Чернігівський районний суд розглядає справу по обвинуваченню двох загарбників у порушенні законів та звичаїв ведення війни. Зокрема, у жорстокому поводженні з цивільним населенням на окупованій території. 47-річний Дмитро Маховський з брянщини та 29-річний тувинець Шивит Донгак знущалися над Миколою Ярошем з села Слобода Чернігівського району.
Миколі 55 років. Уже 12-ть він працює водієм шкільного автобуса. 24 лютого, коли російські війська вторглися в Україну, з навколишніх сіл возив військовозобов’язаних у військкомат до Чернігова. Після поставив автобус біля свого двору. У той автобус і влізли окупанти, коли 5 березня зайшли в село.
Родина Ярошів була вдома. Російський танк зупинився напроти двору, дуло навів на вікно кухні. Дружина Миколи, Наталія, стала читати молитви, які тільки знає. Не вистрілили. Згодом сказали, що, як у Криму, проведуть референдум.
Далі - пряма мова.
— Порізали колеса автобуса і обнишпорили в ньому все. У журналі, де записані діти, знайшли неякісну ксерокопію зі списком тих, кого я перевозив. Певно, хтось його лишив тоді. Там були прізвища, а навпроти них вказано: сержант, рядовий. Якби не ці слова, до мене не підкопалися б. Сказав би, що то учні.
Той, хто слов’янин, певно, командир, тряс переді мною тим папірцем і кричав, що я возив «ополченцев», — пригадує Микола Ярош. — Мені наказали залізти на броню і повезли до магазину, де вони отаборилися.
Там і почався допит. Їх цікавило, чи служив я і де, дані атошників, усе, що пов’язано із ЗСУ. Про себе розповів, і більше нічого.Тоді він повів мене до столу, підняв тканину, і я побачив труп російського військового. Ще один їхній тяжкопоранений доходив на підлозі, вони намагалися його врятувати. Став кричати: «Вот эти 18-летние пацаны погибли по твоей вине». Я заперечував. Говорив, що возити людей — то моя робота. Та це ще більше його розлютило.
Там стояла лопата, він відламав держак і став ним мене лупцювати. Сам б’є, а потім решті дає команду: «Фас». Вузькоокий був у берцях і носаками цілив по нирках. Потім ще кілька долучилися. Загалом мене било п’ять- шість чоловік: руками, ногами.
Вважав, що скоріше помру не від побоїв, а від больового шоку. Намагався знову рятуватися, заповзаючи під стіл, а мене витягували за комір, за ногу. Ліва сторона страшенно боліла. Добре, що був у куфайці, а то точно б нирки відбили. Потім той, що починав допитувати, схопив металеву ніжку від стільця (вона схожа на арматуру) і продовжив лупцювати. Грозився, що заб’є мене до смерті, а якщо буду мовчати, то розправиться з моїми рідними.
Я мовчав, тоді він приніс три півлітрові пляшки уайт-спіриту (товар був у магазині). «Знаешь, что это?», — питає. «Знаю», — відказую. Він ллє розчинник на мене. Шкіра, що полопалася від побиття, щимить, пече, а він підносить запальничку. Старіший серед них, який за усім цим спостерігав, сказав: «Что ты делаешь? Убери». І мене вивели на вулицю. І він уже на вулиці продовжив пляшку за пляшкою виливати на мене. А потім: «Что скажешь, отец?» А я йому: «Що казати. Я нормально прожив своє життя. Давай, кінчай швидше, он за сто метрів кладовище». «Да, батя, ты патриот. Но я должен тебя отработать». Потім виніс мені коньяку, у пляшці була десь третина. Я його за три рази випив. Подумав, так легше буде помирати. Після цього росіянин дав команду: «К стенке его». Мене поставили на коліна, обличчям до стіни. Наказав стріляти. Я знову попрощався з життям.
Один каже: «Я в безоружного стрелять не буду». «Так кинь в него гранату». Завели в сарай біля магазину. Забився в куток. Двері — з двох половинок, але є широка щілина. Жду, крізь неї зараз прилетить граната. Ніхто не кидає і не йде до мене. Чую, їхня техніка гуде і гуде. Наступали на Лукашівку. Подумав: із цього сарайчика вже не вийду живим. Оговтався трохи, з’ясувалося, за стінкою ще двоє бранців — односельці Сергій Карпенко з сином Віталієм.
Сергій сподівався, що їх вранці відпустять. Я розумів, на мене такого плану в окупантів не було.
Уночі я бачив заграви: горіли хати, тріщав шифер. Повітря наче змішалося із землею — такий стояв запах.
Дочекалися ранку. Та ні за ними, ні за мною ніхто не прийшов. Часового з-під сарайчика забрали, танки, що стояли поруч, повідганяли. А потім з чогось як лупонули по сараю. Цегла посипалася. Стіна впала. Вирва величезна утворилася. Це диво, що нас не зачепило осколками. Мені тільки трохи розбило ніс і привалило. Ми зачаїлися під обломками. Вилазити боялися. Хоча росіяни і стали потроху переїжджати на іншу частину села. Тоді Сергій проломив дірку в стіні, і ми перелізли у вцілілу половину сараю. Друга половина не замкнута. Один з росіян заліз на розвалини, подивитись.
Тіл не побачив, доповів своїм: «Все». Ми таки дочекалися, коли вони відійдуть якомога далі. Карпенко-старший вискочив першим, його помітили, кинулися стріляти, погналися за ним. Йому вдалося врятуватися. Ми з Віталієм вибралися, коли все затихло, десь через годину після Сергія. А додому прийшли раніше, ніж він. Після того я надвір не показувався.
— І за вами не приїхали кацапи?
— Річ у тім, що вони постійно мінялися. Ті, що мене мучили, пішли далі. А ті, що заїхали за ними, нічого не знали про ту історію.
— У чоловіка тіло аж фіолетове було, — показує сліди побоїв на фото в телефоні дружина Миколи. — Дуже, дуже довго не сходило. Були внутрішні гематоми. Тільки, як область звільнили, ліг до лікарні.
"Час Чернігівський" писав про звірства росіян:
- Окупанти відрізали голову ще живому українському полоненому
- Російський солдат катував Олександра Марусика так, що той не раз від болю обмочився
- Катували і вбили: росіяни розправилися з жителем Чернігівщини, який допомагав ЗСУ
Джерело: "Вісник Ч" від 6 квітня 2023 року, авторка Валентина Остерська
