13 березня відбулась робоча поїздка керівництва Городнянської міської ради у Полісся та Мощенку. Маршрут не випадковий. Саме ці села найбільше страждають від обстрілів, бо розташовані у безпосередній близькості до кордону з агресором.
У Поліссі останній «приліт» був два тижні тому. Майже у центрі села – два ворожі безпілотники впали поблизу будівлі колишнього ФАПу, значно її пошкодивши. На щастя, вибухівка, якою були начинені дрони, не здетонувала, тож масштаб біди видався значно менший, ніж міг бути.
Що стосується Мощенки, то тут обстріли довкола самого села і Берилівки стали майже буденністю. Тому нині село оточує обгорілий ліс. Між тим, попри щоденну небезпеку, люди не спішать полишати домівки й перебиратися у більш безпечні місця. На сьогодні у Мощенці фактично проживає 160 людей, ще восьмеро – у Сутоках і дванадцять – у Берилівці.
У Поліссі найжорсткіший обстріл відбувався градами з 18 по 21 жовтня 2024 року. Нині в селі чотири будинки зруйновані вщент, ще два добряче пошкоджено, як і будівлю колишнього ФАПу. До осені минулого року в селі проживало 154 людини. Після того, як терор від жорстоких обстрілів набрав сили, майже половина жителів виїхали. Нині тут мешкають 63 людини, з яких лише одна дитина шкільного віку – 13-річний Іван, який їздить шкільним автобусом до ліцею у Городні.
Гнітюче враження при в’їзді від практично порожніх вулиць колись жвавого й багатолюдного села розвіялось одразу біля будівлі старостату. Тут зібрались місцеві аматори, які того дня вирушали на концерт у Перепис з підготовленою програмою виступів. Староста Анатолій Пошенко якраз спілкувався біля порогу з завідуючою клубом Тетяною Нагорною та Валентиною Мемех, керівницею місцевого фольклорного ансамблю, які очікували інших артистів, щоб відправитись у чергову подорож.
– Ми вже були і в Солонівці, і в Здрягівці з виступами, – каже Тетяна Нагорна. – Допомагає нам з організацією поїздок завідуюча відділом культури, сім’ї, молоді та спорту Олена Яцкова. Її чоловік Євгеній сідає за кермо, а інколи і я сама вожу наших співаків на власному авто. Тренуємось по хатах, а весною можна і у парку. Так навіть тепліше – у клубі ж від обстрілів вікна повилітали, якось там наче й некомфортно збиратись. А що робити? Яке то життя без пісні?
Після виступу Андрія Богдана місцеві мешканці озвучували питання, які їх найбільше хвилюють – низька оцінка землі, яка дає підгрунтя для невисокої орендної плати – нині за пай з трьох гектарів можна отримати лише 4,5 тисячі гривень. Це невиправдано мало – люди просять хоча б 6-7 тисяч.
Постало питання й надання пільги по сплаті земельного податку, адже у селі чимало хат, з яких повиїжджали господарі не від гарного життя, а тікаючи від війни – чи доречно стягувати з людей, які й так лишилися усього, плату за землю під будинками, якими ні вони, ні хто інший на даний момент не можуть користуватися? Мабуть, для населених пунктів, які перебувають під обстрілами, можна знайти інший підхід у вирішенні цього питання.
Додалась проблема безгосподарських собак, які дошкуляють людям. А ще одна з місцевих жительок утримує на самовипасі до двадцяти кіз, які роблять шкоду на людських посівах. Люди звернулись з проханням до голови громади посприяти у вирішенні цих питань – у селі проблем і так вистачає, а тут ще це…
Попри ситуацію, ті, хто залишився жити в рідному селі, поки що свого рішення змінювати не збираються.
– Я виїхала, було, після обстрілів, – каже 73-річна Людмила Мумінова. – Винайняла кімнату в Городні, вже й задаток внесла. Ніч переночувала, навіть коробки свої не розбираючи, а вранці… повернулася назад у Полісся. Хто не відчув такого – не зрозуміє як то, коли треба свою душу з корінням вирвати з рідної оселі. В мене сину 53 роки, він воює. А я тікатиму?
Селяни навпербій говорять, що через село раз на тиждень ходить соціальний автобус з Мощенки до Городні, де для них виділяється сім пасажирських місць. Цього вистачає. Хоч якось, та працює й інтернет, і мобільний зв'язок. Медичний працівник Юлія Містрова, яка сама постраждала під час осіннього обстрілу, щотижня, а то й двічі на тиждень приїжджає в село, ще й бере участь у репетиціях колективу художньої самодіяльності і в його виступах. «Швидка» допомога доїжджає за необхідності вже в саме село. Соціальна працівниця Ірина Гончаренко теж їздить сюди з Бутівки.
– Життя продовжується, – каже Василь Тєлєга, який нині мешкає у Поліссі, куди перебрався з Хрінівки, де росія знищила можливість жити. – У нас у Хрінівці все згоріло. Живемо з дружиною, вона інвалід, тут. Люди тут гарні, доброзичливі, гуртом відгукнулись на нашу біду. Допомогли з усім. Мені 70 років, я ще й в ансамбль співати ходжу, ось зараз на концерт їдемо. Документи на житло у Хрінівці у нас усі були в порядку, тож нам виплатили компенсацію, надали сертифікат. Треба купувати нове житло. Вже придивилися будинок у Городні. Але й до Полісся вже звикли, не хочеться з ним розлучатися. Тут село гарне, і люди живуть чудові.
– І житимемо! – кажуть із зали. – Дасть Бог, війна скінчиться. Тією вірою й тримаємось. Ось, весна заходить Скоро городи сіятимемо! Не викурять нас супостати з рідної землі!
Мощенка. Обгорілий, чорний ліс на під’їзді до села. Від першої хати справа при в'їзді в село залишились тільки ті рештки, які не зміг подолати вогонь. Тут жив Микола Ступак, який чудом залишився живий в момент обстрілу у вересні 2023 року.
– Я сам живу, – каже чоловік, якому 5 травня виповниться 79 років. – З дружиною розлучені, дві доньки з родинами теж живуть тут же, у селі. Того дня я виноград у хату заніс, збирався ягоди обібрати з грон, щоб вина зробити. То був перший обстріл Мощенки. Я тільки кілька грон встиг обірвати на кухні – і вибух. Мене оглушило. Я не знаю, скільки я так сидів. Коли оговтався, побачив, що снаряд потрапив прямо у будинок, в кімнату залу. Від неї залишилась тільки яма та фундамент. А я на кухні за грубою сидів, то мене, мабуть, врятувало оте правило трьох стін, бо на кухні теж не залишилось ні дверей, ні вікон. Але на столі булка хліба лежить. Я її узяв і йду. Бачу – коридору теж нема. Собака живий, верещить не своїм голосом. Я його відпустив з прив’язі. А в гаражі трактор стояв. Сусід Коля прибіг, допоміг мені двері вибити. Трактор ми врятували. Ото єдине, що вціліло. Залишився і без хати, і без майна, в самій сорочці та тапках. Ніхто пожежу не гасив, бо почався тотальний обстріл села. Все згоріло до тла. Я в доньки побув днів шість, але ж звик сам господарювати. Дозволили мені жити в уже нічийній хаті – її господар спочатку переїхав у Корюківку, потім пішов воювати, загинув на фронті. Тож я тут мешкаю. Одягу мені назносили й односельці, й з Городні Люда Чортополох з чоловіком Сашком привезли – можна свій магазин відкривати. Й посуду дали з благодійної допомоги. Допомогу дають як усім, а за житло нічого не отримаю – документи всі згоріли, та й будинок був не приватизованим. Я сам його будував, власними мозолями, а тепер… Таке життя…
На зустріч з керівництвом громади прийшло до тридцяти людей. Слухали розповідь міського голови про стан справ у громаді, ділилися своїми проблемами. З таких – поганий інтернет, хоча у порівнянні з колишнім від старлінку він кращий, але ж якість зв’язку «стрибає».
Дорога по вулиці від магазину в центрі села у бік Лемешівки розбита. З кінця тієї вулиці і людину нічим не довезеш, бо «швидка» не проїде. Потребує ремонту і одна з громадських колонок. Староста Сергій Руденок каже, що звертався у Чернігів з проханням її відремонтувати, відповіддю було: «Поки війна не скінчиться, ми у вашу Мощенку не поїдемо!».
У селі є магазин, куди регулярно постачальники завозять необхідні товари, а якщо виникає необхідність – голова сільського споживчого товариства Ніна Ховпун і сама привозить що треба.
Є соціальний працівник з місцевих, є й медичний. Тільки люди скаржаться на відсутність ліків, які можна було б придбати у фельдшера на місці. Чомусь на фоні інших сіл, де така можливість є і ліки в медпункті є постійно, в Мощенці це постало проблемою, яка потребує вирішення.
У селі проживають 12 дітей шкільного віку. Їхні батьки категорично висловлюються проти того, щоб виїжджати з небезпечного села. Поки що школярів возять шкільним автобусом у Городню, доки безпекова ситуація дозволяє, але ж це дуже ризиковано, на чому наголошував міський голова.
У коридорі старостату, куди ми завітали після зустрічі – вішалка для одягу, де поруч із шапкою зручно вмостився захисний шолом. Поруч на стільчику – бронежилет. То старості Сергію Руденку і комунальному працівнику Геннадію Білому для поїздок у Берилівку, які безпечними аж ніяк не назвеш. А їхати треба, як тільки дорогу трохи "підтягне", адже там ще мешкають 12 людей. Втім, одягали вони те захисне спорядження тільки пару разів – коли вибухи не вщухали, а поїздку відтермінувати було не можна. Міська рада надала старостату ще одне авто – типу колишньої «швидкої-таблетки». Є на ходу й УАЗ, але нині дорогу до Берилівки так розкурочило, що навіть таким транспортом не доберешся, тож поки місцеві ходять у Мощенку пішки за необхідним.
Є проблема й з керівництвом ТОВ «Городнянське», яке займалось оформленням паїв у селян. Тепер у частини з них нема на руках ні оригіналів документів, ні орендної плати. Просили сприяння міської ради у вирішенні цього питання.
Поспілкувались ми й з місцевим фермером Дмитром Голібродою. У них до повномасштабного з батьком було два сільгосппідприємства на двох – СТОВ «Мощенське» та ФГ «ФанАгро». Нині старший Голіброда захищає країну у війську, а молодший – обробляє землю. Щоправда, нині через безпекову ситуацію з колишніх 1600 гектарів засіюється тільки 600. Фермер каже, через це зміг розрахуватись з людьми за оренду паїв тільки за 2023 рік, але обіцяє розрахуватись з першими надходженнями коштів.
– Батько зараз воює. А я сіятиму, – вперто каже Дмитро. – Сіятиму соняшник, кукурудзу, гречку, овес, ріпак, сою. Хай 600 гектарів, бо поруч кордон і обстріли, але вірю – скоро посівну зробимо повномасштабною, на всі 1600, чи й більше гектарів.
Джерело: "Новини Городнянщини", авторка Світлана ТОМАШ
"Час Чернігівський" писав про таке:
