«Група військовослужбовців 1-ї окремої танкової Сіверської бригади під керівництвом Леоніда Янголя, сержанта, захопила опорний пункт ворога. Знищили 20 росіян, два кулеметні розрахунки та БМП противника. Закріпившись на зайнятих позиціях, більше доби стримували наступ ворога з трьох напрямків. Леонід Янголь отримав поранення. Та продовжував вести бій з окупантами. Завдяки його рішучим діям вдалося втримати позиції до підходу підкріплення. До останнього прикривав евакуацію поранених, знищив дев’ять окупантів. Уже ввечері наступного дня, 21 липня 2023 року, під час артилерійського та танкового обстрілів з боку противника сержант Леонід Янголь загинув», — повідомили в 1-й окремій танковій Сіверській бригаді.
15 липня Леоніду Янголю президент присвоїв звання «Герой України». З удостоєнням ордена «Золота Зірка». Посмертно. Воїн народився і жив у Куликівці.
— Хочу, щоб найвищу батькову нагороду отримав Сергій, старший син. Для нього це важливо. В ідеалі було б взяти на вручення всіх трьох синів. Та сказали, що дітей не можна. Отримують лише батьки чи дружина, — витирає сльози 35-річна Анна ЯНГОЛЬ, вдова. — Плачу, що оцінили лише посмертно. Вони всі Герої, хто зараз там. На вручення до президента ще не викликали.
З міліціонера в мисливці
Леонід Янголь загинув 45-річним.
— Льоня був метр 90 сантиметрів зростом, спортивної статури. З 1999 року служив в Куликівському районному відділі поліції. Працював з неповнолітніми. Хто з підлітків любив його і слухав, а хто й боявся. Навіть коли вже не працював у міліції, батьки розбишак приводили дітей на виховну роботу до чоловіка. Міг підібрати до них слово, щось порадити. Потім перевівся працювати в карний розшук, — продовжує жінка. — Двічі, у 2014 і 2015 роках, брав участь в антитерористичній операції на сході. В Авдіївці Донецької області. Отримав відзнаку за зразкову службу.
У 2015 році, коли міліція стала поліцією, Льоня вирішив піти з органів внутрішніх справ. Хоча до пенсії залишалося дослужити трохи більше трьох років.
Працював на себе. На землі. Купив старенький трактор. Згодом і комбайн. Накупив іншої техніки. Орав, сіяв. Паралельно став начальником у Куликівському відділенні мисливсько-рибальського підприємства. На вихідних постійно об’їжджав ліси, ловив браконьєрів. Любив цю роботу. З дитинства сам виріс на полюванні і риболовлі. І сина старшого привчив.
Серьожка — від першого шлюбу Льоні. Моє дитя. Живе в мене. Раніше всі канікули теж проводив у нас. Перша дружина Леоніда з Ковчина, сусіднього села. Вона вдруге вийшла заміж. Дружимо з нею. Та й чого ворогувати. Я в неї чоловіка не забирала. Сергію було два роки, як вони розійшлися. А через 11 років ми з Льонею познайомилися. 12 років тому. Я працювала в барі. Льоня з товаришами заходив відпочити.
Денису минулого місяця було 11, Данилу — дев’ять. Це наші спільні сини.
На нулі затрофеїв танк
— 24 лютого 2022 року о 4.30 на мій телефон подзвонив Сергій. Йому 24. Служить у поліції охорони. Його пункт за десять кілометрів від кордону з Білоруссю. Спокійним голосом каже: «Тьоть Ань, у вас все нормально? Почалася війна. Нас криють з «Граду». Ми відходимо».
Думаю, треба чоловіка будити. До нього тихенько: «Льоню, Серьожу з «Граду» обстрілюють». Він миттю прокидається. Робить на кроваті кувирок. Давай дзвонити побратимам.
Перепитую, що мені робити. Каже: «Заспокойся. Іди на роботу». Працювала тоді в шкільній їдальні. О 10.30 подзвонив і сказав, щоб повернулася додому. Уже збирався їхати. Попрощалися. Наступна наша зустріч була через пів року. Мені наказав оберігати мишеняток. Так він ласкаво називав синів.
Поїхав із сусідом Андрієм Морозом у Гончарівське. Служив головним сержантом розвідувального взводу у складі 1-ї окремої танкової Сіверської бригади. Був снайпером. З побратимами лісами і полями пішки переміщалися з Гончарівського до Чернігова. Воював в мікрорайоні Олександрівка та поблизу кладовища «Яцево».
Потім бригаду відправили на донецький напрямок. Був у розвідці.
Леонід Янголь
Разом з групою з 12 чоловік вивозили з поля бою загиблих побратимів. Вдавалося тіла хлопців доставити додому. Розповідав, що якось вивезли п’ять тіл і ще зайву ногу. Чия вона була, так і не вдалося встановити. Прильоти всюди. Хлопців розриває на частини. І з дерев тіла доводилося знімати.
Якось разом з Льонею передивлялися відео про росіян. Кажу йому: «Дивись, на хлопчику така сама американська термобілизна, як у тебе». На що він прикрикнув: «Який хлопчик? То не люди! Це підараси!» Ненавидів їх з початку війни. Розповідав, як на позиціях спостерігав за ними. Російські військові найслабших чи зеків попереду посилають. Наші ж по них б’ють. А росіяни вираховують, звідки йдуть постріли. І вже криють по наших.
Найбільше Льоня радів, коли вдалося затрофеїти танк Т-72 на донецькому напрямку. Стояв майже на нулі. Продумали операцію, тиждень навкруги розміновували територію. Щоб підібратися та перегнати.
Не секрет, що деякі військові від пережитого стресу починають вживати більше алкоголю. З 2022 року Льоня категорично відмовився від міцних напоїв. Рідко міг випити з друзями бокал пива. Казав: «Нап’юся, коли будемо святкувати Перемогу на Червоній площі Москви».
У середині травня Льоня приїжджав додому. Їх тоді переводили на запорізький напрямок. Відпускати не хотіла, жартувала, що переламаю ноги. А він відповідав, що і з переламаними поїде.
Дивлюся на нього — очі сумні-сумні. Якщо у 2022 році постійно казав, що ще рік і ми відіжмемо наші землі, то в цій відпустці мовчав. Сили нерівні, наші хлопці помирають. Найкращим другом тоді для чоловіка став побратим Микола Бойко. Біля Запоріжжя в нього розсипався хребет. Побратими на руках виносили з позицій.
Обмовився: «Скоро я буду з вами». Як відчував. У нас майже не було спільних родинних фото. А тут мене потягло зробити таке фото, де ми вп’ятьох.
«Прокидайся, я вже вдома»
— Остання наша розмова була короткою. Росіяни наступали на запорізькому напрямку. Попередив, що буде сім днів без зв’язку. Однак поговорити цими днями не виходило. 15 липня пішов у розвідку, — згадує вдова. — 17-го відзвонився. 19-го знову подзвонив: «Все добре. Завтра поїду постріляю і передзвоню». 20-го тиша. І неспокійно на душі.
21 липня о п’ятій ранку сниться мені сон. У спальню заходить Льоня і каже: «Прокидайся, я вже вдома». Прокинулася. Трусить усю. Того ж дня наші «добрі люди» по селищу стали заглядати у вічі та висловлювати співчуття: «Як ти? Крєпісь». «Тобто, що сталося?» — перепитую. Усі мовчать.
— Звідки люди вже знали?
— З Льонею в бригаді служили декілька чоловіків з Куликівки.
Три дні не виходила з дому. Не могла повірити. Льоня завжди знав, що робить. Минав усі перепони. І пройшов би. Аби не обстріл…
Дзвоню Олегу, рідному братові Льоні. Його номер перший записаний у військкоматі. Той і сказав мені, що чоловіка більше немає. Йому теж не дзвонили і подробиць не повідомляли. Вважався безвісти зниклим. Треба було почекати добу. Першими про загибель повідомили побратими, які були поруч у той момент. Але тіло забрати не змогли. Сповіщення про смерть дали лише 25 липня.
Батьки дали мені крєпку нервову систему. Летить, я їду поратися по господарству або в школу, хліб пекти чи допомагати солдатів годувати.
Старалася не закатувати істерик. Діти мене бачать і всі мої емоції пропускають через себе. Коли повідомили про загибель коханого, взяла подружку і пішли на стадіон. Прокричалася, проплакалася і повернулася до дітей. Сказала, що тата більше немає.
— Як загинув чоловік?
— Разом з групою пішов у розвідку. Паралельно вирішили брати ворожий окоп. Вдалося захопити й утримувати. Почався обстріл. Розірвало ліву руку. Хлопці надали першу домедичну допомогу. Наклали турнікет. Втратив багато крові. Іти не міг.
Приїхала перша евакуаційна машина. Є відео, як чоловіка несуть, а поряд розриваються снаряди від «Градів». І тут перший приліт у машину. Льоню занесли в бліндаж. Приїжджає друга машина. Другий обстріл. Разом з Льонею шість двохсотих, серед медиків і військових. Тіла спеклися заживо. Вдалося опізнати лише п’ятьох. Хто шостий, ніхто не зміг вирахувати. Росіяни відслідковують такі машини і спеціально по них б’ють.
Льоню теж було важко впізнати. Їздили з Серьожею на опізнання до Запоріжжя. Жетон виколупували прямо з грудної клітки. Дивилась також по зубах. У Запоріжжі в стоматолога встиг поставити декілька коронок. Виявляється, свої зуби вигорають, а от коронки — ні. Навіть не пожовтіли.
15 мільйонів гривень
Документи вдалося оформити в грудні 2023 року, через п’ять місяців після загибелі. Тепер середній і молодший сини отримують пенсію по втраті годувальника і в батька підвищена. Лише в березні нинішнього року нарахували. Довго передавали документи чоловіка з частини.
Дали два посвідчення члена сім’ї загиблого захисника. Сірого і чорного кольору. Тимчасове (до 23.01.2025 року) і постійне (безстрокове). За кожним пільги майже однакові. Однак тимчасове можуть забрати в мене чи Сергія, якщо я вийду заміж чи він одружиться.
Коли оформлювала грошову допомогу від держави за загиблого військового (15 мільйонів гривень. — Авт.) просили принести навіть довідку про несудимість. Тобто, коли держава забирає чоловіка на війну, ці довідки ніхто не питає. А як загинув, то без неї і виплат можна не отримати?
Перша виплата прийшла лише місяць тому, 28 червня. Три мільйони гривень на чотирьох: батька, мене і двох дітей рівними сумами. На старшого сина виплати не передбачені. Решта коштів буде виплачуватися впродовж трьох років рівними сумами.
Прийшла нещодавно на залізничний вокзал купувати квитки до Києва. Пред’являю посвідчення. А мені кажуть, що я не маю права на безкоштовний проїзд. Держава дає це право, а монополіст «Укрзалізниця» каже — ні. Думала, то, може, у нас тут, у Куликівці, дівчата помиляються. Подзвонила на гарячу лінію залізниці. Підтвердили, що безкоштовного проїзду для членів сім’ї загиблого захисника немає. Тільки для батька і матері.
Стару батьківську хату Леонід Янголь переробив на родинне гніздо. Дім двоповерховий. У дворі зеленіє газон, посаджені самшити і туї.
— Усе по дому я вже і сама навчилася робити, — каже вдова. — Тримаю господарство: свинку, курочок, качок. Свинок постійно тримали. Розводили на продаж. Війна почалася, у нас було дев’ять свинок по 80 кілограмів, вагітна свиноматка. Три дні до них не заходила. А потім відійшла від стресу і пішла калюжі прибирати.
Комбайн продам, усю іншу техніку залишу хлопцям. Відволікаюся на дітей, їм потрібна здорова і не нервова мама. Коли накривають сльози, іду займатися трудотерапією в саду. Підрізаю кущики, дерева, кошу газон. Працюю на городі, маю всього 40 соток. Городини саджу небагато, більшість під пшеницею.
Коханий снився ледь не щоночі. Перестав за два тижні до роковин загибелі. Приходить уві сні як живий. Чмокаю його, кажу: «Ми ж тебе поховали». Не попрощалася з тілом нормально. Ховали в закритій труні.
Наче місяць пройшов, а не рік від дня загибелі. Біль накопичується. Не відпускає. Просто продовжуєш жити з цим болем.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки та з сімейного архіву родини
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Мати загиблого воїна зі Сновська: «Лікар виносить вонючий мішок і питає: «Речі забирати будете?». Кажу, ні. А він: «Мені ваші зуби не потрібні»
- Сирський нагородив воїна з Чернігівщини "Золотим Хрестом"
- У Чернігові родинам загиблих бійців передали державні нагороди
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
