Йому лише 21 рік. І він вже три роки захищає країну, несучи на своїх, по суті ще дитячих плечах, дорослий тягар відповідальності за себе і за всіх, хто за його спиною. У 2023 році Дмитру Петренку з Дроздовиці - на Городнянщині - виповнилось 18.
Дмитро закінчив Городнянський ліцей №1, потім продовжив навчання у Чернігівському будівельному ліцеї №18. Здобувши фах, у 2022-ому році повернувся в Дроздовицю. Тут, на Городнянщині, хлопчина познайомився з військовослужбовцями 1-ої окремої танкової Сіверської бригади, які тільки но звільнили Чернігівщину від окупантів.
– Я хотів одразу з ними далі йти бити ворога, – каже Дмитро зі ще такою дитячою безпосередністю. – Але мене не узяли. Сказали – треба тільки через військкомат. У військкоматі теж спочатку відмовляли. Майор Андрій Ковальов вмовляв мене краще йти вчитись. Але ж я уже вирішив і наполягав, що хочу служити. Не одразу, але таки взяли мене у військо. У травні 2023 року я вже вдягнув військову форму.
У Дмитра вдома – мама Світлана, менші дві сестрички й брат. Батько Іван Петренко пішов воювати вже після сина. Але 2 січня прийшла звістка, що він зник безвісті. Воїн зізнається, що найважче було переконати маму, що він від свого не відступиться і все одно піде служити, щоб вона надала дозвіл.
Про свої військові дороги Дмитро говорить небагатослівно. 9 травня він прибув у навчальний центр на Чернігівщині, а незабаром разом з іншими молодими контрактниками його відправили у Великобританію для проходження базової військової підготовки.
– Ми там були трохи більше місяця, – каже воїн. – А по поверненню мене направили на фахове навчання на навідника танку. Я все так же мріяв служити у першій танковій, а там були вакансії тільки навідника танку або механіка. Після навчання направили вже у військовий підрозділ, а на фронт я потрапив наприкінці весни 2024-го. На Донеччину.
Після п’яти місяців боїв підрозділ Дмитра перекинули на Запорізький напрямок. Відтоді він разом з побратимами тримає там рубежі. Кілька разів вдавалось побувати вдома у короткотривалих відпустках.
Про війну юний танкіст говорити особливо не хоче.
– Так а що розказати? – знизує плечами. – Зараз ми вже діємо із закритих вогневих позицій, як артилерія. В танковому екіпажі нас троє. Я командир танку, а ще навідник і механік-водій. Навідники в нас змінювались. А з водієм-механіком Ромою ми весь час разом. І в армію разом пішли. Він мого віку – йому 22. І він теж з мого села. З Дроздовиці.
На моє спонтанне запитання чи не важко 21-річному молодшому сержанту керувати інколи старшими за себе бійцями, чи слухаються вони наказів, Дмитро здивовано промовляє: «Ну так. Звичайно. Це ж армія. І це війна. Хіба може бути інакше?» А коли питаю чи бувало страшно, відповідає серйозно:
– Бувало. І буває. Найстрашніше – то дрони. Вони залітають будь-куди і весь час. Потрапляли ми під жорстокі обстріли. Страшно дивитись, коли хлопці гинуть. Наш підрозділ, дякувати Богу, не зазнавав втрат. Але поруч були.
Подумки прошу Бога, щоб беріг і надалі цю дитину. І інших. Питаю, чи не було думки все покинути і повернутись до цивільного життя.
– Ні, – каже. – Та як же ж? Я контракт підписав. Це було моє свідоме рішення. Хто не хоче воювати – той не йде. У такому віці, як мій, є право вибору і кожен приймає рішення для себе особисто.
Дмитро при розмові спішив. У Чернігові на нього чекала кохана дівчина. Їй 19. Він воює. Вона чекає. Життя, що квітне на руїнах війни. Полите маминими сльозами від страху й гордості за сина. Життя, яке звучить мужніми словами воїна-хлопчика: «Я вирішив так. Це мій вибір».
Джерело: "Новини Городнянщини", авторка Світлана ТОМАШ
"Час Чернігівський" писав про таке:
