Спортивний, вродливий, стрункий, поліглот… Саме про таких як Юрій Ворона кажуть - майбутнє країни. Але він обрав іншу долю - героя-оборонця.
Юрію 5 липня мало б бути 26. Але він назавжди залишився 25-річним, хлопець поліг від рашистських куль 9 березня в Лукашівці, де точились жорстокі бої з ворогом, який мав значну перевагу в озброєнні й чисельності. Поховали Героя в рідному селі на початку квітня, повідомляє сторінка газети Новини Городнянщини у соцмережах.
Матері Героя, Галині Бухмій - 45 років. Весь час вона проводить біля портрета сина, поруч лежать його нагороди за боксерські перемоги, свіжі квіти з рідного подвір’я і псалтирі з молитвами. Жінка промовляє до нього як до живого.
- Про такого сина, яким був мій Юрчик, можна тільки мріяти, — плаче жінка. — Ми родом з Коропського району. Юра і моя старша на рік донька Іра рано залишились без батька — він трагічно загинув, коли сину ще й десяти не виповнилось. Ніколи не забуду як він тоді маленький, дрібненький як горобчик, підійшов до мене, обняв і каже: «Мамо, ми це все переживемо. Все в нас буде добре. Я тебе ніколи не брошу». Так відтоді й повелось — навіть коли я вдруге вийшла заміж у Великий Листвен, Юра був для мене головним помічником і опорою.
Юру в селі всі любили — юнак нікому не відмовляв у допомозі. Було, не встиг приїхати — починає збиратись кудись серед ночі. То кров комусь для порятунку здати, то хтось у халепу потрапить, мчав виручати. Розуміючи, що матері важко оплачувати навчання одразу двох студентів (його й сестри), почав заробляти ще з першого курсу, хапався за будь-яку роботу.
Вчився в Чернігівському педуніверситеті на факультеті екології. Закінчив з відзнакою, був кращим студентом року. Отримав бакалавра, а потім пішов в магістратуру, по профілю фізичного виховання. Постійні тренування з боксу. Всю Україну об’їздив зі змаганнями. А в канікули та відпустки їздив на заробітки у Київ на будівництво, в охоронні фірми. А потім і за кордон.
За півроку до 24 лютого Юра зібрався на заробітки в Англію. Самотужки вивчив англійську мову, без будь-яких курсів. На Туманному Альбіоні він збирав томати в теплицях. Юрія помітило керівництво і вже через місяць перевели на інший труд, більш оплачуваний і відповідальний. У вихідні встигав ще й в Англії людям в квартирах ремонти робити. Повернувся додому 16 січня. Встиг побути удома кілька днів.
Останній раз Галина бачила сина 7 лютого. Вони з сестрою приїхали в рідне село.
Мати згадує як тоді проводжала сина на маршрутку. Ще спитала: «Ти все побрав, нічого не забувся?». А він повернувся і, як завжди, зі своєю життєрадісною посмішкою: «Мам, всього вистачає, ну чого ти переживаєш, все ж добре». Жінка подумати не могла тоді, що бачить свою дитину живою востаннє.
24 лютого Галина, як завжди, вранці вирушила в Городню—продавати молочне від своїх двох корів. Доїхали до Пекурівки, а назустріч двоюрідна сестра Людмила Кравець з чоловіком. Заплакана: «Галю, війна почалась. Там ворожої техніки повно».
У першу ніч російські солдати влаштували шабаш під ворітьми будинку Галини. Понапивались, під вікнами на танках гасали, і роздягались, і чоботи погубили на сільському стадіоні. Знову почала вмовляти сина їхати додому, в село. Сказав, що чекає сестру щоб добралась з Києва, і потім разом вибиратимуться. Але Ірина зі столиці виїхати убік Чернігова вже не змогла. Після тижня сидіння в бомбосховищі дівчині вдалося покинути Київ і дістатися Бельгії. Юра ж ще 26 лютого записався до місцевої тероборони, а через два дні у складі ЗСУ боронив околиці Лукашівки, що кілометрів за 20 від Чернігова.
Востаннє Юра дзвонив матері 6 березня.
- 8 березня вранці я отримала від сина вітання по Вайберу: «Мамочко, зі святом. Бережи себе, малого. У мене все добре. Поганий зв'язок». Я відчувала що щось не так, але й на думку не спадало, що він у самому пеклі, що пішов воювати.
У хлопця ж досвіду не було ніякого, навіть в армії не служив. Тож, серце і не тьохкало. Щоправда, пару разів син снився матері у тривожних снах.
Потім Галині його дівчина Юля розповіла, що не пускала Юрія у військкомат, навіть взуття сховала. А він: «Я не можу сидіти в підвалі, коли дітей убивають. Не віддаси обувку — босий піду!».
4-го квітня у Великий Листвен нарешті зашли українські військові. Галина встигла наварити велику каструлю супу, щоб погодувати захисників.
- Вони всі такі мурзаті, голодні, замучені. Побігла з сусідами покликати їх по домівках — щоб помилися, може, попрати їм одяг. Аж бачу — моя сестра Люда їде мені назустріч зі старостою з Пекурівки Надією Пятковською. Плачуть, а я зрозуміти не можу що вони від мене хочуть. Давай мені якісь таблетки в рота пхати. Тоді Люда: «У нас завтра похорон. Юрчика в морзі опізнали». Я на землю впала. І так кричала, що все село чуло, що це неправда, що це помилка, що синок мій живий.
Жінка цілу ніч потім сиділа в кріслі й як заклинання твердила що це не може бути правдою. Але вранці треба було вже їхати за тілом у Чернігів.
У морзі жіночка заповнювала документи.
- Я до неї: «Це неправда. Тут не може бути мій Юра». А вона мені протягує Юрин годинник і срібний хрестик, який я сину на 18-річчя подарувала. Погнутий і закривавлений. Він ніколи його не знімав. Той хрестик я впізнала б з мільйона. А потім і його вивезли на каталці. З під чорного поліетилену виглядувала нога. Сумнівів бути не могло. То був Юра… Я ще спитала чи він помер від осколкового поранення. Сказали що ні - від вогнепального і максимальної втрати крові. Значить, добивали ще живого…
Вже після похорону сина мати з’їздила в Лукашівку, на місце загибелі. 25 днів його тіло пролежало в полі, прикидане землею, доки село не звільнили українські військові й змогли забрати своїх загиблих.
Григорій Ткаченко, фермер, розповів:
«Пекло тут було. Справжнісіньке пекло. Як ті хлопчики, майже діти, могли стримувати шалений напір рашистів протягом 4 днів — тільки Богу відомо. Скільки людських життів врятували ціною власного… А сина вашого я добре пам’ятаю. Він завжди посміхався, навіть у найстрашніші миті. Я ще думав: «Як же ти, пацан, любиш життя, що посміхаєшся навіть під час цього диявольського шабаша».
Тоді в Лукашівці росіяни, увійшовши в село, дострілювали поранених на полі бою. А тих, хто вцілів, зібрали, вивели в центр й розстріляли при мирних жителях: мовляв, чинитимете опір— з вами буде те саме. Одна хоробра жінка з місцевих змогла переховати в себе п’ятьох поранених українських танкістів. Юрі ж не поталанило…
Галина привезла з собою у Лукашівку величезний букет троянд і поклала на ту политу кров’ю її дитини землю.
«Ось, синку, завжди ти мені дарував квіти, тепер я тобі їх носитиму до скону віку…». І в ту мить, як нагнулась до землі, так тепло-тепло мені стало, ніби обійняв хто. Мабуть, то Юрочкина душа хотіла мене втішити та заспокоїти.
Час Чернігівський писав про важливу подію для місцевої територіальної оброни - 119 Бригада Тероброни отримала бойовий прапор: що кажуть бійці
