67-річна Марія ПАВЛУСЕНКО доглянула п’ятьох сусідів. Живе в Макишині, Седнівська громада. Односельцю Валерію Колекусті знайшла будинок. Кожного дня топила хату, носила їсти. 30 листопада поховала і його.
Родичі відмовились
— Валер — так ми його звали, — пояснює господиня. — А в селі його всі Попом дражнили. Ще в дитинстві баба йому пошила сорочку. Він низький був. А сорочка довга. Сказала внуку: «Ти, як попик». Так і причепилося до нього.
Два роки тому у Валера згоріла хата. Перейшов у давно закинуту. Без вікон і дверей. Ходив нашою вуличкою. А то не видно. Кажу сину: «Мо’, помер? Сходи, перевір». А Валер ледве з тієї барлоги виліз. Уже йти сам не міг. І так їсти просив. Налила миску борщу, чаю заварила. Син відніс. Так їжу носили півтора місяця. У тій хатині груба розпалась. Топити не можна. І він чорний, брудний. Тільки очі світяться.
Недалеко від мене кумова хата гуляла. Відкрили, побілили, трохи прибрали. Допоміг староста Григорій Кряж. Привіз ковдр, білизни. Палиці, щоб Валер міг хоч якось по хаті пересуватися. Через день їздив, дивився, як він. Якщо не виходило, дзвонив. Теж переживав, що чоловік з голоду помре серед людей.
Ми Валера викупали, перевдягли. Борода виросла до грудей, збрили. Місяць так прожив. Єдине, чого не дозволяла, — курити в ліжку. Чужа хата. «І дім згорить, і ти з ним, — переживала. — Люди скажуть — ото доглянула». Коли грубу топила, навіть сірники не лишала.
— Пенсію отримував?
— У день пенсії до нього черга стояла. За два тижні гроші пропили. Про Валера забули.
Коли ще в закинутій хаті жив, пенсію староста отримав. Привіз Валеру. А пияки вже тут. Валер сказав: «Вези Марійці». Так мене називав. Я й за паї його гроші отримувала. Довіряв мені. Купувала продукти. Трохи витрачала, а інше відкладала. На похорон гроші й пішли.
Якось син глянув зранку, а він мертвий. Викликали старосту, поліцію. Хлопці дивувалися: «Тітонько, ви казали, на бомжа їхати. А в хаті й запаху немає». А коли почули мою історію, жартували: «Тітко, більше у вас ніяких бомжів немає?» Староста з сином і внуком його завантажили в машину і повезли в морг на розтин.
Чого бомж? Бо паспорта не було. Староста і машину знайшов, і поховали по-людськи, з батюшкою. Відспівав і в хаті, і на кладовищі. І півчі були, й обід. І віночок, як годиться, купили. Я вже і панахиду по ньому на дев’ять днів віднесла. Ще 40 днів пом’яну, віднесу панахиду. Щоб гріха не було.
— Рідні зовсім нема?
— Колись давним-давно одружився. У Росії. І років 20 ми йому допомагали шукати доньку. Не відгукнулася. У 90-ті в тюрмі сидів. Казали, наче когось убив. Це в Росії було. Трохи в колгоспі працював. У Городні до жінки приставав. Прийняла до себе. Гроші вкрав. Поліція приїхала, а вони в калошах. Повернувся назад у село. Був хороший, та лінивий.
І матір ми його поховали. Років 10 тому. Брат жив у Росії. Років п’ять тому помер. Є двоюрідні. Та всі відмовилися. А мені шкода стало, що їсти просить. Це де таке бачили, щоб у наш час у селі з голоду померти? Хоча чужина він мені. Думала, відгодуємо, оформимо в будинок для престарілих. А староста каже: «Прихистили. Тут йому добренно». Хоч під смерть добре пожив. Мені всіх шкода. А можливо, дурна, що так роблю? Страшно, коли залишився один і нікому допомогти.
Із сусідами — як з першими родичами
— Буланка в нас була, — переходить до другої підопічної. — Я її сина і чоловіка допомагала ховати. А вона захворіла на голову. Ще війни не було. Діти в Москві. І вона прибилася до мене. Два тижні з хати не могла вигнати. Кричала, що сусід до неї ходить. Хоче вбити. Тоді вже староста прийшов. Разом додому провели. І їй їсти носила.
Сусіда лежачого, Михайла Федоровича, півтора року доглядала, — махає рукою в інший кінець вулиці. — Онкологія була, зліг. У нього діти є. Їздили через день-два. Моя справа була погодувати, перевдягти.
Сусіда з іншого боку, Михайла Молочка, 12 років гляділа. До самої смерті. Родичі в Києві. Діти просили. Діда поховали, а за хатою й досі наглядаю. Ключі мені дали. Протоплюю.
Навпроти двоє дачників. І їхні хати стережу. Син біля двору косить, обрубує.
Із сусідами живу — як з першими родичами, — пояснює. — Бо якщо щось станеться, до родича ще добігти треба. А сусід поряд. Це якщо по-хорошому жити. А в мене хвіртка ніколи не замикається. І сусіди в мене добренні були. Нема вже нікого, одна я лишилася.
Як Валера забрала, їду велосипедом у центр. Деякі регочуть: «Нагодувала попа? Іди й до нас поприбирай». Я дівка не горда, матюком послала.
Й обіди готує, і покійників миє
Марію Федорівну всюди запрошують.
— Де похорони — там і я. Усіх у селі ховала. Мо’, де б і не треба, але я там. Отака дурна, усім допомогти хочу. У кожній хаті, де покійник був, піч топила, обід готувала. Я завжди першою приходила. Затоплювала піч. Чугуняки літрів на 15 тягала. Обов’язково борщ варила. Картоплю, голубці, котлети. Кашу солодку. Млинці з сиром. Оце все на мені було. А ще наші галушки з млинців полюбляють. Різали млинці, клали в кипляче молоко, додавали маслечка, і в піч. Коли церкву відкривали, мене запрошували готувати. На все село. 13 батюшок тоді приїхали. Картоплю, салати, котлети, голубці приготувала. Як положено. Це зараз у кафе їжу замовляють. З Городні привозять. Замовлень багато, може, район увесь обслуговують. Я, коли дзвоню, кажуть: «Макишин, здрастуйте». Раніше по 200 гривень з людини було. Готують дівчата смачно, їжі завжди багато.
Покійників у хаті мию. Ще й досі. Якщо на розтин не везуть, готуємо до похорону вдома. У постілку, — коротко описує процес. — Додолу поклали. Теплої води. Ганчірки. Й обтираємо. Це раніше в ночви клали. А зараз усі викупані, чисті. Обтер, перевдягнув, причесав. А чого їх боятися? Мертвий уже нічого не зробить.
— Над покійниками молитви не читаєте?
— Півчою ще не доводилось бути, — сміється. — Сусідка була півчою. Пропонувала навчити. Рано померла. Не встигла.
— Скільки зараз дають за миття покійного?
— Колись взагалі не платили. Хустки, рушники давали. На останніх похоронах по 500 гривень дали. Коли піч топила — ще давно — 100 гривень давали. А тоді — 200.
Поховати зараз дорого. Ямку викопати — п’ять копачів. Кожному по 400 гривень треба дати. Хлопці по 200 взяли, коли Валера ховали. Півчим — по 200. Батюшці хто скільки дає. Не менше тисячі. А ще труна, хрест. Привезти-відвезти.
Двох чоловіків поховала
Марія Федорівна поховала двох чоловіків.
— Перший чоловік Михайло був трактористом. Пив, вигнала. Хоча і довго з ним прожила, простак, — так себе називає. — Хату цю сама будувала. Ні копієчки не вклав. А частину довелося віддати, бо прописаний. Гроші зразу в нотаріуски за його частину віддала. А всім казав, що на п’ять тисяч обдурила.
Купили кольоровий телевізор «Агат», — описує життя з першим чоловіком. — У хату ввійшли. А меблів немає. Касирка каже: «Прийди, зарплату його забери». А він мене так побив за неї! Раз його гроші отримала і то невдачно. Ще й у лікарню потрапила. Він у Смичині одружився. Ми з Ніною, його другою жінкою, дружили. Хіба вона мені ворог? Я і на похорон їздила, допомагала ховати його.
— Удруге вийшли заміж?
— Так. Василь мене ще в молодості проводив. Хлопець добрющий. Хазяїн. Прожили разом мало. Шість років. Пухлина в голові, помер у 2001.
Ким тільки не працювала. Хіба батюшкою не була, — сміється. — Ланковою, телятницею, продавчинею, ветлікаркою, зав їдальні. 14 років була на фермі бригадиркою і бухгалтеркою. А потім знову повернулася в торгівлю. До повномасштабного вторгнення в магазині торгувала.
Виростила п’ятьох дітей. Олена і Толя померли. Андрій і Таня живуть у Макишині, Наташа — у Смичині.
Узяла під опіку п’ятьох онуків. Двоє — покійної доньки Олени, троє — Таніних.
Віка в Італії. В академії вчиться на туристичний бізнес. Настя в Чернігові. На рестораторку вчиться. Даша ходить у десятий клас. Юра в училищі в Чернігові. Зварювальником буде. Юля заміжня, онуку няньчить.
Жили в Смичині, — розповідає про Таню. — Усе було добре — хазяйство, корови. А тоді подруги почали заходити. Соціальні служби почали приїжджати. Директорка школи дзвонить: «Їдуть дітей забирати. Ви двох забрали і ще трьох виростите». Куди ж своїх в інтернат віддавати?
У нашому дворі завжди діти сиділи. І сусідські, і городські, які приїздили на канікули. Коли приїдуть, у магазин до мене зайдуть і згадують, як в карти на підлозі грали. Я дозволяла.
З будь-якою проблемою до мене бігли. Один голову розіб’є, вавки мажу. Колись було... Відпочивала молодь на Снові. Додому збиралися. У сумці ніж стирчав. Хлопець ту сумку перекидає, на плече хотів закинути. І з розгону той ніж у бік заліз. Привели до мене, поклали в коридорі. Як побачила, а він хрипіти вже почав. «Швидку» викликала. Врятували.
75 соток під картоплею, а ввечері — у карти
З хазяйства Марія Федорівна тримає дві корови, теличку, трьох поросят, свиноматку.
— І городу ще гектар, — уточнює. — Під картоплею в цьому році було 75 соток. Не продаю. Усе на хазяйство йде. Ще ж усім онукам сумки треба накласти. Саджаємо під коня. Сапаємо гуртом, руками. Дітей набрала, треба ж щось робити?
Якось погано стало. «Швидка» приїхала відхаювати. Запитують: «А який у вас діагноз?» «А я знаю?» І ти не розказуй, не хочу й знати. У лікарню заберуть, трохи підлікують. А мені додому треба.
А між роботою ще і в карти встигаємо пограти.
— У дурня чи в покер?
— У дурня. Роботу всю не переробиш. День працюєш і не встигаєш. У карти граєш, а роботу ту саму робиш. Тільки бігаєш швидше, щоб встигнути на карти. Приходить подружка. Як почнемо грати, лаємось — страшне.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Родина з Прилуччини отримала подарунок - племінного нетеля
- Подружжя з Чернігівщини вдома робить свічки для військових
- Родина з прикордонної громади продає овочі, заробляє на трактор
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
