено вперед, або засипали на місці. Отож не можу промовчати із приводу недавньої звітно-виборної конференції, що водночас подивувала, шокувала, обурила, обнадіяла і окрилила.

НЕ КОМПЛІМЕНТ – ВІРА Й НАДІЯ

Плекаю сподівання на позитивні зміни, покладаючись на невтомність, активність і небайдужість нового голови Олександра Назаренка та його (хочеться вірити) не миттєве прагнення зміцнити журналістське об’єднання, поліпшити фінансовий стан осередку й активізувати діяльність.

Написане – не комплімент новообраному очільнику, а саме прояв віри і надії. Можливо, дитячої й наївної, бо справді хочеться, щоб відродилися давні спілчанські традиції й наша організація започаткувала щось нове та вагоме, ожила й голосно заявила про себе.

Зізнаюся, що як і дехто зі спілчан, випадково опинилася на цьому зібранні. Краєм вуха вловила чутку, що має відбутися таке дійство, і зателефонувала Анатолію Тютюннику (вже екс-очільнику обласного осередку). Як член ревізійної комісії почувалася відповідальною за невиконану місію. Чого гріха таїти, бездіяла «трійка» ревкомісії як, до слова, і правління.

До честі Анатолія Івановича, він не злякався «колючої відьми» і повідомив про дату й час проведення заходу. Уповноважених спілчан було небагато, хоча загалом на обліку перебуває 359 членів.

Мені, можна сказати, пощастило, а комусь ні. Розділяю благородні подив і обурення колег. Та ми самі винні у ситуації, що склалася в останні роки в ОО НСЖУ.

Хоча я не голосувала за «нових спілчан», дотичних до професії журналіста (а подекуди й дуже далеких) і завжди була проти випадкових людей у спілчанських лавах. На попередній конференції теж озвучувала власну позицію, виступала, пропонувала, аргументувала. Роль Касандри – невтішна й невдячна. Мої застереження й прогнози, на жаль, не були почуті загалом. Та то вже минуле, і спроби відмежуватися від негативу не роблю.

Передусім, здивувала реєстрація делегатів, яку чомусь проводили представники Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю ОДА. Правда, шаную цю державну інституцію та її очільника Андрія Подорвана, люблю дівчат. Але ж обласна журналістська організація – окрема творча парафія. Журналісти ж не безрукі каліки, не здатні записати персональні дані трьох десятків спілчан? Що ж то було? Вишукані контроль і цензура? Непорозуміння? Вихід із безвиході? Дивне «нововведення», якого за роки існування ОО НСЖУ не траплялося?

ВКЛОНИТИСЯ КОЖНОМУ ВЕТЕРАНОВІ

Шокував і обурив виступ Сергія Гайдука з пропозиціями «ревізії спілчанських рядів» і позбавлення журналістів-пенсіонерів повноти спілчанських прав. Люди десятиліття пропрацювали в ЗМІ, присвятили життя професії, роками сплачували внески, не сторонилися і не відмовлялися брати участь у житті осередку. Мають нині солідний вік (а хтось і серйозні проблеми зі здоров’ям). Дочекалися, щоб їх на догоду комусь викинули за борт, начепивши на шию, мов камінь, милосердний статус «почесні члени спілки»?

Ветерани-журналісти й так почесні!!! Їм треба вклонитися за відданість, за сумління, за вірність обраному фахові і ще багато за що. Дякувати і носитися з ними, мов із писаною торбою, бо то особливе покоління журналістів, котре, як не печально, відходить у вічність. Таких відчайдушних диваків уже ніколи не буде!!! По-моєму, очманів дехто від величі й слави власного «Я».

Негодувала з цього приводу й на конференції, бо не боюся стати в повен зріст на захист колег, чиї літа вже на зиму повернули. Календарні літа, може, і йдуть із ярмарку, а душею вони ж молоді й не хочуть бути осторонь спілчанського життя. Хочуть достойних пенсій за десятиліття праці, сподіваються на повагу й розуміння проблем, намагаються поділитися досвідом і трохи повчити. Додам, що й статут на боці пенсіонерів, не залежно від сплати внесків. Ревізії, насамперед, потребують наші душі й сумління!!!

ХТО НА СВІТІ БЕЗ ГРІХА?

Про короткі й побіжні звіти керівних органів не писатиму. Скажу про вибори нового очільника, процитувавши мудрого Григорія Сковороду про те, що «хто є на світі, щоб був без гріха» і без помилок.

Мені вельми подобалося, як працювала на відповідальній посаді голови Ірина Мельник. Бракує заходів і дійств, ініційованих і проведених свого часу нею, її уваги й теплоти до спілчан, толерантності, ентузіазму і креативу. Минулого разу Ірину обрали заступником. Вона, як зізналася, поринула в родинні справи, виховання донечок. Та за великим рахунком, як кажуть в народі, «риба гниє з голови» й відповідальний за стан спілчанських справ все та ж перша особа.

Анатолій Тютюнник чесно зізнався, що недопрацював. Чудовий журналіст і найвідповідальніший керівник ОДТРК « Сівер-центр». Мені дуже боліло, коли він – заслужений журналіст України – перебував на обліку в центрі зайнятості, коли його безпідставно й бездумно влада звільнила з цієї посади. Прекрасна і талановита людина!!! Але з керуванням осередком щось не склалося.

Олександр Назаренко, Ірина Мельник

Ірина й цього разу зняла свою кандидатуру. Тепер – на користь Олександра Назаренка, котрий і так великою мірою виконував обов’язки очільника – до нього повсякчас зверталися журналісти за консультаціями, порадами і допомогою.

Редакторка Сновського «Променя» Олена Компанець озвучила позицію колег, стверджуючи, що саме Назаренко і як голова Асоціації регіональних ЗМІ, і як журналіст, і як друг-порадник був завжди досяжний і постійно всім допомагав та підтримував.

Про дзвінки-SOS проти ночі Олександрові говорила й Людмила Пархоменко, редактор газети «Деснянська правда», та теж взяла самовідвід на його користь.

Запропонувала його кандидатуру я спонтанно й усвідомлено. Звісно ж, і голосувала за нього з надією на кращі часи, задекларувавши свою готовність допомагати. Бо занепав наш осередок, розгубилися спілчани в часі й просторі, бо ми «розбіглися межи людьми, мов мишенята». Вірніше, не поміж людьми, а по редакціях, по первинних осередках, по домівках – роз’єднані, незадоволені, обурені…

Голосувала без власної вигоди, бо моє членство в НСЖУ завше було і є безкорисливим. Не мала і не маю розрахунку на бодай якісь дивіденди – моральні чи матеріальні. Власні проблеми завжди розв’язувала самотужки, грошей не просила, спілчан не кривдила. Жодного разу не запитала себе: «Що дала мені Спілка?». Як і в травні 1985 року, так і нині пишаюся членством у НСЖУ, бо то найближче й найрідніше мені професійне об’єднання. Хоча й Спілка уже не та, ми уже не такі, як в молоді літа, й цінності інші. Весна нових надій і сподівань.