У селі Горошківка на Городнянщині 50 жителів... і чотири землянки. Схрони — у лісі, що оточує село з усіх боків.
— Городнянська громада єдина в області межує і з росією, і з білоруссю. Не дай Боже, знову попруть, усім нашим вистачить місця в землянках, аби пересидіти обстріли. У нас з дружиною восьмеро дітей. Брав її з одним. Нині хлопець уже дорослий, в армії служить. І спільних семеро народилося: три донечки і чотири сини. Найстаршому 14 років, найменшому чотири. Саме для дітей і постарався зробити укриття, — пояснює 42-річний Дмитро Васильєв (про нього кілька років тому писала наша газета. Тоді в родини згоріла хата).
— Восьмеро дітей, нелегко виростити…
— Справляємося. Сам з багатодітної родини. Маю чотирьох сестер і чотирьох братів. Я — п’ятий. Не випиваю, уже рік, як кинув курити. У сезон працюю в городнянській лікарні машиністом-кочегаром. Город великий обробляємо.
24 лютого вже о 10.00 заїхали російські танки, БТРи та інша техніка. Вісім днів підряд ішли вони селом. Наші літаки розбомбили їх колону поблизу місцевого лісництва. Це за кілька кілометрів від Горошківки. Оскільки вулиці в нас були забиті російською технікою, будь-який приліт лишав мало шансів уціліти і хатам, і людям. Тоді і вирішив викопати землянку. У нас відразу за двором — ліс.
За 500 метрів від дому обрав схил. Це місце облюбував, бо звідси до озера сто метрів, вода вважай поруч. І недалеко болото. З молодшим братом Аркадієм та кумом Михайлом Мухою почали вручну копати яму, чотири на чотири метри і висотою два. Пісок — стіни сиплються, а ми риємо. На око вибрали десь два причепи «КАМАЗу». Потім стали ліс заготовляти на стіни та перекриття. Шукали сухостій, дерева, які вже попадали, і пиляли бензопилою.
— Бензопилу могли ж росіяни почути?
— Могли, проте гул від їхньої техніки стояв такий, що глушив усі інші звуки. Будували без цвяхів. Поставили по периметру і на виході стіни з соснових жердин, перекриття зробили з колод діаметром 30 сантиметрів. Накрили плівкою, на неї насипали весь той пісок, що викопали, потім ще гілками прикрили, а наверх принесли 15 попінок соснових голок і моху, аби замаскувати. За ними ходили далеченько, бо ж видно було б, якби поряд брали. Зробив отвір для труби.
Дітям же тепло потрібне. Встановив саморобну буржуйку. Стіни пооббивали килимами, доріжками, поставили стіл, лавки, тапчани, принесли постіль. Двері оббили плівкою. На завіси для них пішло всього шість цвяхів. Так, за тиждень, і облаштували схрон. Для освітлення повісив гірлянду на батарейках. Щоб спускатися всередину зробив драбину на кілька щаблів.
— Покажіть, — причепилася до Васильєва.
— Так я вже все назад позабирав, аби не сиріло і цвіллю не бралося. Дощі ж і весну, і літо йшли і зараз ідуть. Буржуйку, аби не вкрали. Та й зайнятий я, — чоловік якраз з одним із синів рубав дрова. Нудила, нудила, таки вмовила. Проводжати до підземного укриття разом з батьком пішов 10-річний Сашко з другом, 12-річним Микитою Протченком. Ішли хвилин десять.
Дорогою хлопці назбирали мені невеликий пакетик польських грибів та зеленок.
— Ось і прийшли, — говорить Дмитро Васильєв. Роззираюся і не знаходжу землянку. Кругом ліс, невеликі пагорби і долини. — Значить, добре замаскували, — радіє Васильєв.
Розгрібає руками мох, голки одного з пагорбів і піднімає двері-ляду. Спускаємося всередину. Темно. Підсвічуємо мобілками. Просторо. Під стінами — лежаки. На стелі видно дірку для труби. Пахне лісом.
— А ми нічого зі своєї землянки не забирали. У нас килимами стіни пооббивані, стіл і лавки стоять, усе красиво, — хвалиться Максим Протченко.
— Дмитре, а запаси продуктів?
— Так їх же можна принести. Усе ж близько. У нас же в кожного кутка села — своя землянка.
Один з тих, хто теж гуртом викопав криївку в гущавині — 50-річний Володимир Зельман.
— Якби російські війська не відступили, хтозна, щоб з селом було б. Ми тільки за перший день вторгнення нарахували 170 танків і БТРів, а потім уже й рахувати перестали. Вони перли, як хотіли. Юрію Лескову переїхали автомобільний причіп, а Тетяні Протченко ледь у ріг хати не заїхали. Вона вискочила в нічній сорочці, коли лавочку знесли, і зупинила. Досі залишки обгорілої техніки стоять край дороги на Городню. Коли в Політрудні міст підірвали, так вони через місток біля Горошківки пішли.
Нам усі роки розповідали, що він старенький, навіть шкільний автобус ним не пускали. Дітям треба було пішки виходити за село або їх підводою вивозили. А російської броньованоїдо тисячі одиниць проїхало і витримав, — говорить Зельман. — У нас тоді ні електрики, ні зв’язку, ні хліба не було. Добре, що свої продукти мали. З дружиною вночі пішли на город, позакопували банки з салом і медом, аби не позабирали. Прикопали, а не намітили де. Через два місяці кинулися шукати — город 20 соток — майже весь перекопали, доки знайшли.
Війна згуртувала наших людей. Навіть ті, хто роками сварився, помирилися. Усі старалися один одного підтримати. У мене акумулятор, так чи не вся вулиця сходилася заряджати мобілки.
Зараз кожен старається підготуватися до зими. Ніхто не знає, що нас очікує. Я припускаю, як зовсім опаде листя, можуть до нас полізти знову. До кордону лише тридцять кілометрів. Отож землянки знадобляться.
"Час Чернігівський" розповідав про те, як в окупації баба Маша з сином Дмитром врятували пораненого бійця, видавши за онука та племінника.
