88-річна Тетяна ПЕРЕВІДІНА пережила фашистів і рашистів. Двічі її домівки згорали вщент, а вона рятувалася. Навесні 2022-го російський снаряд «зчесав» дах її хати у Великій Дорозі на Ніжинщині. Бабуся та онуки в цей час були вдома. Зайнялася пожежа.
Від будинку залишилося згарище, посеред якого стирчала тільки піч.
Не хотіли продавати за сертифікат. Хотіли готівку
Уже пів року Тетяна Іванівна з онучкою та правнучкою обживаються на новому місці. Отримали житловий сертифікат і купили приватний будинок у Ніжині.
— Я з перших днів, як тільки запустили програму «Пошкоджене майно», у «Дію» подавала заявку, — каже онучка Людмила. — Зі своєї «Дії» не змогла. Бо не маю права власності. Я тоді в Іспанії була. Написала батьку: «Зареєструй бабусю в «Дії» на свій телефон або на комп’ютер. І подавай заявку». Сфотографувала наш розбитий будинок зразу, того ж дня і назавтра. Документи відновлювали років два. І отримали сертифікат на купівлю нового житла.
Помешкання шукаєш сам. І щоб власник згодився продати за сертифікатом. Домовився — замовляєш гроші. Вони приходять через «Дію» в банк. І потім ця сума перераховується на рахунок продавця. На руки гроші не видають.
Ми отримали мільйон триста гривень. І купили цю хату. Один нотаріус на весь Ніжин, який займався цією програмою.
— З Великої Дороги будинків 16-17 знищені повністю, — уточнює Тетяна Іванівна. — Тільки в нас, біля школи, три хати згоріли. В одних і корова, і теля, і свині погоріли. Собаки, коти.
У нас тільки погріб залишився. Росіяни стелажі поробили, постелі натаскали від людей. Топили. Горілки понаносили.
— Було дуже складно вибрати і купити будинок, — продовжує Людмила. — Ніхто не хотів продавати за сертифікатом і в гривнях. Усі хотіли готівку в доларах.
За оформлення нотаріусу — 40 тисяч. Податки.
Місяців два пішло на пошук. У хрещеної знайома знала, що продається цей будинок. І що ми хату шукаємо. Антоніна, хазяйка, ніде не виставляла його на продаж. Тут жила її мати. Брат. Мабуть, думала сюди приїжджати. Але війна і стало не до цього. Навіть прах матері в Київ перевезла.
Вона військова, возить поранених на протезування в Америку. Їй і продажем займатися ніколи. Ми зателефонували, вона погодилася.
Гроші прийшли 25 грудня минулого року, на Різдво. А оформили тільки в кінці лютого. Антоніна гроші зняла, тоді віддала ключі.
Тут є шість соток городу. Сад великий. Правда, тепер і гребтися доводиться, — сміється Людмила.
Не соромно людей приймати
— Хата дерев’яна. Цеглою обкладена, — задоволена Тетяна Іванівна. — На меблі за два роки грошей назбирала. Давали як погорільцям 10 тисяч гривень. Потім як внутрішньо переміщеним. «Червоний Хрест» трохи давав. Гуманітарку видавали, то їсти мало купляла.
Придбала велику шафу-купе з дзеркальними дверима. Диван. Ліжко в спальню правнучці. Люда привезла частину своїх меблів.
— У кімнату бабусі купили ліжко, шафу, тумбочку. Холодильник, духовку. Душову кабіну з Харкова привезли. Ставили самі, удвох з батьком, — додає онука.
Тетяна Іванівна відома у Великій Дорозі і в Ніжині тим, що може шептати.
— Сьогодні перед вами була людина в мене, — сідає у своїй світлій кімнаті на ліжко.
Тетяна Іванівна шепче від оперізувального лишаю, переляку, пристріту.
— Я нічого такого не роблю, тільки молитви читаю.
— Як навчилися?
— Від своєї бабусі. Які тоді лікарі були чи таблетки? Захворіли — і бабуся молиться над нами вголос. І я вголос молюся, повторюю. Усе з того часу в пам’яті лишилося. Тепер би я вже не вивчила, — сміється Тетяна Іванівна.
«А в Перевідінши були? Так бігом!»
— Укусила змія невістку моєї небоги, — продовжує. — Коло річки відпочивали, у траві була. Телефонують: «Тітко, ви ж там якусь молитву знаєте». Невістка в лікарні, дві ночі не спала. Непритомніє, нога, як колода. Капають, колють і ніщо не допомагає.
«А чого ж ви перед лікарнею не заїхали? Гаразд, давайте телефон».
Та дівчина тримала телефон коло вуха, а я читала молитву. Дев’ять разів «гадюку» прочитала їй у трубку. І вона заснула. Уранці до ноги — тільки слід від укусу залишився. Не болить.
Кліщі худобу часто кусають. Корови навіть пропадають. Ветеринар пролікує, уколи поколе. А тоді питає: «А в Перевідінши були? Так бігом!». Як помолюся — корова видужує.
Спочатку сама не вірила. Усіх людей прошу: «Телефонуйте. Допомогло, чи ні? Бо, як не допомагає, я й братися не буду».
Грошей я не беру. Хто яку півсотню-сотню покладе, то й спасибі.
Після війни ходять перелякані і діти, і дорослі. А їхати до Ніжина не завжди є змога. Так не їдьте, кажу, я через телефон пошепчу.
Мої вже лають: «Ви ж це все на себе берете». Пояснюю їм: мені сон був, щоб я людям допомагала. Я ж молодою не молилася, а тільки на пенсії почала. Потроху, потроху: тому лишай, тому рожу. Живіт підбираю. Молитва така є. Якщо важке підняли і живіт внизу болить. А я покладу людину животом догори, отак підбираю і молитву читаю.
Привезли до мене з Києва молодого хлопця. Роботу покинув, нічого не їсть. Усіх лікарів пройшов. Уже операцію призначили — не знають, що з ним. А наші дівчата там працюють, у лікарні, порадили: поїдьте до баби. Баба ж грошей не бере, уколів не робить, таблеток не приписує. Просто помолиться, і все.
Приїхав він з матір’ю. Прогомоніла я йому молитву. Тобі питаю: «Що ж у тебе ще болить?» «Отут, отут, кругом…». «Лягай». Він ліг. Я йому підібрала живіт, помолилася.
Тоді переказували дівчата: «Подякуйте тій бабі». І операції не робили. Хлопець уже пішов на роботу. А мені ж то добре, як я допомогла.
«Погомоню, помацаю руками. Усе по дев’ять разів»
Я ж не бачу наперед, допоможу чи ні. Я просто помолюся, і все. Раз дав мені Бог таке, то маю робити.
Удар загомоніти можу. Як дуже заб’є хто коліно, лікоть. Я погомоню, помацаю руками. Усе по дев’ять раз.
— Звідки до вас приїжджають?
— З Прилук багато їздять. З Чернігова були не раз. Дівчину одну лікувала. У неї таке сталося: після війни говорити погано стала. Я її потім питаю: «Чи в тебе хто є?» «Є в мене чоловік і дівчинка є». Удруге приїхала, уже краще балакала. Потім я її ще через телефон гомоніла. Вона дякувала, що вже покращало їй.
Рожа буває в людей, болить. І нічого не рятує. А я, може, і не всім, але допомагаю.
З Пашківки молодий хлопець. Заходить, мати його привела. Його трусить усього. Прогомоніла я молитву. Поїхали. А тоді й думаю: а чого ж я не запитала, мо’, він що вживав?
Мо’, йому похмелитися треба, а я молитву читаю?
Телефонує мати ввечері: «Помоліться ще через телефон, йому полегшало». Назавтра він приїхав з батьком. Звичайний хлопець, не труситься вже. Я перемолилась і таки спитала. «Ні, бабусю, я нічого не вживав». Каже: «Працюю, купив квартиру, машину. Була дівчина, я її додому забирав, думав жениться. А вона виявилась ледащом: спить до обіду, тоді гуляє до півночі. Я її прогнав. І вона мені щось підперла». А я, виходить, побідила своєю молитвою ірода.
— Часто звертаються?
— Буває, по три душі в день. Оце прихворіла, нікого не приймала. Коли у Великій Дорозі жила, так само люди ходили.
Ховалися в мокрих ямках, а німці стріляли
Тетяна Іванівна пережила дві страшні війни.
— Було мені п’ять років у 1941-му. Жила в Боровиках Михайло-Коцюбинського району, — Тетяна Іванівна вмостилася на дивані. Люда пішла смажити красноголовці, яких назбирала в лісочку неподалік. — Як вступили в село німці, ми всі в ліс виїхали. Був свій кінь, продуктів набрали. Корову до воза прив’язали. Два тижні в лісі жили, у травні. Німці їздили і стріляли по лісу, виганяли партизан. Що не день, їдуть і строчать на всі боки. Кого стрінуть у лісі, убивають. Батькового і материного братів розстріляли.
І ми всі ховались в ямках. Удень викопає батько окопчик, на дні мокро. Десна там близько. Гілок накидає і сидимо. Ще була сестра Ольга, на два роки старша. А пити немає. Батько все в своєму лісі знає. Злазить, з копанки трохи водички принесе.
Повернулися додому. Німці порозкидали все. Свиней і курей порізали, поїли. Корову ми знайшли на третій день. Хата ціла, палили тільки в тих, хто в партизани пішов. Німці пішли, а наші сексоти залишились. Староста, поліцаї. Коли красні заступили, ті поховалися. Чотири роки їх знайти не могли.
Староста спалив хату голові
— Наша хата в Боровиках була добротна, дідівська. У діда було 15 дітей. Мого батька баба народила в 62 роки. А бабин батько Кузьма прожив 120 років, — переказує сімейну легенду Тетяна Іванівна. — Баба 100 років прожила, у 1947-му померла.
Батько, Іван Вінниченко, повернувся з війни, його комісували через поранення. Призначили головою колгоспу. Керував бабами, мужики ще воювали.
І тоді ті, хто ховався, спалили нам хату. Ми якраз жито змолотили, у хату занесли. Бо крали тоді. Голодовка ж, 46-47-й рік.
Хата крита соломою, обкладена сосною. Надвір смола повиступала. У липні спека — сірником блиснув, воно й спалахне. Миттю вся хата палала.
Згоріла хата, корова. Ми у вікно встигли повискакувати. Василю, брату, два рочки тільки було. Сидимо на городі в полотняних сорочечках, і більше нічого в нас немає. Це ж не те, що зараз: пів гардероба нам назносили. Ночували, де попало: у сусідів, у родичів.
Батько малесеньку врем’янку збудував. Згодом більшу.
Хто бригадиром був, хто завгоспом — усіх тоді попалили.
Зловили паліїв аж через чотири роки. Прислали хлопця в Гончарівське, ніби на роботу. Ходив гуляти ввечері в село. І познайомився з дочкою одного з тих, хто ховався. Довгенько він до неї ходив. Запропонував: «Я можу взяти паспорти на інших людей. І не будете вже ховатися. Прийдіть, я вас сфотографую. Зброю не беріть». І забрав усіх чотирьох — були з Дніпровського, Боровиків, Хотилівки. Каже: «Не будемо їхати нічим, підемо вісім кілометрів у Навози (колишня назва Дніпровського). А тоді пароходом». І привіз їх у Київ. Завів у кабінет: «Сидіть, а я піду паспорти пороблю». Один, з Дніпровського, молодий був, ушліший. Пішов надвір прогулятися. А старшим вже надоїло ховатися, сиділи втрьох, чекали. Міліція заскочила, пов’язала їх.
Снаряд зніс дах
— З початку вторгнення 2022 року ми сиділи під снарядами. Через нас усе летіло. Доки до погреба добіжиш, а повз тебе — жух!
Коли прийшли окупанти, ми перші два дні ночували на станції. Повернулись додому. У спальні всі сіли. Єдине вікно забили ковдрою. Я, онучка Люда, правнуки Влад і Вікторія. Сусідка Галя Скрипка з онукою Анею до нас попросилася. Бо коло двору російський блокпост, і вони боялися.
Хату у Великій Дорозі купували свекри. А ми добудували. Грошей не було. Із саду, з городу все продавали. Чоловік пасіку завів. Городу добавили. Картоплю в Москву повезе — то заліза привезе, то алюмінію. Дерева з Брянська машину пригнав, ялини хорошої.
Як жухнув снаряд нам під дах, він зразу і злетів, з кроквами. Усе те залізо, алюміній розлетілося. А ми в хаті. Уявляєте, який гуркіт був? Це сталося 6 березня о 20.00.
Я забула телефон у залі. Пішла за ним. Тільки двері прочиняю, а воно я-я-як шарахне! Глина сиплеться, стеля валиться. Мені штукатурка на голову впала. Снаряд пролетів зверху, між піччю і стіною. Думаю, на даху він і розірвався. Один уламок загруз у вітальні в підлозі. Повно диму, ми почали з хати вибиратися по завалах. Тільки вибралися — і хата горить. Ми не вдягнені, не взуті. Які виступні (шльопанці) на порозі стояли, ноги позасовували і стоїмо. Онука заскочила в коридор — там висіла одежа. Ухопила — і вже що кому попало. Ні хустки, ні валянок — усе прикидало. Шість душ з хати вибралися. Ніхто не поранений. Хату рознесло, а ми всі живі. Мабуть, хтось у сорочці народився. Казали, що я.
Трохи води було в коридорі, про запас. Чотири відра. Правнуки драбину принесли, вогонь залили.
Попросилися до сусідів. Тільки увійшли до них, дивимося: наша хата блиснула, уже великим полум’ям горить. Газ зайнявся. Стіна повалилася, труби погнулися.
Гараж згорів. Кухня літня. Документи погоріли.
Правнучок, коли тікали, ухватив з хати телевізор. Це єдине, що залишилося. Я його підремонтувала.
Переночували, уранці пішли додому. Нічого нема, тільки попіл. І піч стоїть, трохи недорозвалена.
Мене добрі люди забрали на квартиру. Надія та Олексій Нічвалі. Прожила я там два роки, наче вдома.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Тікаючи з Чернігівщини, росіяни кілька днів ховалися в місцевих погребах у Великій Дорозі
- Новий корпус і нова їдальня: латвійці допомогли відремонтувати ліцей на Чернігівщині
- Листоноша з Чернігівщини стала військовою. Її син також служить
* * *
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
