Макар та Олексій — діти Олексія Сініченка. Він переїхав з ними в Городню з Миропілля. Це велике село, майже півтори тисячі населення. На Сумщині. За п’ять кілометрів від Росії.
— Обід уже є. Тьотечка наготувала, — бере ложку восьмирічний Макар.
— Альоша, іди метєль, — гукає їсти 12-річного Олексія тьотечка, Наталія КУДРЯВЦЕВА.
«Школу нашу розбомбили»
У Городні діти нарешті ходять у школу.
— У ліцей №2, — показують книжки, акуратно підписані зошити. — Подобається. Краще, ніж три роки на онлайні було. Спочатку «ковід». А потім школу нашу розбомбили.
У Городні живе ще один син Олексія Сініченка — Кирило, йому 21 рік. Кірюха, як любовно називають його рідні. Він разом з батьком тут же працює на пилорамі.
Ще один син Сініченків, Сергій, йому 24, вчиться у Львові. Донька Карина, їй 19, — у Чернігові.
Усього в родині п’ятеро дітей. Їхня мати померла три роки тому. Хворіла.
Тьотечкою найменші називають Наталію Кудрявцеву любовно, з теплом. Вона, як і Сініченки, з Миропілля. Приїхала провідати.
Каже, що заміняє хлоп’ятам матір. І поговорити, й прибрати. А головне — приготувати їжу.
«У Пекурівку перевезли господарство»
Діти з апетитом їдять. У тарілках червоний борщ. З каструлі пахнуть макарони з м’ясом.
— Я приїхала два тижні тому, — каже Наталія. — А діти — з весни, з перервами. То вдома, у Миропіллі, то тут. Почався наступ на Курськ, — пояснює. — Стали Миропілля дужче бомбить. Жорсткіше стало.
Кирило живе, зі слів менших братів, у чужій хаті. Дозволили пожити.
А Олексію з меншими дітьми громада дала хату. Не назавжди, а теж пожити. У Пекурівці на Городнянщині.
У Пекурівку з Миропілля Сініченки перевезли господарство.
Живуть же переважно в Городні. У хаті, де мешкає Кирило. Бо в Пекурівці житло потребує ремонту.
«Уже два з половиною роки ми разом»
З усіма дітьми хороші стосунки. А почалося все з Макарчика, з найменшого.
— Макарчик почав до мене ухажувать, — жартує названа мати. — Мужчина мій вірний. Уже два з половиною роки ми живемо разом. З Олексієм, дітьми. Мій чоловік теж помер, від раку, — розказує свою історію. Найсумніше в ній — самотність. Дорослий син живе в Києві. Бачаться нечасто.
Діти Сініченки хочуть, щоб татко з тьотечкою одружився. Макар навіть дорогою в Пекурівку запитував, де рацс. Щоб одружилася з батьком. І нікуди від них не пішла. І клопотами поділяться. І душевними переживаннями. «Тьотечко, у мене повний капець. Я влюбився». «Так папі подзвони». «Ні-і. Папі не можна».
Макарчику, найменшому, мати треба найбільше.
— Ні, — каже Наталія щодо рацсу. І жартома пояснює. — Красиве прізвище в мене — Кудрявцева.
Не хоче міняти. Не хоче виходити заміж. Хоче додому, у Миропілля.
— Будинки наші цілі. Дуже розбитий центр села. Наша ж вулиця майже вся живе. Що ж до обстрілів... Ну, гепають, нехай гепають. Ми звикли.
«Казав: «Готуєш ти шикарно!»
Втім, як буде — покаже час. Доки війна, ніхто нічого не знає. Поки що порожнечу в душі заповнюють діти.
— У мене в Миропіллі хороми 100 квадратів, — зітхає Наталія. — І вони пусті. Хороми — не головне. Лишитися одній і ходити по хаті, вити? А тут (у хаті в Городні), як у рукавичці. Малувато місця, зате весело. Затишно, тепло. Топимо дровами.
— Під ранок тепло виходить, — додає Олексійко.
Він уже поїв. Кладе ложку в пусту тарілку й Макар.
— Молодець, моє сонечко, — задоволена Наталія.
Хлоп’ята ставлять тарілки в мийку. Зверху, як в умивальнику, вода. Унизу, за дверцятами, відро для помиїв.
Старші це відро й виносять. Господині поки що не можна. Після операції.
— Допомагають усе. У-се! — хвалить вона. — Стараються. І вареники поліпити. І підмести, помити. Я за малих — дарма, що чужа тітка, — розірву. І вони мене люблять. Любити силою не заставиш. Дітей не обдуриш.
Їм подобається, як я готую, — продовжує. — Макарчик каже, що тьотечка найдобріше варить. Бомбічно. На сніданок суп або борщ. Макарони. Котлети. Господарство велике, не голодуємо. Млинчики готую тоненькі. Пироги пухкі. Вареники — Альоші вареники смакують. Тож Льоня й полюбив мене, що дітям гарно готую. Казав: «Готуєш ти шикарно!» А для себе варити чи пекти не люблю.
«Щось і кращеньке їм дати могли»
— У Пекурівці, — провадить Наталія далі, — більша хата. Одна велика кімната. Друга — теж велика, хороша спальня. Ще одна кімната посередині. Ще є кухонька з газом і кочегарка. Води нема, зате є газ. У мене в Миропіллі, — скучає за домом, — вода в хаті, туалет у хаті. Щось і кращеньке їм дати могли, — каже про Пекурівку. — Вони заслужили. Ну, та нічого. Ремонт Кирило з батьком потроху роблять. Підклеюють, столярують.
А ще доглядають за господарством. Тим, що перевезли з собою. Свині, свиноматки, барани — ніхто ж їх не кине. Телята. А ще кури, гуси, качки.
— З техніки, — продовжує, — кінь. Він ще в Миропіллі. Мій брат слідкує за ним. Кірюха — жених завидний, — каже не жартуючи, але з усмішкою. Дітей багато (це про менших братиків). ГорОдів багато. Худоби багато.
Розказує, що для худоби в Пекурівці є хлів. Великий. Троє телят поміщаються. Сажі для свиней є. Одного кабана будуть скоро різати. Баранів продали.
Журиться, що в Миропіллі лишилося багато запасів.
— Тут ні з чого варити, — порівнює. — Пішла, купила. Воно дорогуче. А вдома всього повно. Усе закривала. Тушонку, консервацію. Та не все забрали. Як стали нас бомбить, приїхало місцеве начальство. Обіцяло, що допоможе. Та переїжджали своїми силами. «Жигулями» з причепчиком. Усе одразу забрати — не вистачило місця. Потрошку ще перевозять, їздять додому.
Джерело: "Вісник Ч", авторки Тамара КРАВЧЕНКО, Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото Юлії СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Переселенці із прикордоння: тепло і з водою в хаті
- Переселенцям допомогли із дровами і дали грошей на поросят
- Війна і пенсія: як гарантовано і повноцінно отримати соцвиплати від держави?
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
