Час Чернігівський

А ще з  власними позицією і точкою зору на суспільні та місцеві події, з відчайдушним відстоюванням правоти. Певною мірою незручною в спілкуванні, гострою на язик, безкомпромісною і колючою. Таким і має бути справжній журналіст.

Політичний прогноз  Ольги Макухи «Злиднів і заробітчан в ОДА не запросять?» про святкування Дня журналіста мене засмутив, бо ж таки хотілося побачити колег, гуртом  «потусуватися» та випити келих «шампанського» за процвітання регіональних ЗМІ.

Несподіваним атрибутом недавнього продовольчого ярмарку в Мені стали для мене агітаційні намети шести політичних сил, представники яких борються за депутатство в об’єднаній територіальній громаді, та партійні газети.

За 32 роки членства я зріднилася з Національною спілкою журналістів України, прикипіла душею, думками і серцем. Мені не байдуже, що відбувається і в нашому обласному осередку зокрема, і в професійному об’єднанні загалом.

Без перебільшення, це про журналіста Сновської районної газети «Промінь» Валентину Волокушину. На жаль, вже покійну: сорок днів як відійшла вона у вічність.

Три пожовтілі від часу світлини із подаленілого вже сорок п’ятого року та подяка від Маршала Радянського Союзу Костянтина Рокоссовського – ось батькова спадщина. Мій батько, тричі поранений і контужений у кривавій круговерті Другої світової війни старший розвідник Костянтин Романюк, передчасно відійшов у кращі світи – на сорок другому році життя.

У ході недавнього театрального фестивалю «Норов» публіка могла побачити й особисті речі поета, журналіста, барда і викладача Олександра Норова. Продавалися прижиттєва книга віршів та альбом пісень в авторському виконанні ( десять мелодій об’єднані під «грифом» - «Летающее дерево»).

Відкриваю одну із районних газет – і тетерію. Майже півшпальти фото – мати побивається над полеглим сином, схилившись над домовиною. На першій сторінці обласного тижневика – аж два ідентичні знімки.

Маленьким син дуже не любив одягатися, й частенько допікав мене наївно-риторичними запитаннями: «Мамо, чому ми не папуаси?», «Чого в них немає снігу?» і т.п. Костик неймовірно заздрив цьому засмаглому народові із символічними мотузочками на... пузі. У теплих краях їм, безумовно, достатньо й такого «прикиду».

Стільки начиталась у світовій «павутині» про підрахунок голосів в окружній комісії виборчого округу №207, що, як і Лев Толстой, не можу мовчати. У приміщенні ОВК прожила три доби – відтак, все бачила власними очима й чула своїми вухами. Фотографувала яскравих персонажів, вражаючі моменти фантастичного дійства й фіксувала факти порушень чинного законодавства. Таке безладдя буває раз в ніколи.

Давно мрію написати спогади «Мужчини в моєму житті». Яскраві, зворушливі й водночас дошкульно-самокритичні. Та якось руки не доходили. Мабуть, вражень від протилежної статі багато (чоловіки – народ дивний, багатогранний і сповна не розгаданий), а паперу – жаль.

«Зелений» чи «клечальний» тиждень увійшов у мої душу, пам'ять і серце з дитинства, коли із незборимим бажанням стріти русалку – крадькома толочила жито. Навіть погрози нині вже покійної бабусі висікти кропивою не лякали. Прагнення побачити дивне й загадкове створіння, закосичене квітами, із довгим зеленим,як трава, волоссям, із синіми, як морська глибочінь, очима, у білому вбранні перемагало. Можливо, тому, що знала відгадки на всі три загадки, якими згідно із повір'ями - легендами русалки випробовують кожне стрічне дівча. Знала, що камінь росте без кореня, а вода тече без повода і папороть цвіте без цвіту.