Анатолій ХОМАЗЮК з Городні тримає в руках випуск «Вісника» за 13 листопада.
— Отримав газету в четвер. На першій сторінці: «У 80 років Василь Довгошапко знайшов свою Віру і переїхав за 800 кілометрів». Дивлюсь: знайоме лице! — розповідає Анатолій, — Знаходжу всередині продовження: «…поселився в селі Дібровне». Ось, поряд! Ви проїжджали, як до Городні їхали! — радіє Анатолій Дмитрович.
І згадує.
— 1965 рік. Мене призвали у прикордонні війська. Служив я в Таджикистані. Після учбового пункту приїхав на заставу. Знайомлюсь. Підходить Василь Довгошапко. «Привіт, земляку! Ти звідки?» «З Мощенки» «А я з Карпівки». Усе це Городнянщина. Він на рік раніше на заставу попав. Два роки я з ним служив. Дружили. 40 чоловік усього там нас було. Ніякої дідівщини, усі як одна сім’я.
Дякую «Віснику», що допоміг знайти давнього друга. Тепер збираюся в гості. 60 років пройшло. Номера телефону в мене, звісно, нема. Але ж це зовсім поряд. Буде сюрприз. Візьму пляшку шампанського, коробочку цукерок, баночку меду. Хотів їхати зразу. Своїм ходом, «Жигулями». Але то цибулю треба садити, то часник.
Уже й перший сніг сипле, а Анатолій Хомазюк топчеться на городі. Прикриває грядки на зиму. Обрізає примерзлі квіти у дворі.
— Поїду в Дібровне, на вихідних? — питається в хаті у дружини, Зої Миколаївни. Жінка дає добро. Але компанію не складе. Зоя Миколаївна — інвалід першої групи. Перенесла два інсульти.
У кухні тепло, топиться дров’яний котел. А за вікном полетіли білі мухи. З першим снігом привезли в Городню приз від «Вісника». 79-річному Анатолію Хомазюку.
— Народився я за шість кілометрів від того місця, де пєтух на три держави співає, — починає загадками Анатолій. — У Мощенці. У сім’ї шостим був.
У Городню переїхав у 72-му. Чого? За коханою.
Зоя приїхала в Мощенку за направленням, після медучилища. Працювала медсестрою. А я — трактористом. Спеціальність і документ отримав ще в школі, під час виробничого навчання.
— На той час 800 людей у селі проживало, — згадує 77-річна Зоя ХОМАЗЮК. — У Мощенці була своя лікарня на 25 ліжок. Я в селі жити не хотіла. Перейшла в городнянську лікарню і повернулася додому. Анатолій поїхав за мною. Спочатку в прийми, згодом побудували цей будинок. Зарплати невеликі, грошей не вистачало.
— Заочно закінчив ніжинський технікум механізації, — продовжує Анатолій Дмитрович. — Працював в автопарку. Спочатку техніком, потім інженером з безпеки руху, начальником експлуатації.
А в 1982 році став начальником городнянського дорожнього відділу. Районна ремонтно-будівельна шляхова дільниця. І був на цій посаді майже 30 років.
Займалися будівництвом і ремонтом доріг. На початку 90-х 14 мільйонів, у купонах, отримував. А коли ввели гривні, ставка стала 140 гривень.
Працював років шість і після пенсії. А пішов у 2012 році, за власним бажанням.
— Мабуть, усе начальство в області знаєте?
— Дорожнє знаю. Учора мені телефонував Микола Ткач, колишній головний інженер «Облавтодору». Питав, чи живі. Почув, що в Городні шахед прилетів у будинок, дві людини загинули.
— Далеко від вас?
— Десь за кілометр. Приватний жилий масив. Ніяких об’єктів там не було.
6 листопада підстанцію розбили. Три прильоти. Кілька днів без світла сиділи.
З темнотою Анатолій Дмитрович бореться сучасними технічними методами. У залі встановив світлодіодний світильник. А щоб холодильник не потік — у сараї є генератор.
— Учора з сином Андрієм викотили у двір та ввімкнули, — ділиться.
Два сини. Андрій живе в Городні. Молодший, Дмитро, — у Чернігові з родиною. Обидва закінчували чернігівський політех. Дмитро програміст, Андрій настроює програми комп’ютерної техніки.
— Онуків мало наробили, — скаржиться Зоя Миколаївна. — Усього двоє. Обидва Дмитрові. 20-річний Олексій і 15-річна Анна.
Аня гарно малює. Те, що уявляє, — показує роботи внучки на екрані мобільного бабуся. Цікаві. — Вона в нас людина творча. А внук учиться у Варшаві. На третьому курсі. Щось по комп’ютерах, — не дуже вдаються бабуся з дідусем.
— Можу супом пригостити. Щойно зварив, — тим часом з серйозними намірами бере ополоник Анатолій Дмитрович.
— Зараз на ньому вся жіноча робота, — вдячна чоловіку Зоя Миколаївна. — Город, грядки, квіти, кухня. Бо я нічого вже не можу. Курей порає. Свиню не тримаємо. Свинячу тушу впорати — жіночі руки потрібні.
Кухнею Анатолій Дмитрович захопився серйозно. У шафці купа вирізок рецептів з газети. У столі — різноманітні приправи та спеції.
— Що готуєте?
— Люблю картоплю. Смажену і печену.
Береш картошину. Добре помив, чистити не треба. На чотири частини розрізав у довжину. У миску, олії трішки туди. Перемішав.
— Солі, перчику, — додає Зоя.
— Противень пергаментом заслав, — зупиняє дружину Анатолій. — З миски дольки картоплі виклав у ряд. Узяв готову спецію для картоплі, посипав. І на годину в духовку.
— У чоловіка є фірмова страва, — підказує, щоб розказав, Зоя. — Риба запечена в солі.
— Скумбрія морожена, — крекнувши, підіймається з табуретки Дмитрович. Відкрив морозилку, показав рибину.
Форму під рибу чоловік зробив сам. З алюмінієвого піддона.
— Оця — під дві рибини. Це коли іменини чи гості, — несе з сарайчика до хати прямокутний контейнер. З пересувною перегородкою, що регулюється під розмір рибини.
— Насипав під низ солі. Кладу рибину, засипаю всю повністю. І в духовку її. Навіть мерзлою можна. Ні спецій, нічого не треба. Запікати годину.
У духовці вона панцирем береться. Акуратно ножиком розбив, шкірочка знялася. І риба на тарілці лежить уже готова до вживання. Чистенька.
— Не пересолена. Соковита і смачна, — хвалить Зоя Миколаївна. — Ні чистити, ні потрошити. Дістає, відриває голову, обережно викидає нутрощі.
Діти в гості приїжджають — рибу смаж!
— Куховарити любите?
— Ой, ні! Необхідність. Якщо цим щодня треба займатися, то ... Можу бограч закарпатський зготувати. Казан для цього є. Бограч — не дурний. Пів кіло підчеревини, пів кіло гарної свинячої м’якоті. Перцю багато. Варю на газу. Спершу м’ясо з підчеревиною — у казан, на вогонь. Підсмажилось. Потім перець туди болгарський, цибулю. Далі картопельку, спеції. Томатну пасту. Заливаю і варю. Солянку готую теж. Туди копченості треба.
«Вісник» Хомазюки виписують давно.
— Вільна хвилина є, я на дивані лежу й читаю. Книжку, газету. І світло над диваном зробив, щоб читати. Лампа на автомобільному акумуляторі. З «Жигулів».
Улюблене хобі — пасіка.
— Зараз три вулики. Ніколи багато не тримав. Раніше в ліс вулики вивозив. Пересувний вагончик є. День народження, 15 червня, завжди біля пасіки святкували. Зараз бджіл не вивожу, а їжджу до них. Племінник живе на станції «Городня вокзал». Це село. У нього місця достатньо. Третій рік там вулики залишаю. Зручно: почне жінка мізки прочищати, зібрався, поїхав на пасіку. Робота є.
І світло буде, і чаю поп’ємо!
«Вісник» приніс Анатолію Хомазюку удачу двічі. Чоловік знайшов друга і виграв приз. У четвер 20 листопада «Вісник» привіз Хомазюку в Городню електрочайник. Хотіли чайку попити, а світла нема. Нічого, обов’язково буде!
Другий приз, 500 гривень, виграла Раїса Мозгова з Варви. Просимо Раїсу Василівну зателефонувати до редакції та повідомити, як вам переказати гроші.
А наша акція «Посмикай удачу за хвіст» тільки набирає обертів. Ви ще не передплатили «Вісник Ч» на перше півріччя 2026 року? Поспішайте, передплата триває, а зимова акція — тільки до кінця року.
Щоб спробувати зловити удачу за хвіст, газету треба передплатити на перші шість місяців 2026 року, з січня до червня включно. Або на весь рік — тоді братимете участь ще й у літній акції.
Зробити це можна в стаціонарному чи пересувному поштовому відділенні. Або просто в листоноші. Можна навіть не виходячи з дому — на сайті «Укрпошти» в інтернеті.
Тиждень — розіграш, наступного тижня веземо приз переможцю. Вітаємо, фотографуємо і знімаємо для нашого сайту.
Паперові конверти з копіями абонементів передплати надсилайте за адресою: місто Чернігів, вулиця Преображенська, 12. Редакція газети «Вісник Ч». Електронні квитанції або фото: [email protected]. Саме оці ваші листи і братимуть участь у розіграшах призів. Обов’язково додайте в лист номер телефону. І трішки про себе. Більше розкажете при зустрічі.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Олена ГОБАНОВА. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Позивний «Монгол»: Аріф Асланов приїхав з Баку добровольцем, коли почалася війна
- Староста з Корюківщини стала мамою для трьох: історія Ірини Гончаренко
- У неї — п’ятеро дітей, в нього — семеро: зійшлися і живуть на Чернігівщині
Ще більше цікавої інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
