23 травня відбувся перший етап обміну в межах формату "1000 на 1000", про який домовилися на переговорах у Стамбулі 16 травня. Додому повернулися 390 українців. Серед них – і житель Хоробич Віталій Седюко. Він потрапив у полон два роки тому, у 2023-му. Після кількох тижнів реабілітації Віталій прибув у рідне село, зустрівся з сім’єю – мамою Тамарою, доньками Вікторією та Настею і дружиною Світланою.
Нині Віталій відновлюється в оздоровчому закладі Чернігівщини. Підтримують батька і перебувають разом з ним доньки – 18-річна Настя і 16-річна Віка. Старша Анастасія 29 червня святкувала своє 18-річчя. Повернення додому тата стало для неї найкращим подарунком.
– Татові вручили повістку у березні 2023-го року, – каже Настя. – Він одразу й пішов служити. А вже 19 серпня, перебуваючи у боях на Харківському напрямку, він нам подзвонив і сказав що не буде виходити на зв’язок чотири-п’ять днів. Цей термін минув, а тато так і не озивався. 27 серпня нам подзвонили, я навіть і не можу сказати хто – чи то побратими, чи хтось із командирів, і повідомили, що тато, найімовірніше, потрапив у полон. Від тієї звістки все всередині захололо. Шок, біль – відтоді почались довгі дні невідомості й очікування. Ми з Вікою, мамою і бабусею Тамарою (це татова мама) чекали хоч якоїсь звістки, яка б підтвердила чи спростувала той дзвінок. А у вересні вже з’явилась офіційна інформація, що тато перебуває у полоні в росіян.
Настя каже, кілька місяців зв’язку з батьком не було ніякого. А потім подзвонили з координаційного штабу і сказали, що отримали через Червоний Хрест листа від Віталія і відправили його родині Новою поштою. Лист був у звичайному конверті. В ньому Віталій писав сім’ї, що він живий. Щоб родина не хвилювалась. І що він має надію, що скоро зустрінуться. То була єдина звістка, яка все ж поселила в серці надію.
– Я знала, що очікується обмін полоненими 23 травня, – каже Настя. – Але ми й не очікували, що саме в цей день повернуть і нашого тата. Я якраз була з друзями в Городні, ми збиралися їхати з друзями відпочивати на озеро. Дивлюсь стрічки новин, гортаю світлини з тими, хто повернувся. Тата не бачу. Ну, гаразд, думаю, дочекаюсь списку тих воїнів, які повернулись в Україну. А раптом? Аж дзвінок з координаційного штабу. Кажуть – ваш батько вже в Україні, його обміняли. А вже майже вночі, десь о 23-ій годині, і сам тато подзвонив через фейсбук. Ці емоції передати словами неможливо. Виявляється, від щастя теж плачуть!
Віталій перший час перебував на карантині та адаптації у Вінниці. Коли минув карантинний період, доньки Настя і Віка поїхали туди, щоб зустрітись з батьком. Це була короткочасна зустріч, але вона вартувала багато. Радість, обійми, сльози щастя. А напередодні Настиного 18-річчя, у четвер, Віталій і сам приїхав на три дні додому, в Хоробичі. Випала можливість подальшу реабілітацію проходити в оздоровчому закладі вдома, на Чернігівщині. Тут дозволене перебування разом з родиною, тому доньки вирішили бути поруч з татом, доки він проходить лікування й психологічну реабілітацію.
– Полон дуже вплинув на тата, – каже Настя. – Про це важко говорити. Війна – страшне горе, яке вривається в людські долі, у долі українських родин. Потрібен час, щоб адаптуватися і відновитися. Але він вдома, він живий – і це головне. А ми будемо поруч, щоб допомогти йому скоріше повернутися до життя.
Джерело: "Новини Городнянщини", авторка Світлана ТОМАШ
"Час Чернігівський" писав про таке:
