Світлана Завацька з Козельця. Двічі вдова. Перший раз в 31 рік, а другий – у 37.
Історію жінки в соцмережах переповіла Оксана Левкова - українська громадська діячка та голова правління ВГО "Не будь байдужим!".
Світлана Завацька родом із села Пархимів, що неподалік міст Остер і Козелець. Її маму, етнічну росіянку, тато-українець на початку 80-х привіз із Пермської області жити на Чернігівщину.
«Російське місто, де жили батьки моєї мами і куди ми пару разів у моєму дитинстві їздили, запам’яталося ємностями з самогоном і смердючою бражкою практично в кожній хаті, фізичним насильством чоловіків над жінками, вічними сварками, - згадує. – Мій дід мав прізвисько "Саша Бєлий" – його називали в селі так, як героя відомого російського серіалу про бандитів «Бригада» через його, мабуть, рекетирську натуру (за спогадами моєї мами)».
Дід так ображав Світланину бабусю, що вона врешті вкоротила собі віку.
Життя родини на Чернігівщині також було важким. Світлана пригадує: біднота, а як наслідок - зловживання алкоголем. Спершу - батько, а потім - і мама.
Жінка зізнається, що першого чоловіка обрала, аби втекти з дому. Його звали Олександр. У них народився син Артем. Коли хлопчик був маленьким, чоловік потрапив у ДТП, сильно травмувався, мав складні операції на голові. Світлана виходжувала його лежачого. А після - в Олександра почалися страшні приступи агресії.
«Він почав мене бити на очах у нашого ж сина-дошкільняти... Рано чи пізно ми змушені були розлучитися. І зробили це», - каже Світлана.
Другим чоловіком Світлани був успішний підприємець Андрій.
«Я народила від нього свого другого синочка Арсенія, але коли Арсенію було всього 3 роки, Андрій помер в мене на руках в машині швидкої допомоги, - згадує вона. – Це сталося так раптово... Йому було всього 35 років».
6 років поспіль Світлана виховувала двох синочків самостійно.
Жінка пригадує, що всі сімейні заощадження були вкладені в бізнес. Після смерті чоловіка ситуацією скористалися люди з їхнього спільного оточення - розтягли техніку, гроші, документи.
«Його барсетку з доларами вкрав сусід просто з машини, з якої Андрій ледве вийшов, відчуваючи сильний біль у серці — за кілька годин до своєї смерті, — розповідає жінка. — На дев’ятий день після його смерті обікрали будинок. А ще рік по тому нас із дітьми постійно залякували й вимагали гроші, вважаючи, що я залишилась багатою вдовою».
У червні 2022-го, на свій день народження, біля будинку, де мешкала, жінка познайомилася з військовим Олександром. Світлану підкупила його порядність і доброта.
Півтора року зустрічалися, весь цей час Олександр (його звали так, як першого чоловіка) був командиром роти, воював на Донеччині.
«Зустрічання наші були в такому форматі, як останніми роками у десятків тисяч українських жінок, - каже Світлана. - Без тривалого спільного проживання на одному місці. Я двічі їздила до нього в Шахтарське. Це – 10 км від лінії фронту. Там постійно гупало, але мені не було страшно, бо поруч у бліндажі був він».
7 листопада 2023-го пара офіційно одружилася, а 23 листопада того ж року командир 2-ї роти 26 окремого стрілецького батальйону Олександр Яременко у ході проведення контрнаступальних дій під час стрілецького бою загинув на Авдіївському напрямку. Олександра поховали в селі Нехайки на Черкащині, звідки він родом.
Його позивний був «Бумера». Побратими пам’ятають його як порядного та чесного командира, який завжди дотримувався присяги. Він був професійним військовим, закінчив Київський військовий інститут управління і зв’язку. За справедливість, мудрість і виваженість його дуже поважали, і багато бійців хотіли служити саме під його командуванням.
Оксана Левкова пише: серед тих, хто допомагає Світлані впоратися з горем – її рідна сестра Тетяна. Вона втратила чоловіка Євгена Лоскота ще у вересні 2014-го. Він захищав Луганський аеропорт, потрапив в оточення, - підірвав себе гранатою. Має звання «Герой України» посмертно.
«Ми разом із сестрою доглядаємо могили наших чоловіків і виходжуємо батька (мама померла в той день, коли моєму молодшому Арсенію робили операцію – це було ще у 2021-му). Батько переніс два інсульти, зламав стегно, виходили його лежачого, - каже Світлана. – Важко, але ми тримаємося. У нас просто нема іншого виходу».
"Час Чернігівський" писав про таке: Вдова героїчного пілота розповіла, як їздила на вручення нагороди "Золота Зірка" до Президента
