Олена Бабинець встановила курган та козацький хрест на могилі сина Миколи в селі Стопилка Корюківської громади. Колі було всього 25. Загинув 6 листопада 2024 року на Донеччині.
— У мене була мрія — поняньчити внуків. Але мій єдиний син Микола загинув на фронті, — крізь сльози промовляє 53-річна Олена БАБИНЕЦЬ, мати. — Тепер я боюся лише одного, що полізуть москалі і мені доведеться тікати. Кидати буде шкода не речі, не будинок, не гараж, а могилу сина.
Півтора року служив у піхоті, рік — бойовим медиком, навчався у Британії
— Повномасштабне вторгнення син застав у Києві. Після строкової служби працював експедитором у супермаркеті «Новус». Пішов до військкомату 5 квітня 2022 року. Сказав: «Мамо, треба йти». Два з половиною роки був на нулі. Півтора року служив у піхоті, рік — бойовим медиком, навчався у Британії.
Пройшов Горлівку, Андріївку, Кліщіївку, Бахмут. Воював біля Часового Яру, — витирає сльози мати.
— Якось телефонує мені: «Мамо, я хочу розказати, який хочу собі пам’ятник». Тоді він був біля Костянтинівки на Донеччині. Відповіла: «Це неправильно. Батьки не мають ховати своїх дітей». Та син наполягав: «Я ж на війні… Хочу собі курган і козацький хрест».
А через три місяці Миколи не стало. Загинув біля села Іванівське від численних кульових поранень. Корюківський судмедексперт нарахував не менше шести влучань з крупнокаліберного кулемета. У груди, живіт, пах. І де він там узявся, той кулеметник, побратими дивувалися. Там була тиха позиція.
Ховали сина у відкритій труні. Тішилася, що хоч тіло вдалося забрати та поховати. Розуміла, що це він і дива, що живий, не станеться. Відмовилася б від усього, аби мою дитину повернули. Я точно встигла сказати своєму синові про любов. У моїй любові Коля не сумнівався. Більшість розмов я закінчувала словами: «Люблю безмежно». Вирішила для себе, хай там як, виконаю волю сина.
Коліна мати — Камілина бабуся
— Перед 40 днями Коля мені наснився. Наче стоїть за склом, яке розділяє наш світ і той світ. На тому боці тепло і сонячно. Біля нього багато наших військових. І син у кітелі, штанах. Сміються, розмовляють. Повертається до мене і каже: «Мамо, усе нормально. Живий».
Мою дитину мені ніхто не замінить. Тепер немає ані сина, ані внуків. Кажуть, молодець, що повернулася до життя. Але порожнеча в душі нікуди не ділася. Знала, якщо не візьму себе в руки, то й самій треба буде лягати і вмирати. Як сильно накриває, займаюся рукоділлям, плету з бісеру.
Сина немає вже другий рік. Дівчини в нього не було. Його друзі з університету та побратими мене не покинули. Пишуть, дзвонять. Я проводжу благодійні збори для бригади сина. Сергій, товариш, служить у Нацгвардії. Купив у Чернігові квартиру. Рік тому в нього народилася донечка Каміла. Теща, мати дружини, каже, що це тепер і моя внучка також. Вони так і говорять: «Коліна мати — Камілина бабуся».
Та, на жаль, є вже багато загиблих. У церкву подаю на поминання Миколи і восьми його побратимів.
«Життя — це воля»
Олена Олександрівна присідає на сходах кургану, який збудувала для сина. Сходинки ведуть до гранітного хреста. Їх шість. З одного боку — металевий поручень. Жінка віником змітає залишки снігу. Прибирає обгортки з-під цукерок та букет зів’ялих троянд. З сумки дістає нові цукерки. Розгортає і кладе біля хреста. Насипає гарбузового насіння.
— Миколка любив. Нехай і пташкам буде, — каже. — Треба ще підсипати після зими трохи землі. Порадили засіяти газонною травою, купити посухостійку суміш. Додам білої конюшини. Засію курган.
Була днями поминальна субота. До хати через вікно залетіла пташка посмітюха. Вікно ледь причинене, а зверху ще й шторою закрите. Зазвичай птаха, коли залітає, то б’ється у вікна чи стіни. А тут спокійно так облетіла всю хату і знову у вікно випурхнула. Думаю, то мій Миколка залітав провідати будинок.
— Хто допомагав вам створювати курган?
— Довго шукала майстра, обирала ескізи та матеріали. Адже нічого подібного в Україні ніхто не робив. Гуглила, вивчала. Хвилювала сама конструкція, щоб усе трималося. Козацьких хрестів чи стел встановлюють багато. Викладають плитами. Величезні гарні пам’ятники. А от кургану давно ніхто не робив. У цьому вся складність. Та й село за 22 кілометри від міста. Доставити бетон, матеріали теж справа не з легких.
Весь проєкт був мій. Колега Олексій Лізін скачав та освоїв програму «З-Д моделювання». Моделював курган за тими розмірами, що я давала. Кладовище, де поховали сина, на околиці села. Могила скраю, місця вдосталь. Поруч поховані лише наші родичі: мій батько та двоюрідний брат.
Консультував професійний будівельник Олександр Сидоренко з Корюківки. Порадив, що плиту треба заливати бетоном. Займався проєктом Віталій Савенко, теж з Корюківки. Пропонував дешевше зробити, щоб зекономити гроші. Казав: «У нього ж діти є, їм хай будуть». «Немає». «У вас ще діти є?» «Немає. Микола був єдиним. Тому економити не будемо. Будемо робити так, як треба».
Почали торік у липні і закінчили у грудні. Замовили дві машини-міксери бетону. Одна залила, вистоявся фундамент. Потім друга. Побудували «стакан». Усередині земля, по краях арматура. З юсб-плит зробили опалубку, залили доверху. Потім поклали георешітку, пісок для укріплення ґрунту. Зверху чорнозем.
Восени, коли застигло, привезли гранітні плити та хрест. Висота хреста метр 80 сантиметрів. Відповідає зросту Миколи. Фото взяла з посвідчення учасника бойових дій. Ширина хреста метр. Вставлений у курган сантиметрів на 40. Залитий розчином. Курган вийшов розміром 4,5 на 4,5 метри.
Позаду хреста — козак. Фрагмент з картини Олега Шупляка «Козак Мамай». По боках кургану на флагштоках майорять прапори України і П’ятої бригади, де служив Микола.
— Довго вибирала напис на хрест. Думала і про Вальгаллу (символ героїчної смерті та вічної слави), і про рядки Стуса: «Де не стоятиму — вистою». Але козака і Вальгаллу не змогла поєднати, — каже мати. — Аж син наснився і підказав: «Ти пам’ятаєш, що я любив?» Зрозуміла, що треба шукати в комп’ютерній грі «Сталкер». Він грав з 12 років у першій грі. На війні носив шеврони «ВОЛЯ». Придбав у передзамовленні й другу гру. Та пограти не встиг. Гра вийшла через два тижні після…
Передивилася блокноти сина. Знайшла в його записах: «ЖИТТЯ — ЦЕ ВОЛЯ». І зрозуміла: це воно. Цей напис і викарбували на хресті.
Висота кургану півтора метра. Про це говорили з Миколою лише раз. Сказав тоді, що хоче невеликий, 1,5-2 метри. Два метри мені здалося багато. Хоча будівельники переконували зробити ще менший, до метра. Я була проти. Син просив по-іншому. А якщо снитися буде? Скаже, що грошей пожаліла.
Ми все зробили правильно. Упевнена, конструкція стоятиме.
— Хрест у ногах?
— Так, на місці першого, залізного.
— Виходить, що сходи якраз на могилі Миколи? — перепитую.
— Так. Я нормально до цього ставлюся. Пропонували зробити сходи з лівого боку. Але ні, я там ще сама хочу лягти. Як не виженуть москалі.
— Чи не засуджували вас за курган?
— Односельці — ні. А от з Рибинська чула: баби бурчали, що стільки землі навалила на могилу сина, що йому важко буде. Як же він полетить? Але ж тіло залишається в землі. Полетить душа.
Коля сниться завжди у світлих снах. Наче він десь здалеку в тумані чи мареві. Захищає мене.
«Мріяв, щоб у мене була вогнепальна зброя»
— Здійснила мрію сина — зробила дозвіл і купила собі рушницю. Коля наполягав, щоб у мене вдома була вогнепальна зброя. Бажання сина виконала. Живу на околиці села. На полювання ходити не збираюся. Але, як треба буде, дробом у ноги чи в землю зарядити можу.
Олена Бабинець — вчителька української мови та літератури ліцею №1 у Корюківці. Їздить за кермом автівки.
— На права здала у 2021 році. Торік «Жигулі» поміняла на «Рено Сандеро». Купила з рук, — додає жінка. — Стопилка — за 25 кілометрів від Корюківки. Живуть 20 людей. У село автобуси їздять раз на два тижні. Якщо вийти за село на шлях, там можна сісти в маршрутку. Тож без машини ніяк.
— Перебратися в Корюківку не думали?
— Не хочу я кидати село. Це Колін дім.
Олена виховувала сина сама. З Віктором, батьком Миколи, розлучилася, коли була на другому місяці вагітності.
— У скільки обійшлося встановлення кургану?
— 420 тисяч гривень. Батько, як і обіцяв після похорону, половину віддав. Приїхала в наш старостат, попросила співробітників викликати його. Віддала йому переглянути всі чеки та оплати. Він забрав їх додому. Через тиждень так само при всіх у старостаті повернув та віддав мені гроші.
Усі виплати та пільги після загибелі сина розділили на нас двох. Бо Віктор батько. На жаль, лише на папері. Плюс він отримав відстрочку від служби. Віктору 53 роки. Відстрочка діє і на близьких. Також і на єдинокровних братів. Тобто на синів Віктора від другого шлюбу. Один син не служив, другий уже звільнився, був прикордонником.
Спочатку нарахували грошову допомогу від військової частини. Брали останнє грошове забезпечення Колі, бойові, відпустки тощо. У нашому випадку вийшла чимала сума. 125 тисяч гривень отримала я і 110 тисяч — Віктор. Підрахували з юристом, що Віктор сплатив сину близько 70 тисяч гривень аліментів. Виходить, після загибелі Коля «повернув» батькові всі аліменти. І навіть більше.
Отримуватиме Віктор і гарну пенсію. По втраті годувальника складає 70 відсотків від грошового окладу сина. Але має бути страховий стаж. Батьківська пенсія не ділиться. Тобто, у кожного буде своя. Моя пенсія складає 17 тисяч гривень.
Болить і те, що синові досі не вручили жодної нагороди. Подання було від ротного. Минуло майже півтора року від загибелі. Скільки ще чекати? Он Олександра Прояву з Холмів нагородили через три роки після загибелі, торік восени.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Ольга САМСОНЕНКО. Фото авторки
"Час Чернігівський" писав про таке:
- Жив сам, ховатиме громада: на блокпосту під Черніговом загинув боєць
- Був верстатником - у 2022-му пішов на війну: загинув 29-річний захисник
- Після п’яти місяців служби на Курщині загинув 38-річний захисник
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
