55-річна Анжела та 60-річний Валерій МАКСИМОВИЧІ переїхали з Торецька Донецької області в Миколаївку на Борзнянщині. Улітку минулого року 35-річна Марина, донька Анжели, померла в Німеччині під час операції. Бабуся з дідусем взяли під опіку трьох її доньок. Отримали сертифікат за зруйноване житло в Торецьку. Купили будинок у Ніжині.
Прах поховали на сороковий день
— Маринка — моя донька від першого шлюбу, — каже Анжела. — Але Валеру все життя вважала батьком. Колишній чоловік помер, коли Марині було 18 років.
Донька працювала фотографом. І візажисткою. Фарбувала дівчат для фотосесій. Останнім часом ще й нарощувала волосся. І зараз її речі лежать. Можливо, дівчата підростуть, захочуть займатися цією справою. Старшій Камілі 13 років, середній Маргариті 10, Домінікані п’ять. Планували всі разом їхати за кордон. Не вийшло. Відправили дівчат. Жили вони в селі Біцен. До літа минулого року.
У Німеччині в кожного повинно бути медичне страхування. Зробили обстеження. У Марини виявили кісти обох грудей. Їх уже було багато. Сказали, треба видаляти, бо вони ростуть.
Марина не працювала, Нікуся ще була мала. Страхування не покривало всю суму операції — сім-вісім тисяч євро. Вирішили оперуватися в Україні. Я поїхала в Німеччину доглядати дітей, а вона сюди, у Київ. Клініку вибрала приватну. За тиждень усе зробили. Донька повернулася в Німеччину. Місяць я ще була в них, щоб вона відновилася.
Та почалися проблеми з груддю. Збиралася рідина. Серома. Потім уже зрозуміли причину. Після операції київський лікар не поставив дренажі. А це грубе порушення. Молочна залоза постійно збільшувалася. Через знайомих зробили УЗД. Лікарі запитали, а чи видаляли їй взагалі кісту?
Ніхто з медиків не хотів брати на себе відповідальність, робити повторну операцію. Сказали звертатися в ту саму клініку. Марина дзвонила. Розказували, що і як робити, як міняти пов’язки. Але виправляти помилку не збиралися. Перестали брати слухавку.
Донька звернулася в клініку в Дніпрі. Там лікар пообіцяв прооперувати. Коли стало питання їхати, німецька соцслужба нагадала, що Марина може виїхати в Україну не більше ніж на 10 днів. А лікар сказав, щонайменше 20 треба пролежати в лікарні.
Треба було обирати, чи повертатися всім в Україну, чи шукати інший вихід. Донька не хотіла виїжджати. Хотіла дати кращу освіту дітям в Європі. Знайшла в Німеччині філіал турецької клініки. Лікар сказав, що буде важко виправити помилку. Але взявся. Марина померла на операційному столі.
І знову питання, як і де Мариночку ховати. Рахунок виставили від 16 до 20 тисяч євро. Що мені робити? Паніка, троє дітей на руках. Подруга Марини сказала звернутися в посольство. Як вихід, там порадили відправити тіло доньки в Туреччину. Бо клініка турецька.
Відправили. Там зробили розтин. Перевезли в Болгарію, кремували. Прах передали назад у Туреччину. Звідти доставили в Одесу. У Миколаївку відправили урну з прахом поштою. Ховали Марину в Миколаївці. На сороковий день після смерті.
Що пішло не так, досі не знаємо. Висновок ще не отримали. Сказали пів року чекати. У січні дзвонила, не готове.
— Я не лікар, але підозрюю, що була помилка анестезіолога, — каже про ймовірну причину чоловік. — Неправильно ввів наркоз. У Марини зупинилося серце.
Квартира в Торецьку неприватизована
— З чоловіками в Маринки не складалося, — розповідає про жіноче Анжела. — Дівчата від різних чоловіків. Каміла зараз у гостях у батька. У Луцьку. Попросила не забирати в мене внучку. Щоб росли всі разом. Марго народилася, коли Марина жила цивільним шлюбом. Розбіглися, коли онуці було три роки. Зараз її батько військовий. Раз на місяць приїжджає до нас, провідує доньку.
Марина отримала від міста квартиру. Як мати, яка сама виховує двох доньок. Стан житла був жахливий. Донька вирішила їхати на заробітки до Польщі. Працювала на заводі. Збирали деталі для холодильників. За дев’ять місяців заробила грошей. Ми зробили ремонт. Там донька зустріла хлопця. Дзвонить мені, просить допомогти знайти лікаря: «Здається, я вагітна». Хотіла зробити аборт. Строк був майже два місяці. Кажу: «Залишай. Давай переспимо з цією думкою». Батько Ніки і зараз у Польщі живе.
Квартира так і залишилася неприватизованою. Сказали, доки воєнні дії, приватизація заборонена. Навіть якщо діти там прописані, до неї не мають уже ніякого відношення.
Перед війною Маринка повінчалася з хлопцем. Разом вчилися в школі. Хоч і була вагітною, сказав: «Я тебе забираю з дитиною».
Без офіційного діагнозу
— Ніка потроху починає говорити, — радіє жінка, коли мала сказала: «Морква». — Аутистка. Може лягти, кричати. На реакцію людей уже не звертаємо увагу. Кожному не поясниш, що з нею. Хоча офіційного діагнозу лікарі поки не поставили. Чернігівський психіатр дав направлення в Київ, до дитячого сурдолога. Києва не знаємо. Автівкою їхати боїмося. Маршрутка для нас — не варіант. Волонтери пообіцяли допомогти грошима, щоб найняти водія.
Коли онуці було сім місяців, Ніка вже сиділа. Я звернула увагу, що не реагує на хлопки ззаду. Маринка звернулася до педіатра. Та сказала: «Не видумуйте. Здорова дитина». У рік Ніка захворіла на «ковід». Тільки виписалися з лікарні, через тиждень знову захворіла на «ковід». Усе розуміє. Але робить те, що хоче.
Кожного вівторка їздимо в Борзну. Там є інклюзивний центр. Підказали, що такий і в Ніжині є. Через це і дім вибрали тут. Хоча машиною з села їздити важкувато. У чоловіка після мікроінсульту погано бачить праве око. Не бачить збоку. Завжди їжджу з ним. Підказую, чи можна повертати, чи не їде машина. Щоб було якісне лікування і був результат, нам на місяць треба 65 тисяч.
Дівчата добре знають німецьку. У школі англійська. Вчителька в школі знає німецьку. Каже, що англійська слабо дається. З англійської перекладає на німецьку і тільки тоді на українську. Можливо, тут є школа, де можна вчити німецьку. Каміла і досі спілкується з німецькою вчителькою. Кожного місяця тести складає.
За дитину-аутиста держава платить 1380 євро
— Страшно було вивозити дітей з Німеччини, — продовжує жінка. — Не було документів, які б підтверджували, що ми родичі. Могла знайтися німецька родина, яка захоче їх взяти. Німці часто беруть під опіку діток-аутистів. Отримують великі кошти на утримання. Марині давали на дитину 360 євро. А на таку дитину — 1380. Усе-таки вирішили їхати. Купила квитки. За дві години до виїзду зайшла в інтернет почитати, чи можуть бути проблеми на кордоні. Бачу повідомлення, що жінку з дитиною не пустили в Україну, бо не було всіх документів. А в мене ж тільки свідоцтво про смерть доньки.
Кордон між Німеччиною і Польщею проїхали швидко. Поліціянти частіше зупиняють автівки з українськими номерами. Переживала, щоб з Польщі випустили. Прикордонники запитали дітей, хто я. Дівчата сказали, що я бабуся. Перевірили документи і нас пропустили. Коли заїхали в Україну, плакала від щастя. Голова вся сива стала.
Тут звернулася в борзнянську службу у справах дітей. Тетяна Полях, начальниця, допомогла. Оформила документи за день. Через місяць було рішення суду, що ми офіційні опікуни. На Чернігівщині люди відкриті, добродушні. Коли переїхали в село, люди приносили картоплю, сало. Безплатно.
Будували атомну станцію в Ірані
У Миколаївку приїхали 23 листопада 2024 року.
— Як знайшли це місце?
— Петро Бридіхін з Торецька, електрик, уже жив у Миколаївці. Казав: «Тут тихо». З роботою не дуже, але влаштувався за фахом. І будинків багато. Недорогі. У Дніпрі будинок точно не купили б. А в Миколаївці ціни різні. Є за 120, за 160 тисяч гривень. З газом, водою. 40 соток землі. Дім взяли на виплату. Поміняли вікна, почали ремонт. Коли чоловіку виповнилося 60 років, думали виїхати до Марини в Німеччину.
Анжела з Валерієм разом 25 років.
— У чоловіка два сини від першого шлюбу, — пояснює Анжела.
— Старший в Америці живе, менший у Києві, — розповідає про синів Валерій.
— Шахтар, — розказує Валерій, де працював у Торецьку. — З Анжелою в Іран їздили на заробітки. Будували Бушерську атомну станцію. У 2007 році друг забрав. Чотири роки там був, Анжела — два. Українців там 70 відсотків працювало. Платили нам 1200-1500 доларів.
— Потім була машиністкою котлів у торецьких тепломережах. Чоловік на тому ж підприємстві енергетиком. А в Дніпрі мила підлогу. Валера стояв в охороні.
Познайомились банально, у кафе. У подруги був день народження, — пригадує Анжела. — Зайшли після роботи в кафе при дорозі. Якщо його можна так назвати. Кіоск з кількома столиками. І Валера туди заглянув після роботи. Одна з подруг його знала.
У Торецьку в нас було дві квартири. Трикімнатна та однокімнатна. І донька отримала від міста трикімнатну. Як мати-одиначка. Дача, два гаражі було... Кожен рік на Азовське море їздили. Путівки від роботи в Юр’ївку давали.
— 20 липня 2022 року виїхали з дому, — називає точну дату, коли вибралися з Торецька, Анжела Максимович. — У Дніпро. До останнього думали, що виїдемо ненадовго. Наш Торецьк був так укріплений, мама не горюй. Зараз наші відіб’ють, і ми повернемось додому. Навіть автівку не хотіли брати. Марина з дівчатами виїхали у Львів через місяць після початку повномасштабного вторгнення.
Ми з чоловіком перебивалися на орендованих квартирах. Вивезли колишню Маринину свекруху. Перед виїздом її паралізувало. Доглядали за нею. Почала розмовляти. Померла на мій день народження. Відірвався тромб.
Отримали гроші за зруйновану квартиру. Купили дім у Ніжині
— Уже і не сподівалися отримати якісь кошти за своє житло, — каже жінка. — Торецьк — мертве місто. Але комісія надіслала акти. У нашому будинку жити не можна. Обстеження робили за допомогою дронів. Стоїть сіро-чорна коробка. Без вікон і дверей. А всередині нема ні сходів, ні плит. Понад сім тисяч жителів з Торецька вже отримали висновки. Акт обстеження надсилали поштою. У січні отримали гроші. За торецьку трьошку отримали 26 тисяч доларів. Дали сертифікат і за однокімнатну квартиру.
Знайшли добротний будинок у Борзні. Усе сподобалося. В останній момент власник передумав продавати. Не захотів за сертифікат.
Приводимо все до ладу в ніжинському будинку. Шпалери треба переклеїти. Батарея в кімнаті потекла, треба ремонтувати. Як тільки їдемо, щось машиною перевозимо. То пральну машину, то мікрохвильовку. Коли жили в Дніпрі, два рази їздила додому. Вивозила речі, побутову техніку.
Благодійна організація «Голоси дітей» допомогла грошима на придбання дітям шаф. У дівчат свої кімнати. Туалет з ванною в будинку.
Джерело: "Вісник Ч", авторка Юлія СЕМЕНЕЦЬ
"Час Чернігівський" писав про таке:
- «Почав жити наповну»: як ветерани з Чернігівщини повертаються до життя після ампутації
- "Єдина вимога до чоловіка — щоб не пив горілки": жінка із села на Чернігівщини шукає другу половинку
- Працювала у друкарні: зарплата була більша, ніж у директора
Ще більше інформації читайте та дивіться на цифрових майданчиках "Вісника Ч":
