Доч — невелика річка, притока Десни. Звідси і назва села. Ще є Мала Доч. Микола та Любов Щиголі купили хату у Великій Дочі (Височанська громада) і переїхали сюди з Високого у 1984 році. Тут залізнична станція і була робота обом.
— 16 підприємств тоді працювало. Заготзерно, сільгосптехніка, сільгоспхімія. Механізований загін, що хімію розвозив. Консервний завод. Наші огірки в Чехію відправляли. Литейка була. База спиртозаводу для відправки готової продукції. Заготконтора — картоплю в Донецьк відправляли. Два асфальтні заводи. А тут дорогу так і не зробили, — згадує Михайло. Розмовляємо в залі під новорічною сосною.
Обидва народилися і виросли у Високому, що за п’ять кілометрів від Великої Дочі. Тепер там центр громади. Училися в одній школі, Михайло на два класи попереду. Тоді то була величезна різниця.
Дочка Свєта народилася у Високому, а Валя — уже у Великій Дочі. Обох дочок вивчили на педагогів. У сумському і глухівському педуніверситетах Сумської області.
— Усе життя працювали. Тракторець купили. Коли й картоплю продамо, а то для себе і для господарства. «Жигулі» четвірка. Нам вистачає, — говорить Любов Щиголь.
— Завжди тримали свиноматку. А цього року самі купляли, по три тисячі гривень у нас поросят продавали. Поповозили їх — і в тракторі, і в машині, — сміється Любов Іванівна.
— Первачку молоденьку просто в салоні везли, — теж розвеселило згадане Михайла Васильовича. — Мішок на голову, щоб не кидалася, — і на заднє сидіння. Жінка коло неї, мішок тримає.
— Кричу: «Мишо, зараз у вікно вискочить!» Сіла на неї. Але щось не склалося тоді в них з кабаном.
А корова є. Молока наморозимо, дітям висилаємо «Новою Поштою». І сир, і сметану так само. Нормально все доходить. Сумку — у мішок, зав’яжемо. Удвох на пошту заносимо, кілограмів не менше 30. Раз тільки розморозилося, коли дочка тільки на третій день посилку забрала. Все одно не спортилося.
Про дітей
Дочки заміжні. Валя в Гостомелі живе, за Києвом. Там 14-річний онук Станіслав. Світлана в Калиті, що перед Броварами. Вони ближче, у нас бувають частіше. У старшої двоє дітей. 17-річна Аліна, — киває на внучку, що сидить тихенько в кімнаті, — навчається на кухаря-кондитера в Броварах. І восьмирічний Владик.
— Любиш готувати?
— Ото завжди влітку, як приїде, ми по господарству, а вона сама щось зварила, салату наробила, гукає вже нас вечеряти. І це змалку так. Років до десяти тут жила майже постійно, доки Свєта із зятем будинок свій не купили. Зараз часто їздить.
— Люблю або солодке випікати, або щось новеньке, — вставляє слово Аліна. — Торт татові на день народження спекла, усім сподобався. Печиво мармурове. Малий таке любить.
— З «Вісника» готувати не пробувала? — цікавлюся. У «Віснику» багато простих і цікавих рецептів.
Головне — легких.
— Я готувала, — бере ініціативу в свої руки Любов Іванівна, доки внучка згадує. — Торт, коржики. Усі рецепти зберігаю, підшивку роблю.
Другий рік Любов Іванівна плете сітки для хлопців на фронт. Не сама, звісно.
— Зразу до 20 чоловік приходило. Тепер вісім-десять. Коли 15 збереться. Гуртом і плетемо: хтось знизу полотна йде, інші на лавці зверху в’яжуть. Взялися, переставили. Одна людина не справиться. Збираємося щодня, крім неділі і понеділка. Уранці в’яжемо з 10.00 і до обіду — хазяйство упорали і приходимо. А після 13.00 — знову поратися.
Сітки робили і здоровенні, 10 на 14 метрів. Спочатку з ганчірок, одяг непотрібний зносили і різали. Тепер нам волонтери з Високого привозять бобінами. Триста з гаком штук уже зв’язали. І ще бабайки шиємо.
— Такі сітки волохаті, маскіровочні на шолом, — підказує Михайло.
— Улітку зеленувато-коричневі. Зараз сиве з білим.
Я й завклубом трохи перед пенсією працювала. Співочий ансамбль «Рябінушка» організувала.
— Ви везучі?
— Які там везучі, — махнула рукою Любов Іванівна. — Вісім років тому пожежа сталася, згоріли літня кухня і сарай. Проводку замкнуло. Ми в хаті спали, запаху диму не чули. Люди гасити допомагали, поливали. Дві пожежні машини приїхали. Багато чого в кухні було. Посуд, плита…
Уже й руки опустилися, відбудовувати не хотіли. А тоді хлопці, сусіди, кажуть: «Вам же не по 90 років». І правда. Погріб у сараї був — погріб треба. Кухня треба — не в хаті ж усе закривати. Сарай. Так і відбудувалися потроху.
Джерело: Олена ГОБАНОВА, фото автора
"Час Чернігівський" писав про таке: «Прийшов і заявив: «Я житиму з тобою!». А мені вже 40 і п’ятеро дітей…
