У Мені, майже на прикордонні Чернігівської області, п’ять місяців тому розпочала свою роботу швейна фабрика “MAGOLD” місцевого підприємця Василя Кондакова. На підприємстві відшивають трикотажні вироби. Ідея створення фабрики була давнім проєктом Кондакова, але була ще одна вагома причина, аби цей бізнес почав працювати. Таким чином, як говорить сам засновник, він хотів повернути свою доньку з родиною до Мени та дати місцевим мешканцям нові робочі місця.
Журналістка інтернет-видання «Місцеві медіа» говорила з Василем Кондаковим про розвиток бізнесу в умовах війни, труднощі, з якими стикається та про плани на майбутнє.
– Так ви доньку повернули до Мени?
– Так, повернув (усміхається).
– Про фабрику щось розповісте?
– Спеціалізація – трикотаж. Це – футболки, спортивні костюми, боді, худі, піжами, халати, постільна білизна та спецодяг. Тканина переважно турецька, гарної якості. Також сировину беремо на Хмельниччині. До речі, вітчизняні виробники теж потроху стають конкурентоспроможними. Це тішить.
Обладнання на виробництво замовляли з Європи. Всі машинки комп’ютерні, останнього покоління. Наші швачки, місцеві жінки, які повернулися з-за кордону, там працювали саме на таких машинках. Решту, хто не працював на такому обладнанні, вчимо тут, на місці.
Я й сам навчився шити, поки по Мені у лютому-березні 2022-го танки їздили. Щоб з глузду не з’їхати почав шити. Місто своє я б не покинув все одно. І що було робити? От сидів, вчився. Онлайн. Замовив собі вчителів і вчився. Закінчив курси і почав відшивати.
Сам шив футболки, спортивні костюми, військову форму. Десь близько 500 форм відшив воїнам. Човнами мені тоді переправляли тканину, матеріали. Зараз військовим відшивати не будемо, адже цим багато хто займається. Навіщо комусь перебивати бізнес? У нас і своєї роботи вистачає.
– Як ви навчаєте людей?
– Ми запрошуємо фахівців, майстрів, які приїздять до нас, але це все не безкоштовно. Лише за одну їхню дорогу ми платимо 2 000 гривень. І майстри хоч і українські, але оплату беруть чомусь не в гривнях. Тобто найдорожче в нашій справі не матеріали і логістика, а саме знання. Потім іде обладнання, це на другому місці за витратами. Ми використовуємо лише новітнє, дороге професійне швейне обладнання. І дуже дорого нам обходиться на сьогоднішні день збут. У збут треба вкладатися – це і реклама, і просування, які дають результати, але не одразу. Наразі вже плануємо починати співпрацювати із закордоним ринком. Але не поспішаємо з цим. Маємо можливість відправляти свою продукцію в Ізраїль, однак не відправляємо принципово. Вважаю, ми не готові ще до цього, до європейських стандартів.
Хоча я порівнюю стандарти і як спеціаліст бачу, що ми шиємо краще, ніж Європа. Хоча, по суті, шиє не Європа, а Китай. Зараз всі європейські фірми, що співпрацювали з Китаєм, не одразу, а поступово кидають поглядом на Україну. Я підозрюю, що зараз Україна шиє одяг навіть для шейхів. У нашого виробництва є можливості. Нашою фабрикою вже цікавляться, навіть не один, а два замовники, але ми принципово поки відтерміновуємо співпрацю. Багато чого впирається в логістику, яку треба розвивати. Шити на експорт потрібно великими обсягами. А тут і капіталовкладення мають бути відповідні. Ми до цього ще не зовсім готові. Це неодмінно буде, але згодом.
– Ви казали, що Ізраїль бажає замовляти вашу продукцію. Як там про вас дізналися?
– Вони бачили наші вироби. Були в Україні їхні представники, купили нашу продукцію, через організацію, що надавала нам грант – PEARL. Їхні представники є по всьому світу. І вони замовляли у нас одяг на цю компанію, це було наше перше замовлення, яке зробили американці. Ми вдягали їхніх представників, відшивши жилетки та худі, потім вони ще на сайті замовили нашу продукцію, яка їм дуже сподобалась. Вони навіть своїй спілці підприємців запропонували нашу продукцію.
– Так ви таки для закордону усе ж відшиваєте?
– Ні, то не закордон, то свої. Майже рідні (сміється). Якщо серйозно, то було спецзамовлення. Ми не могли відмовити.
– А як ви збуваєте продукцію в Україні?
– Зараз ми обшиваємо фабрики, беремо підряди. Зараз це 50% замовлень, це дуже вагомі підряди. Підряд – це велика фабрика значно більша, ніж наша, яка має велике замовлення, але не встигає його відшити. Вона роздає підряди іншим фабрикам, як допомогу. В тому числі і нам. От зараз саме такі підряди ми й відшиваємо. Працюємо на замовлення фабрики Insight (від редакції – фабрика у Харкові, яка була заснована у 2006 році), «Вайн-торг», «Новожанівські ковбаси», а також відшиваємо свої магазини, блогерів. Ось зробили зразки і будемо вдягати блогерів у різні костюми.
– Чи отримуєте ви замовлення від наших місцевих підприємств?
– Так, з’являються такі замовлення. Це тішить, бо бізнес потроху оживає. Нещодавно отримали замовлення від Бутенка на спецодяг та від куковицької фірми “Урожай”.
Василь Кондаков говорить, що все це організував, щоб повернути наших людей у Мену, надати їм робочі місця тут.
Крім того, Кондаков хотів повернути свою дитину з Німеччини додому. Чоловік доньки – з Грузії. 15 років тому в Горі (місто, в якому він народився) була війна. Вони з родиною тікали, оскільки сильно бомбили. Все було, як у нас зараз. Він тоді приїхав в Україну, одружився з донькою пана Василя, а тут – знову війна. Довелось ще раз рятуватись втечею. Тепер з Чернігова. Він боїться за свою родину. Для того, щоб їх повернути Кондакову потрібен був якийсь фундамент. Ось він і з’явився. У вигляді швейної фабрики.
Донька Василя Кондакова Аліна Кіркатадзе за освітою фахівець з туризму. Навчалась в чернігівському “політесі”. Потім декретна відпустка. Війна перекроїла її плани. На добре це, чи ні – сама Аліна не знає. Але натомість тепер має додаткові компетенції – навчилася працювати за машинкою. Також допомагає колегам – кроїть, на комп’ютері розробляє проєкти для вишивальної машинки.Складна робота, але цікава, творча і молода жінка з нею справляється вправно.
– Ви якісь курси проходили?- запитую в Аліни. – Онлайн, чи їздили кудись, чи сюди до вас викладачі приїздили?
– Я в Чернігові навчалась у жінки, яка цим займається. В неї вчилася і програмувати і на машинці працювати. Було не важко. Взагалі будь-яка робота не буде важкою, якщо є бажання до неї.
– Ви маєте тягу до шиття?
– До повномасштабного вторгнення я була в декреті. Моїй донечці Марії тоді було 3 місяці, коли ми з татом пішли на курси. Мені подобалося шити. Тяга є, мені це подобається.
– Як все почалося? Ви виїжджали звідси?
– Ми виїхали до повномасштабного вторгнення з сестрою і дітьми до Карпат. Це було 14 лютого 2022 року. Тоді вже подейкували, що 16-го щось почнеться і ми побоялися, тому й виїхали. На час повномасштабного вторгнення мій чоловік був у нас вдома, у Чернігові. Він зі своєю родиною теж приїхав до нас. Ми сиділи в Карпатах і не знали, що нам робити далі. Моїй дитині на той момент було 5 місяців і ми прийняли рішення виїжджати в Німеччину. Там ми прожили 2 роки. Я повернулася у грудні 2023, а до цього приїздила влітку з дитиною до батьків, бо дуже сумувала за ними. Після цього візиту і розмов з рідними я зрозуміла, що не хочу жити більш ніде, окрім України.
– Для вас не стало несподіванкою, що тато робить все це для вас?
– Ні, це не було секретом (усміхається). Ми з ним увесь час були на зв’язку, знали про його плани. Почалася війна і він шив. Він хотів відкрити щось масштабне. Просто у нього є діти і він для дітей це все робить. Так само і я робитиму в майбутньому все для своїх дітей.
– Взагалі є у вас плани тут залишатися? Ви вже не плануєте нікуди їхати?
– Дай Бог, щоб не почався наступ. Якщо не буде знову нічого такого, то я буду тут. Не хочу нікуди тікати, не хочу жити на чужині. Хочу бути в Україні.
Чоловік Аліни, Георгій Кіркатадзе, – дитина війни. Народився 1991-го під час війни в Грузії. Після того, у 2008-му, там знову почалася війна. В Горі, де жила родина Георгія, зайшли російські окупанти та залишалися там понад місяць. Після 2008 року в Грузії було дуже складно, почалася економічна криза. Тато Георгія вирішив поїхати в Україну, в нього тут був бізнес – чоловік возив сюди фрукти. Родина приїхала в Одесу в 2010-му. Мама, тато, Георгій і його брат. В Одесі жили шість років, а потім переїхали в Мену.
– Чому саме в Мену?
– У Мені багато картоплі, яку ми відправляли в Грузію. Тому ми з братом переїхали сюди, а згодом сюди перетягнули і тато з мамою. Тут у 2019 році я познайомився зі своєю дружиною Аліною і через 7 місяців ми обвінчалися.
– Як ви сприйняли звістку про війну?
– Це жахливо. Найстрашніше, що гинуть мирні люди, діти. Прикро, що люди, які не хочуть війни, страждають через російську агресію. Мені було не дуже страшно, адже це не перша війна в моєму житті, але дуже переймався за родину, за дружину і доньку.
– Ви хто за освітою?
– За освітою я бухгалтер-економіст. Однак на фабриці, я тут, до речі, теж працюю я – універсальний солдат (сміється). Охороняю, прибираю, ріжу, шию, допомагаю всім, котел на мені. Для мене це все нове, цікаве, адже в житті має бути щось нове. Я одразу зацікавився тим, як шити новий одяг.
– Який саме процес вам найбільше подобається?
– Немає такого, щоб подобався якийсь один процес. Коли я починаю різати з нуля, то вже уявляю, яким має бути одяг. Мені подобається працювати над виробом із самого початку і до кінця, до упаковки.
– Ви теж проходили курси? Чи вчилися прямо тут?
– Тут вчився. Пройшов швейні студії у дівчат на фабриці.
«Зараз на фабриці шість робочих місць офіційно, дві людини навчаються, а з 1 квітня ми оформимо статус підприємця з ПДВ і будемо ще оформлювати людей. По закону на одного підприємця повинно припадати 10 працівників, серед яких повинна бути особа з інвалідністю. А взагалі фабрика розрахована на 20 осіб», – розповідає засновник фабрики “MAGOLD” Василь Кондаков.
– Які найбільші труднощі, пане Василю, мали на початку і як з ними справлялися?
– Нам найважче було, як я вже казав, навчити працювати людей на дорогому швейному обладнанні.
– На дорогу майстрові ви витрачали 2000 гривень. А скільки ви їм платили за годину? Адже у, певно, них була погодинна оплата?
– Крім дороги, ми платимо майстрові від 100 до 200 доларів за день. Але по суті день – це нічого. Наприклад, навчити людину працювати на вишивальній машині за день неможливо. До того ж дуже важко знайти майстра, який захоче поділитися досвідом. Ми знайшли таку людину, яка навчила наших дівчат. Не безкоштовно, звісно. Проте ще ж треба знати як її обслуговувати, як писати на неї програми.
— Який ви зараз маєте асортимент власного одягу?
– Якщо рахувати разом із спецодягом, то маємо більше сорока одиниць.
– Де найбільше купують вашу продукцію?
– У нас найбільше замовників зі Львова. Ми дуже багато шиємо на Львів – від 500 до 1000 одиниць. Але найбільше нас купують через інтернет. Ми зазвичай продаємо в Україні, але були випадки, коли відправляли продукцію і в Німеччину.
– У Мені в магазині багато купують продукції? Що купують найбільше?
– Взагалі, воно все сезонно, але найбільше купують спортивні костюми, які у нас дуже якісні. Також продавали дуже багато піжам, тим паче, що вони йдуть за гарною ціною. Багато оптовиків у нас купують продукцію. Крім Львова замовляла і Корюківка, і Чернігів. З оптовиками нам легше працювати.
– Асортимент будете розширювати? На якісь новинки чекати?
– Так, звісно. Ми вже розширюємо. У нас стільки нових лекал розроблено, костюмів, робочих, спортивних. Дитячі речі плануємо виготовляти, але трохи згодом.
– Які маєте плани?
– Будемо масштабуватися далі, хочемо купити робота, який буде “стьогати” ковдри, але він коштує 1 мільйон 100 тисяч гривень. Під цього робота треба окреме приміщення. Крім того, хочемо ще купити пару «вишивалок», які коштують 10 тисяч доларів за одиницю.
– Журналісти часто до вас приїжджають?
– Постійно. Із телебачення вже їздять, наче на екскурсію до музею, знімають передачі. Приїжджали і міжнародні, і українські. Ось недавно була іноземна телегрупа, знімали для європейської аудиторії, перед цим у нас гостили з американської спілки підприємців, від якої ми отримали грант. Всі підприємці Америки донатили на цю допомогу, яку ми отримали, і тому знімали фільм для Америки. Для звіту, мабуть, що гроші на хорошу справу (усміхається).
Василь Кондаков, засновник фабрики “MAGOLD”:
«Я міг би виїхати за кордон. Купив би там маєток і жив, отримував би задоволення. Але що тоді залишиться тут? Що ми залишимо своїм дітям, онукам? Треба вкладати у громаду, щоб громада розвивалася».
Авторка: Ольга Гаврилець, "Менщина"
"Час Чернігівський" писав про таке:
