Мілану поховали в суботу, 5 жовтня, на центральному кладовищі Сновська. Бо в рідному Гірську, де дівчинка встигла від народження прожити лише шість років, вона не могла знайти свій останній спочинок – через загрозу російських обстрілів.
Дитина загинула внаслідок ворожої атаки, вчиненої вранці 3 жовтня країною-терористкою, кордон з якою пролягає лише за п’ять кілометрів від Гірська. Крім Мілани тоді там загинули ще дві людини, а ще четверо отримали важкі поранення.
Гірськ – українське село під прицілом скаженого сусіда
Гірськ – звичайне українське село, яке знаходиться ледь не на роздоріжжі між Україною, росією та білоруссю. До монументу, який раніше іменували «трьома сестрами», кілометрів десять, а отже така віддаль до білорусі. А росія ще ближче – вона за п’ять кілометрів.
Горяни чи не щодня дивляться на неї з високого пагорба (не дарма ж така назва села – Гірськ), біля підніжжя якого розкинув свої рукави тихоплинний Снов. Колись, у радянські часи, тут ніхто навіть і не надавав такого великого змісту поняттю «кордон». Бо просто знали, що отам, внизу, десь у річковій долині, проходить умовна межа, яка розділяє два народи – російський і український. Часто українці і росіяни гостювали один у одного, їздили на закупи.
Але все стало інакше від початку 90-х. Після розпаду радянського союзу умовна межа набула реальних обрисів у вигляді державного кордону з усіма належними йому атрибутами – прикордонними стовпами, розораними смугами, заставами та митницями.
Після анексії Криму та початку російської окупації Донбасу горяни стали по-іншому дивитися зі своєї гори в бік росії.
Хтось бачив загрозу, а хтось – навпаки, сподівався на швидкий прихід «рускава міра». Місяць окупації навесні 2022 року став своєрідним ситом, яке просіяло жителів Гірська на справжність, на українськість, і ті, хто раніше молився на росію, якось непомітно зникли з села.
На початку 2000-х років у Гірську мешкало до пів тисячі жителів і село вважалося, як для Сновщини, немаленьким. За два з половиною роки повномасштабної війни воно значно знелюдніло. Причиною цього стала близкість до кордону і постійна загроза ворожих обстрілів. Ворог б’є переважно за допомогою FPV-дронів.
Страшно вийти на город
Сьогодні тут залишилося трохи більше сотні людей. Переважно це ті, хто ніяк не наважиться кинути своє, рідне – усе те, що наживалося роками. Але часом нерви починають здавати і у них: вони готові б були і виїхати, але лякає невідомість подальшого життя.
– Важко, дуже важко, – каже пані Світлана, жителька Гірська. – Стало набагато гірше, ніж було на початку повномасштабки. Я від народження прожила тут більше 50 років. Ніколи не думала, що буде таке. Третій рік немає спокою. Дрони кружляють над нами, як бджоли. Часом буває до півтора десятка одночасно. Спочатку розвідувальні: літають над обійстями, ледь не заглядаючи у вікна.
Найстрашніше, коли нальоти роблять оці FPV-дрони. Це ті, які скидають вибухівку. Разом з нею також кидають пляшку із запалювальною сумішшю.
Світлана каже, що під час таких нальотів усі ховаються хто куди. Коли десь щось вибухає, то не відразу виходять, а перебувають у сховку ще хвилин 20, бо залишається загроза повторного обстрілу.
– Стомилися ми всі, – говорить вона. – Особливо тяжко вночі. Тяжко від думок. А ще від того, що ми багато в чому обмежені: до нас бояться їхати продавці товарів, «швидка», ми не можемо вночі світло увімкнути.
Виїхати? Багато хто це зробив. Переважно ті, у кого була можливість поїхати до когось з рідні. Дехто з тих, хто колись приїхав до Гірська і вже, здавалось, облаштувалися тут, повернулися на свою малу батьківщину. У кого були кошти, змогли купити житло. Нам з чоловіком нікуди виїжджати. Та і нема за що, бо роботи у нас теж немає. Дістало все. Злість просто розпирає: я тут народилась, жила – це моя земля і чому я мушу кудись з неї їхати? Скільки ще відступати, чому ми мусимо віддавати землю? Нехай русня відступає. Тільки наші чомусь не б’ють. Поряд з нами порожні випалені села – Хрінівка, Клюси, Млинок, Єліне.
Кров, біль і вогонь
Такі міркування і в інших жителів Гірська. Вони не те що не поспішають, а вже просто відкладають якнайдалі той від’їзд, іноді навіть придумуючи нові і нові причини. Але замислитися про виїзд їх знову змусила подія, яка сталася 3 жовтня: тоді під обстріл там потрапили двоє братів Олександр та Михайло Білоуси та троє дітей Олександра. Шестирічна Міланка загинула, а її 11-річна сестра Вероніка, чотирирічний братик Сашко, 36-річний тато Олександр і 31-річний дядько Михайло були травмовані.
Ситуація у сновському прикордонні настільки небезпечна, що змушує навіть тих, хто має рятувати, поводитися вкрай обережно. Наприклад, одразу після трагедії хоч і викликали «швидку», але до самого Гірська вона не поїхала, а зустрічала поранених перед селом.
– На під’їзді до Гірська ми зустріли автівку, якою дідусь вже віз постраждалих до лікарні, – розповіла згодом фельдшерка Сновської підстанції Корюківської станції екстреної медичної допомоги Кристіна Швець. – Оглянули, всіх знеболили, одному чоловікові та дітям зупинили кровотечу та наклали турнікети. Трьох важкопоранених транспортували до лікарні нашою «екстренкою», а одного чоловіка з пораненнями середньої тяжкості дідусь у нашому супроводі віз своєю автівкою.
На допомогу прибули також колеги з Корюківки. Всіх постраждалих госпіталізували до реанімаційного відділення. За словами медичної директорки Сновської ЦРЛ Ірини Карпушиної, і діти, і дорослі отримали складні травми. У дівчинки ампутована рука, у її братика – відкритий перелом ноги, у тата – опіки поверхні тіла, у дядька – ампутована нога. Ускладнення було ще і в тому, що Вероніка має захворювання на цукровий діабет.
Стан дітей вдалося стабілізувати, їх по обіді доставили до Чернігівської обласної дитячої лікарні. Після перенесених більш ніж чотиригодинних операцій стан дітей важкий. До Чернігова перевезли і Олександра з Михайлом, але вже наступного дня.
Із родини Олени Черняк та Олександра Білоуса ушкоджень не зазнала лише Олена. Вона має гостру стресову посттравматичну реакцію. Але крім цього вона має ще одну, чи не найболючішу, рану – душевну: в одну мить жінка втратила дитину, а двоє інших і чоловік зараз продовжують боротися за життя. Всі вони в одну мить стали безхатченками, бо їхня оселя згоріла разом з рядом інших споруд, розташованих поряд.
Що ж трапилося та хто в цьому винен
Після того, що трапилося в Гірську вранці 3 жовтня, жителі села, аналізуючи ситуацію, намагаються скласти всі пазли один до одного. Наразі вони однозначно всі впевнені, що головним винуватцем є росія, бо саме росіяни ось вже третій рік тероризують їх безпілотниками.
Але до безпілотників вони вже звикли і знають, як поводитися в разі їхньої атаки. Так само знають, що не варто провокувати ворога. До села майже не заїжджає великий транспорт (у тому числі і спеціалізований), бо є ймовірність того, що він стане ціллю для FPV-дронів.
Про те, що цього дня до Гірська має прибути спеціальний вантажний автомобіль-газовоз, яким доставлявся побутовий газ та проводилася заправка балонів, в селі знали давно – оголошення про це, кажуть, висіло на магазині тижнів два чи й більше. А ще кажуть, що раніше цю машину в селі не бачили, а заправку балонів робили за його межами. Тому і дивно, що вона раптом з’явилася посеред населеного пункту поряд з будинком Олександра Білоуса. Кажуть, що начебто він умовив заправників під’їхати, бо планував заправити аж шість балонів.
Горяни кажуть, що було декілька вибухів. Спочатку ворог бив зі ствольної артилерії: один снаряд упав біля городів, а другий розірвався поряд з вантажівкою на асфальті і уламком пробило цистерну.
Загорівся газ. Струмінь вогню від машини спрямувався в одну сторону вулиці. Спалахнули будинки. Страшний гул лунав на все село. Кажуть, що було таке враження, наче реактивний літак летить низько над землею. Усе довкола було вкрите димом. А потім почали детонувати вже заправлені балони.
Люди в надії, що хоч щось вдасться врятувати, відрами носили воду і гасили пожежу. Але і цього зробити не могли належним чином через нальоти дронів.
Те, чи була порушена інструкція водієм та експедитором автомобіля-газовоза, встановлюватимуть компетентні органи. Відомо єдине, що запитувати про це немає в кого, бо і водій, і експедитор загинули також у тому пеклі.
Рятувати людей допомагала і поліція
Відомо, що приїхали до Гірська з Мени. Сергій Головченко та Валерій Вербицький забезпечували скрапленим газом не лише жителів Менщини, а й тих, хто мешкає у сусідніх громадах. Напередодні Сергій, знаючи, куди заплановано найближчий виїзд, говорив рідним, що йому так не хочеться туди їхати. Ніби все відчував.
Чи знали росіяни, куди вони б’ють? Однозначно знали. Більше того, вони розуміли всі наслідки. Правову оцінку діям ворога обов’язково дадуть правоохоронці. Залишається дочекатися реакції міжнародної спільноти. Хотілося б, звичайно, щоб вона не обмежилася лише стурбованістю та занепокоєнням.
Джерело: "Сусіди.Сіty", автор Віталій Сергійко
"Час Чернігівський" писав про таке:
